Леонід випадково дізнався, що його мати збирала гроші для нього. Він та його сестра Ганна жили окремо від матері. Кожен мав свої сім’ї, а їхня мати Віра Григорівна залишилася сама. Ганна завжди говорила братові, – все навпіл, допомагатимемо матері порівну, я приїжджати буду готувати і прибирати в квартирі, а ти гроші давай або продукти купуй. Список я тобі даватиму.
І Леонід справно щотижня привозив продукти на ту суму, яку йому призначила сестра. Якось випадково мати проговорилася, що збирає йому гроші.
– Ти тільки Ганні не кажи. Ти вже мене не забувай, – змахнувши сльозу, сказала вона.
– Звісно, мамо, ти що? Як приїжджав, так і приїжджатиму.
Леонід жив у квартирі дружини, а Ганна та її чоловік спочатку жили у Віри Григорівни. Потім у них народилася донька, а потім одного разу зять заявив, що з нього вистачить. Що вже в Бориса там було з тещею, Леонід та його дружина не знали і влазити у ці справи не хотіли.
З ними навіть не порадилися, але велику квартиру Віри Григорівни продали і тепер мати Леоніда та Ганни жила в однокімнатній квартирі, а Ганна з чоловіком та донькою у двокімнатній. Леонід не наважувався нічого питати, а його дружина Марина таки спитала свекруху, як вони вирішили це питання.
Віра Григорівна сказала, що Борис щось доплачував зі своїх грошей чи навіть кредит узяв. Марина вирішила, що все начебто по справедливості. Леоніду потім однокімнатна квартира матері дістанеться.
– Потім…. Ну що ти все про “потім” думаєш. Зараз треба матері допомагати, – відмахнувся від дружини Леонід. Про те, що мати ще збирала гроші для нього, говорити Марині не став. Очевидно, Віра Григорівна вирішила, що свою квартиру не зовсім порівну вона поділила з дочкою.
Час нікого не шкодує, і Віри Григорівни не стало. Марина здивувалась, що не може додзвонитися до Ганни, а потім зрозуміла, що та заблокувала її номер. Поки пройшли сумні клопоти, Марина не стала з’ясовувати стосунків. Зовиця її явно ігнорувала, але Марина вирішила, що та сумує і теж не підходила до неї.
Пройшов деякий час. Марина помітила, що Леонід якось намагається вечорами швидше повечеряти та дивитися телевізор. З нею майже не розмовляє.
– У тебе щось сталося? – Запитала вона чоловіка. – Погано почуваєшся?
– Ні, нічого, – неохоче відповів той і відвів очі убік.
– Ти коли підеш до нотаріуса?
– Та сестра вже сходила.
– А чому сестра? Ви ж домовилися, що квартира твоєї матері буде твоєю.
– Я листа отримав і сходив до нотаріуса, не хотів тобі говорити. Виявляється, навпіл квартиру ділитимемо.
– То вони вже купили собі квартиру за ваші спільні гроші?
– Ту квартиру купив чоловік Ганни, виходить, що це його квартира, мені сестра так сказала. А в неї нічого свого немає.
– Але ваша мати тоді продала свою квартиру і гроші Ганні віддала, це ж можна довести на судді.
– У жодний суд я не піду. Ганна продасть квартиру, половину мені віддасть. Мати ще гроші для мене збирала, сама казала мені. Тож мені вистачить.
– Ти маєш ключі від тієї квартири? Тепер зрозуміла, чому твоя сестра заблокувала мій телефон. Давай збирайся, поїхали до них.
– Та ти що! Вже ніч надворі.
– Я тобі сказала – збирайся, – жорстко відповіла чоловікові Марина.
Вони поїхали до Ганни. Та довго не відчиняла двері до під’їзду, все намагалася з’ясувати, навіщо приїхали. Потім таки відкрила.
– Ганно, дай нам ключі від квартири свекрухи.
-Ти що, забула, що нашої матері вже нема? Ти що лізеш у наші справи? – майже шипіла Ганна. Леонід мовчав. До коридору вийшов Борис.
– Ми вас не запрошували, навіщо з’явилися?
Марина застигла від цих слів.
– По перше. Де наші гроші, які мати збирала для Леоніда? По-друге, чому ділите ту квартиру навпіл, хоча домовлялися, що вона належатиме Леоніду?
– Ти що сваришся? Дочку розбудиш.
– Взагалі-то, я говорю тихо, а ви відповідайте на мої запитання. Інакше ми звернемося до суду, і сума вийде більше, ніж вартість однокімнатної квартири.
– Та куди хочете, туди й звертайтесь, – Борис майже виставив їх із квартири.
– Ключі давай, – звернулася Марина до зовиці, а та сховалась за широкою спиною чоловіка.
– Немає в мене ключів, йдіть звідси.
Довелося Марині та Леоніду піти. Після довгого мовчання вона запитала його, – там велика сума була?
– Не знаю, та й яке це має значення. Ти ж бачиш, які вони.
– І до суду ти, отже, не підеш.
– Не піду.
– Ну, у тебе й родичі!
– Які є.
Ганна всі речі з квартири матері чи взяла собі чи продала. Леоніду віддала лише альбом із фотографіями, який він сам попросив. Через півроку, як ні в чому не бувало, Ганна зателефонувала до брата і запросила на день народження своєї доньки. Марина відмовилася йти до родичів чоловіка.
– Леонід, невже ти підеш до них? Вони ж тебе обібрали.
– Ну і що? Там моя племінниця. Хіба тобі мало грошей? Я добре заробляю, половину вартості квартири вони мені віддали. Мене все влаштовує. Ганна моя сестра, тож я піду, а ти як хочеш…
Ось така історія із життя.