Оля машинально поставила на стіл ще одну тарілку.
– На когось ще чекаєш? – запитав чоловік Олег.
– Ой, зайва! – схаменулась господиня.
І тільки встигла прибрати блюдце, як одразу почула дзвінок.
– Ну точно, хтось прийшов, може сусідка?
Оля, не знімаючи фартуха, відчинила двері й ахнула.
– Лесю! Та як це?! Ти хоч подзвонила б, ми б зустріли!
Гостя віддихавшись, бухнула сумку на поріг.
– Яке там дзвонити…
Вона випросталась і добродушно простягла руки:
– Ну, здравствуй, Олечко!
Оля теж палко обійняла старшу сестру, яка була їй майже як мати.
Рано залишившись без батьків, Леся була Олі і старшою сестрою, і, частково, матір’ю.
– Олеже, Катю, ходіть сюди… Дивіться, хто приїхав! – гукнула Оля.
– Лесю, привіт! Не чекали ми тебе, – сказав Олег. – Але дуже раді!
– Ну, привіт, зятьку мій любий! – гостя обійняла Олега.
А потім побачила племінницю Катю, яка щойно вийшла з кімнати і спостерігала за тим, що відбувається.
– Ну, йди до мене, моя люба, давно я тебе не бачила, – Леся потяглася до дівчини.
– Здрастуйте, – сказала Катя, скривившись в усмішці на своєму ніжному личку.
Її губки були трохи надуті, і від цього здавалося, що дівчина на когось ображається.
– Лесю, роздягайся, проходь, зараз будемо обідати.
Жінка зняла пальто, фасон якого був досить старомодним, потім акуратно склала яскраву кольорову хустку, поправила розтріпане волосся.
Раніше в неї була велика шевелюра, та потім з роками порідшала.
Але Олександра за звичкою прибирала темні пасма, скріплюючи шпильками.
Залишившись у темно-синій спідниці й теплій кофті сірого кольору, вона видихнула, оглядаючи квартиру.
– Добре, дітлахи, добре, ремонт же ж я ваш ще не бачила.
– Ну, так ти ж приїжджаєш рідко, – зауважила Оля.
– Так дорога не близька, добу добиралася майже.
– О-о-о, тим більше треба було сказати, – сказав Олег. Я на машині б зустрів.
– Олежику, та я якось наче сюрприз хотіла зробити.
– Лесю, присядь, відпочинь, а потім уже за стіл. – Оля метушилася, і навіть трохи соромилася, що рідко відвідує сестру.
Справді, їхати не близько, та й робота в обох, якщо тільки зідзвоняться вряди годи.
– Лесю, а у нас новина: Катя заміж зібралася, – сказала Оля, заставши цим сестру зненацька.
– Ой, Господи, Катруся… Наша Катруся… Заміж? Та вона ж іще молоденька…
– Ну, взагалі-то мені вже дев’ятнадцять виповнилося, – сказала Катя, ще більше надувши губки.
– А мені ти все дівчинкою семирічною згадуєшся, так і памʼятаю тебе в селі ще малою і з кісками, – зітхнула гостя.
Катя труснула легкими кучерями, явно показуючи, що дитячих кісок вона давно вже не має.
– Ось так, Лесю, – сумно сказала Оля. – Самі не помітили… І раптом – заміж. Завтра чекаємо на майбутніх сватів, будемо знайомитися…
– Ага, прийдуть значить… Ну а наречений як? Хороший хоч?
– А ми ще не бачили, – відповів Олег. – І взагалі, мені здається, вони поспішають… Молодь, одним словом.
– Катрусю, це ж на все життя! – Олександра злякано поглянула на племінницю. – Чи добре ти подумала, дитино?
– Ну, починається! Ось тільки вас ще не спитала, – зарозуміло відповіла Катя.
– Катерино, це що за відповідь? – Олег строго подивився на дочку.
– А що? Я вважаю: заміж треба виходити швидко, а то лишуся… – вона подивилася на Олександру. – А то лишуся як тітка Леся… Старою дівою.
– Катю, ану помовч! – зупинила її Ольга.
– Та годі вам, не сварися на неї, права Катруся: таких як я раніше старими дівами називали. А я й не ображаюся, звикла. Та й усе тепер – мені вже заміж не треба поспішати, я вже на пенсії, залишається городик тримати й курочок…
– Ой, Лесю, а як же ж твоє господарство? – запитала Оля.
– На сусідку залишила. Та й яке там господарство, городом ще рано займатися, весна нині холодна, а курей моїх і собачку з кішкою Ніна погодує і догляне. Та й до розсади подивиться.
– Ну, все, ходімо за стіл, – нагадав Олег. – Посидимо, поговоримо.
Всі жваво встали, і тільки Катя нехотя пішла слідом.
Вже потім, коли Леся, втомлена від дороги, лягла на розкладеному дивані, Катя повернулася на кухню й пошепки сказала матері: – Мамо, вона що й завтра буде в нас?
– Катю, як тобі не соромно? Вона ж твоя рідна тітка, а для мене майже як мати. Та якби не вона, невідомо, як би моє життя склалося.
– Мамо, ну я не проти, але ти б одягла її… Ну що це, якась сільська хустка, ця блузка, спідниця, та й волосся можна по-іншому вкласти, а краще стрижу зробити… Ну, справді, завтра Дмитра батьки прийдуть, а у нас – таке… Диво.
– Припини! Твої рекомендації недоречні! Леся нам завжди допомагала, і зараз гостинці привезла, та й взагалі, вона ж тобі рідна тітка… Забула, як маленька гостювала у неї?
Катя відвернулася.
– Це було давно. І взагалі, мені в селі не подобається.
– А мені не подобається, як ти поводиться, а ще заміж зібралася, – Оля важко зітхнула. – Хоча, це ми з Олегом винні, що недогледіли тебе…
– Мамо, ну гаразд, я ж нічого такого не сказала, та й взагалі я хвилююся, бо ж у мене завтра відповідальний день. Вибач, звісно, але для батьків Дмитра Леся – просто чужа тітка. Та вона й виглядає як тітка… А якщо ще дізнаються, що заміжня не була, то взагалі… Якось некрасиво.
– Некрасиво таке говорити! Катю, не випробовуй моє терпіння! Краще скажи: ви впевнені з Дмитром, що вам треба одружитися?
– Звичайно, я впевнена!
– А він?
– І він… Само собою…
…Батьки Дмитра виглядали так само молодо, як і батьки Каті. Соромлячись, вони пройшли за стіл.
– Ну, ось, настав час і познайомитися, – сказала мама Дмитра.
Господарі метушилися, і теж трохи бентежилися.
Катя з Дмитром перезиралися. Старшу сестру Олександру Оля таки посадила за стіл. Ще вчора вони довго розмовляли, обговорюючи знайомство.
Леся частково чула розмову Олі з дочкою, розуміючи, що в сучасному житті племінниці вона виглядає як щось безглузде, але при цьому анітрохи не ображаючись.
У житті Лесі досить було достатньо нехороших слів і людей. Спочатку не до заміжжя було: хотілося сестру в люди вивести.
А потім дивилися на неї вже як на наречену у віці…
Знайшовся один, та так і не дійшло до весілля. І це її так вразило, що довго не могла Леся відійти. А потім пішло життя: робота, дім. Але й радість – родина Олі й племінниця улюблена.
Розуміючи, що Катя їй не рада, Леся не образилася. Навпаки, не хотіла бути тягарем, тому й зазбиралася додому. Але Оля відмовила її й переконала бути під час знайомства з майбутніми сватами.
– Як там кажуть: у вас товар, у нас купець, – сказав тато Дмитра.
– Так-так, так і говорять! – погодився Олег.
– А давайте за знайомство, – запропонувала Оля. – Так легше буде, і не соромтеся, ми з Лесею старалися. Це моя старша сестра Олександра Павлівна, яка вчора приїхала.
– Дуже приємно, – батьки Дмитра шанобливо глянули на почервонілу Лесю.
І здавалося, всі захопилися обідом і розмовами. І тільки Катя з Дмитром були напружені, наче щось їх турбувало.
Дмитро, високий, світловолосий хлопець, двадцять років, уже двічі відволікався на дзвінок.
Він вибачався і виходив з-за столу, щоб відповісти.
– От молодь, зовсім вже з тими телефонами, – сказав батько Дмитра. – Та відключи ти його, – він винувато звернувся до сина.
Але Дмитро знову вийшов з-за столу.
– Нічого, – відповів Олег. – Таке сучасне життя.
Катя теж підвелася і вислизнула в коридор. А потім гримнули двері – схоже, молоді вийшли на майданчик. Батьки перезирнулися, відчуваючи щось недобре.
Хвилин через десять Катя повернулася зі сльозами на очах і пішла на кухню.
– Доню, що відбувається?! – ахнула Оля й пішла за нею слідом.
Вона не розуміла, що відбувається.
Прийшла Леся.
– Красуне наша, Катрусю, навіщо ж сльози в такий день? Що трапилось?
– Ой, ну ти хоч не лізь, – сказала Катя. – Ось тітки мені тут ще не вистачало.
– Не груби, скажи, що трапилося? Де Дмитро? Ми ж на вас чекаємо…
– Дмитро по телефону з якоюсь дівчиною розмовляв…
– Ну і що? Може по роботі…
– Ну, яка робота у вихідні? Вона йому вперто дзвонить, навіть сьогодні… Мамо, він мене не любить…
– Катю, вибач, нам треба поговорити, – у дверях з’явився Дмитро. – Ти не так зрозуміла…
– Я все зрозуміла, – заплакала Катя. – Я знаю, вона й позавчора тобі дзвонила… Незрозуміло, навіщо ти сьогодні прийшов і ще й з батьками.
– Бо ми домовилися, а вона просто подзвонила…
– Так, і саме в день знайомства вона подзвонила тобі три рази вже!
– Що трапилося? – підійшли батьки Дмитра, злякано подивившись на сина й на заплакану Катю. – Що не так?
– Вибачте, нам, правда, з Катею треба поговорити, – Дмитро побілів і дуже хвилювався.
– Здогадуюсь, ти хочеш сказати, що ми поспішили з весіллям, – відповіла Катя.
– Просто ти постійно мене ревнуєш, я думав, що хоч сьогодні, в такий день, все буде спокійно…
– Як я можу бути спокійною, коли якась дівка тобі дзвонить?!
– Вона не дівка, вона моя знайома…
– Так, годі вам, – сказав батько Дмитра. – Збирайся, ми їдемо додому. І знайди час поговорити з Катею, сподіваюся, ви все з’ясуйте й скажете нам своє рішення.
– Так, хотілося б якось прояснити ситуацію, – підтримав його Олег.
– Ви вибачте, ми не в курсі, – сказала мама Дмитра. – Не очікували, що будуть сльози й непорозуміння.
– Так, мені теж здавалося, що наші діти поспішають, – відповіла Оля.
Коли гості спішно пішли, Катя заплакала.
– Катрусю, сонце ти наше, побережи оченята, – стала втішати її Олександра. – Може тобі здалося, може він і не винен, а інакше, навіщо з батьками знайомитися йти…
– Та що ти розумієш! – вигукнула Катя. – У мене нареченого з-під носа забрали, а ти міркуєш, як тітка сільська…
– Катю, припини! – гукнула Ольга.
– Нічого, Олю, нічого страшного, – стала заспокоювати Леся. – це вона погарячкувала, бо засмутилася. А й справді, – тітка, що з мене взяти, минув мій час, нічого до ладу не розумію в сучасному житті. А в Каті все ще буде.
Олег підійшов до вікна і важко зітхнув.
– Нашій Каті треба б трохи виховання строгого, шкода раніше не робили цього. Та й Дмитру теж не завадило б, щоб знав, як батьків тягти на знайомство, коли сам на двох стільцях сидить.
Весь вечір Катя переписувалася із Дмитром, було чути, що вона не спить. Не спали й батьки, шепотілися й зітхали. Леся теж не могла заплющити очі, переживаючи за сестру й племінницю.
А вранці Катя сказала, що з Дмитром вони розлучилися. Остаточно.
Оля присіла на табуретку і, похитавши головою, сказала:
– Мої вітання, от і познайомилися.
– Ви про що думали, коли почали знайомство? – запитав Олег.
– У нас все добре було, тільки останні два дні якось напружено… А тепер він каже, що й сам не знає, що треба розібратися…
– Катю, так може воно й на краще? – запитала Леся. – Краще зараз, аніж потім. А наречений ще знайдеться, ти ж у нас як картинка, і ми всі тебе любимо.
– Ну гаразд, я на роботу, – сказав Олег.
– Я теж, – Оля підвелася.
– Я в інститут, – сказала дочка.
– Ну, а я вам обід приготую, – пообіцяла Леся. – А завтра додому їхати треба, нагостювалася.
Залишившись сама, Леся, не поспішаючи, почала робити заготовки для борщу. Вона знала, що Олег любить борщ, та й Оля знала, як смачно готує сестра.
Коли подзвонили у двері, вона подивилася у вічко, а потім спитала:
– Хто там?
– Вибачте, будь ласка, Ковальчуки тут живуть?
– Тут.
– Мені поговорити треба.
– А ви хто?
– Я… Як сказати… Дідусь Дмитра… Вони вчора всі у вас були…
Олександра відчинила двері і з подивом глянула на чоловіка середнього зросту. Був він немолодий, досить просто одягнений, та й зовнішність звичайна. Якби зустріла Олександра його на вулиці, то нічого примітного й не знайшла б у ньому.
Він зняв кашкет і винувато глянув на Олександру.
–Здрастуйте, вибачте, що зважився прийти, вчора з дітьми говорив, з сином і з невісткою, дізнався, яка неприємність вийшла, мені б з Катею переговорити.
– Ну, проходьте, – запропонувала Леся. – Вже так вибачаєтеся, одразу видно, без злості прийшли.
– Так от і прийшов, що шкода мені їх… Молодих. Може у них по дурості сварка вийшла, може помиряться.
– Катерини вдома немає, Олі з Олегом також немає. Одна я.
– А ви…
– Я тітка Каті, рідна тітка, проходьте, можна прямо за стіл, чайку наллю.
– Ні, що ви…
– Присядьте, гість все таки.
– Олексій Михайлович мене звуть.
– А я Олександра Павлівна, але можна просто Леся.
Чоловік винувато глянув їй у вічі.
– Я все думаю – може це якась помилка… Буває ж.
– Та ні, Олексію Михайловичу, це не помилка. Катя вчора спілкувалася по телефону з Дмитром… Розлучилися вони, отак от…
– Ох, як погано вийшло, – прикро сказав гість. – Якраз у день знайомства… Пробачте нам, розумію тепер, що не треба було поспішати… Видно, не все я онукові про життя пояснив…
– Ви тут не винні.
– Все одно, передайте Каті і її батькам моє старече вибачення.
– Передам. Тільки який же ж ви старий?
– Ну так, не старий, я й за кермом ще…
– А чай пийте, тут у мене все своє сільське, випічка моя…
– То ви з села?
– Так і є. У гостях я.
– Ох, заздрю білою заздрістю, давно мрію в село перебратися, а все не наважуюсь. Один я тепер, дружини два роки як не стало. А сам я теж сільський, тільки нашого села вже немає, от і поневіряюсь у місті. Хоча у нас тут і хороше є, парки, магазини різні. А тут поряд з вами музей народної творчості… Може, були…
– Ні, не знаю, не чула.
– Хочете, покажу? Ось прямо зараз!
Леся розгубилася.
– Ну, так обід я приготувала, всі мої пізніше прийдуть, надвечір… Може і справді вийти на вулицю… Як там погода?
– Погода хороша.
– А ходімо! – вона накинула своє пальто, одягла хустку. – Тільки вибачте вже, я одягнена просто, не по-міському…
– Лесю, та що ви! Вам хустка так пасує! Та й взагалі… Ви якась справжня… Шкода, у нашої молоді розлад отакий вийшов…
…Давно вже відцвів бузок, і сонце з кожним днем було гарячіше, наближалося літо.
– Мамо, я прямо вражена! – сказала Катя, спостерігаючи, як Оля збирає сумку. – Тітка Леся виходить заміж! Вперше офіційно заміж! І за кого? За рідного діда мого колишнього хлопця, майже нареченого!
Оля сіла навпроти.
– А що тебе бентежить?
– Та взагалі все. Не можу звикнути.
– Знаєш, доню, Леся заслужила на своє щастя. А те, що вона буде з Олексієм Михайловичем щасливою – я не маю сумніву. Чи ти все ще за Дмитром сумуєш?
– Ні, мамо, це в минулому, я все зрозуміла. В останній момент він засумнівався, а знайомство з батьками не зміг скасувати, недолугий… Ну а я не помилилася, відчула, що та дівчина йому подобається. Прикро, звичайно, що зі мною ось так, але, з іншого боку, краще зараз, аніж згодом. Коротше, я їду з вами.
– Ні, Катю, ми з татом поїдемо без тебе.
– Це чому ж? Хіба я не можу привітати?
– Знаю я тебе. Ти минулого разу багато чого наговорила Лесі, махнувши на те, що вона мені як мати. Тож сиди вдома. До того ж там нікого не буде, окрім нас і сина Олексія Михайловича з невісткою. Дмитра точно не буде.
– Мамо, та я не через нього, чесно… Просто я тоді на нервах була, відчувала щось, ось і говорила на тітку Лесю. Я й подарунок приготувала.
Катя винувато дивилася на матір.
– Ну чесно, хочу пробачення попросити.
– Гаразд, повірю.
– Ой Олю, соромно, чесне слово соромно Я вже на пенсії два роки, а тут одружуватися прийшов, коли не чекала. Говорила Олексію, приїжджай, та й житимемо просто… А він, сказав, що треба по-людськи, розписатися, щоб усе як годиться. Ну, ось тепер буду в сільраді червоніти.
– Леся, а який сором?! Подивися на себе, яка ти гарна, і костюм тобі цей личить.
– Правда, тітко Лесю.. Ти гарна, – Катя винувато глянула на неї, підійшла ближче. А Леся, змахнувши сльозу, обійняла племінницю. – Вибач, не думала, не гадала… Але запам’ятай: наступна ти! Зрозуміла мене, Катю? Заміж – ти наступна!
– Тітко Лесю, дякую, все я зрозуміла. І думаю добре, що так вийшло. І я знаю, яка в мене чудова тітонька, сподіваюся, і Дмитрик зрозуміє, який у нього чудовий дід!