Марина завжди пишалася своїм терпінням. За десять років шлюбу з Ігорем вона навчилася пропускати повз вуха єхидні зауваження свекрухи Світлани Петрівни про неправильно зварений борщ, неідеально випрасувані сорочки і дивні методи виховання дітей.
“Моя мама просто турбується”, – казав чоловік, і Марина кивала, стискаючи зуби.
Але сьогодні щось пішло не так…
Можливо, виною всьому була осіння нудьга чи недосип через слабість молодшого сина Миколки. А може просто накопичилося. Марина машинально взяла телефон чоловіка, щоб перевірити час – свій залишила на кухні, – і раптом застигла, побачивши спливаюче повідомлення від свекрухи:
“Я поговорила з ріелтором, переїжджаю до вас наступного тижня. Ігорчику, ти ж допоможеш з речами?”
Марина перечитала повідомлення тричі, відчуваючи, як усередині закипає хвиля обурення. Десять років. Десять років вона терпіла постійні візити без попередження, поради, яких ніхто не просив, і поблажливі погляди. Але ж переїзд?! Без жодного слова обговорення з нею, хазяйкою квартири?
“Ти ж знаєш, яка вона”, – ніби наяву почула Марина звичну фразу чоловіка.
Так, вона знала. Знала, що Світлана Петрівна вважає себе головною у всьому щодо життя сина. Навіть після його одруження вона продовжувала ставитися до нього як до хлопчика, якому потрібна мамина опіка.
Марина подивилася на годинник – майже полудень. Ігор на роботі, діти у школі. Саме час для невеликої виховної бесіди. Вона відкрила чат зі свекрухою в телефоні чоловіка й почала друкувати. Пальці трохи тремтіли, але рішучість тільки міцніла.
“Мамо, я якраз хотів з тобою поговорити”, – набирала Марина, намагаючись імітувати стиль спілкування чоловіка. – “Марина давно казала, що нам потрібна допомога по господарству. Ти ж не проти взяти на себе прибирання, приготування і прання? І було б чудово, якби ти забирала дітей зі школи, водила їх на гуртки. У нас дуже насичений розклад”.
Надіславши повідомлення, Марина посміхнулася. Вона чудово знала, що Світлана Петрівна, незважаючи на всі свої поради щодо господарювання, сама терпіти не могла домашньої роботи. У своїй квартирі вона мала помічницю по господарству, про що постійно нагадувала невістці: “Ось я у твоєму віці вже не турбувала себе прибиранням”.
Телефон задзвонив майже миттєво. На екрані висвітлилося “Мама”. Марина глибоко зітхнула і відповіла доброзичливим тоном:
– Алло, Світлано Петрівно! Як добре, що ви дзвоните. Ігор щойно написав мені про ваші плани на переїзд. Я така рада! Нарешті, у мене з’явиться час на себе, коли ви візьмете на себе частину турбот.
У слухавці повисла важка пауза.
– Марино, – голос свекрухи звучав незвично розгублено, – про що ти говориш? Які турботи?
– Ну як же ж, – продовжувала Марина все тим же радісним тоном, – якщо ви вирішили жити з нами, то станете повноправним членом сім’ї. З правами та обов’язками. Я якраз складаю графік чергувань на кухні та прибирання. Вам які дні зручніші?
– Марино, ти що, зовсім вже? – обурений голос Світлани Петрівни тремтів. – Я переїжджаю не як хатня робітниця! Я мати Ігоря!
– Саме так! – підхопила Марина з ентузіазмом. – І як мати ви хочете допомогти синові? А найкраща допомога – це розвантажити нас із побутовими турботами. Знаєте, діти будуть у захваті! Особливо Миколка. Він так любить, коли йому читають перед сном. Щоправда, засинає зазвичай тільки до одинадцятої…
Свекруха видала якийсь дивний звук, схожий на суміш кашлю та обуреного вигуку.
– Я… Я маю передзвонити Ігорю! – нарешті сказала вона.
– Звичайно, звичайно, – погодилася Марина. – Тільки він зараз на важливій нараді. Але ви знаєте, я тут подумала… Якщо ви переїжджаєте, може, варто продати вашу квартиру?
Гроші стануть у нагоді на ремонт дитячої кімнати – раз ми вже всі житимемо разом, потрібно розширити простір. Щоправда, доведеться трохи потіснитися. Ми з Ігорем поступимося вам спальню, а самі переберемося у вітальню.
– Що значить “поступимося спальнею”? – голос Світлани Петрівни піднявся на октаву вище. – Я планувала зайняти кабінет!
– Кабінет? – здивувалася Марина. – Але ж там Ігор працює вечорами! Ні–ні, це неможливо. Знаєте, а може, ми всі разом переїдемо у більш простору квартиру? Продамо вашу, додамо наші заощадження.
– Досить! – вигукнула Світлана Петрівна. – Я негайно дзвоню Ігорю!
Марина спокійно поклала слухавку і почала чекати. Вона знала, що свекруха справді спробує додзвонитися до сина. І знала, що чоловік зараз справді на важливій нараді – він попереджав про це вранці.
Через п’ятнадцять хвилин телефон Ігоря задзвенів шквалом повідомлень від матері:
“Що за нісенітниці говорить твоя дружина?”
“Я не збираюся бути прислугою!”
“Ти маєш негайно з нею поговорити!”
“Перезвони мені терміново!”
Марина методично видалила всі повідомлення, залишивши тільки перше – про переїзд. Потім поклала телефон на місце і зайнялася своїми справами, чекаючи на повернення чоловіка.
Ігор повернувся додому близько сьомої вечора, стривожений і роздратований.
– Ти можеш пояснити, що відбувається? – спитав він з порога. – Мама дзвонила мені весь день! Каже, ти наговорила їй якихось дивних речей про переїзд…
Марина спокійно підвела очі від книжки:
– А ти можеш пояснити, чому я дізнаюся про переїзд твоєї матері у нашу оселю з випадково побаченого повідомлення?
Ігор застиг на півслові, його обличчя набуло винуватого виразу.
– Я… я хотів обговорити це з тобою сьогодні ввечері, – пробурмотів він невпевнено.
– Що, правда? – Марина встала і підійшла до чоловіка. – А мені здається, що ти просто поставив мене перед фактом. Як завжди, коли справа стосується твоєї мами. Скажи, а якби моя мама так просто вирішила переїхати до нас, ти б як відреагував?
– Ну це ж інше… – почав Ігор і осікся, побачивши вираз обличчя дружини.
– Чим інше, Ігорю? – тихо спитала Марина. – Тим, що твоя мама має право розпоряджатися нашим життям, а моя – ні? Тим, що я маю мовчки приймати будь–які її рішення? Знаєш, я дуже втомилася бути єдиною, хто намагається зберегти межі нашої родини.
Вона помовчала і додала:
– Ти маєш вибір. Або ти прямо зараз дзвониш матері і пояснюєш, що такі рішення приймаються тільки після обговорення з усією сім’єю, або… або я завтра їду з дітьми до батьків. І тоді ви з мамою справді зможете жити разом.
Ігор дивився на дружину так, наче вперше її побачив. В його очах промайнуло розуміння – він нарешті усвідомив, наскільки серйозною стала ситуація.
Того ж вечора він подзвонив матері. Розмова була непростою, але необхідною. Світлана Петрівна образилася, звісно, але вперше за довгі роки син твердо стояв на своєму.
А через тиждень вона сама зателефонувала Марині:
– Я тут подумала… може, мені справді краще залишитися у своїй квартирі? Приїжджатиму в гості… попередньо попереджаючи, звісно.
Марина посміхнулася. Іноді маленька хитрість може запобігти великому лиху.
І навчити шанувати чужі кордони навіть тих, хто звик їх не помічати…