Іван, повернувшись із роботи і застав дружину в сльозах. Вероніка в нього, взагалі-то, була жінка дуже сильна і не надто емоційна, сліз він давно не бачив, а тут…
– Щось сталося? – спитав він стурбовано.
Дружина у відповідь тільки махнула рукою, скоріше встала з дивана і пішла на кухню – розігрівати вечерю для чоловіка.
– Ти чого мовчиш? – захвилювався Іван, і пішов слідом за нею на кухню. Сів за стіл і знову повторив запитання: – Що сталося?
– Що, що… – невдоволено пробурчала дружина. – Сашкова Тетяна зараз приходила. Скаржилась.
– Що, знову вони посварилися?
– Якби просто посварилися… – Вероніка з сумом подивилася на чоловіка. – Вона каже, у Сашка є дитина на стороні.
Іван від несподіванки застиг, і здивовано дивився на дружину. У сина з невісткою давно були негаразди у стосунках, уже років зо два, і Іван був навіть десь на стороні сина, але щоб дійти до такого… Не розлучившись, мати на стороні жінку, і народити дитину… Іван такого зрозуміти, а тим більше – прийняти ніяк не міг.
– Це все – точно, чи тільки підозри Тетяни? – похмуро запитав він.
– Вона каже, що Сашко сам їй учора ввечері зізнався, – сказала дружина і гірко зітхнула.
– А дитина точно його? – все ніяк не міг повірити Іван.
– Та не знаю я! – Голос у дружини здригнувся, і чоловік зрозумів, що вона знову заплаче.
– Гаразд… – зітхнув він важко. – Я з ним сам поговорю… По-чоловічому…
– І що ти скажеш? – Насторожилася тут же Вероніка.
– Скажу, щоб не робив не розумних вчинків! Нехай або живе нормально зі своєю дружиною, або…
– Вони на розлучення подають! – Вигукнула дружина.
– Навіть так… – У Івана щось здригнулося, і йому стало погано на душі. – Все одно поговорю… – уперто повторив він.
– Я вже з ним говорила… – зізналася дружина. – Як тільки Тетяна пішла, я йому одразу зателефонувала.
– І що він сказав на своє виправдання?
– Багато чого сказав… Але головне сказав, щоб ми за нього не хвилювалися… І все буде добре…
– Що буде добре? – не витримав Іван і майже перейшов на вигуки. – Він що у нас, надумав? Лишає дружину, і каже – все добре!
– Іван, не сварися, – благаючим голосом вигукнула дружина. — Він каже, що дуже любить цю… його дочку.
– Що? – Іван не знаходив собі місця від обурення. – Дочку він любить? Яку поза шлюбом народив?! А цікаво, цю його нову пасію він також любить? А Таню свою? А нас із тобою? Усіх він любить, так? Та він нікого, крім себе, не любить, негідник!
Іван раптом застиг, бо почув підозрілі звуки. Дружина, відвернувшись від нього, плакала біля плити.
– А ти чого це, Вероніко? – схаменувся він. – Сльози твої тепер навіщо? Тепер пізно плакати.
– Сашко сказав, що ця дочка у нього народилася дуже слабенька, – схлипуючи, додала дружина. – Постійно нездужає. Тому він і наважився покинути Тетяну. Хоче доньці допомагати…
– Ще й це… – простогнав Іван. – Це йому за його гріхи віддалося, пробач Господи…
– Ну, навіщо ти так? – Дружина заплакала вже в голос.
– Ну все, все! – Іван скоріше схопився з стільця і обійняв дружину. – Сльозами горю не допоможеш… Ох, як же мені хочеться взяти якогось ременя, і показати нашому Сашку… Але теж – все надто пізно. Раніше треба було це робити. Раніше треба було його вчити.
– Нам з тобою що робити тепер, Іване? – Вероніка все ще плакала. – Як це все прийняти? Я ж дитину його тепер любити повинна, а в мене до нього одна образа…
– Чому це – образа?
– Бо дівчинка ця щастя нашого сина зруйнувала… Це ж через неї все… Через те, що вона нездужає…
– Це не винна дитини, а Сашка, – поправив дружину Іван. – Так, і, чесно сказати, щастя великого у них з Тетяною давно вже немає. Три роки разом живуть, і весь цей час – сваряться. Добре, що дітей у них немає… – Він раптом скрушно затряс головою. – Дивно, все-таки, Вероніко… Дітей вони спільних не нажили, а на стороні у Сашки – є. Отже, все ж таки, у Тані була проблема.
– Перевірялася вона! – кинулася на захист невістки Вероніка. – Спеціалісти говорили, здорова вона, і народити може!
– Спеціалісти про неї говорили, а народила – зовсім інша! А те, що дівчинка нездужає… Нічого-нічого… Ми цю дитину з тобою піднімемо.
– Що? – запереживала Вероніка. – Чому ми?
– І на ноги поставимо! – Упевнено додав чоловік. – Пам’ятаєш, про мою матір бабуся розповідала, що вона теж народилася дуже слабенька. Майже не стало її. Та й бабця моя, начебто, теж була в дитинстві слабенькою. Це, мабуть, щось спадкове. А потім – он які здорові були. До вісімдесяти прожили! Скільки дівчинці років, кажеш?
– Півтора року.
– Вже півтора? То скільки ж наш син на дві сім’ї жив? Нічого собі… Як дівчинку звуть?
– Не знаю я.
– А цю його нову пасію?
– Та не казав він мені їм імена!
– Значить, треба запросити їх до нас у хату, – промимрив Іван. – Сашка, і матір з донькою.
– Навіщо це? – знову запереживала Вероніка.
– Познайомитися… Хочеться мені швидше дитину побачити…
– Ти що, Іване?! Сашко ж поки що з Тетяною офіційно не розлучився! Хіба так можна?
– Невже я чекатиму, коли вони розлучаться… – Іван раптом дивними очима подивився на дружину. – І ще, ось що, Вероніка… Я тут дещо згадав зараз. Ти подзвони Сашку ще раз, і спитай, як звати його жінку?
– Навіщо тобі це? – Здивувалася вона.
– Кажу ж, згадав я дещо…
– Що ти згадав?
– Поки що говорити не буду.
– Чому?
– Та так… – ухильно відповів чоловік. – З області містики це… Самому не віриться, але був один випадок… Коли мати на небеса йшла, вона мені щось дивне сказала…
– Сказала? Вона? – Дружина з подивом дивилася на чоловіка. – Твоя мама наприкінці життя нас з тобою зовсім не впізнавала. І постійно говорила щось дивне. Ти що забув? Що вона могла путнього тобі на той час сказати?
– А ось коли я ім’я жінки Сашка дізнаюся – я тобі все розповім. Дзвони.
Вероніка невпевнено взяла зі столу свій мобільний телефон, набрала номер сина і почала чекати. За кілька секунд син відгукнувся.
– Так, мамо, слухаю.
Перед тим, як почати говорити, щоб чоловік чув усе, Вероніка включила гучний зв’язок.
– Сашко, тато запитує, як ім’я твоєї… – Голос її осікся. – Твоєї…
– Мою доньку звуть Олена, – винним голосом повідомив син.
– Ні, ти не зрозумів… Йому треба дізнатися не доньки ім’я, а цієї… Ну… Твоєї жінки…
– А навіщо це татові? – насторожено запитав Сашко.
– Мені треба! – Втрутився в розмову Іван. – Не переживай, я їй нічого поганого не зроблю! Говори!
– Ну, Наталя …
Очі в Івана миттєво змінилися. Дружина скоріше вимкнула телефон і із запитанням подивилася на чоловіка.
– Значить, я правильно подумав, – невпевнено сказав Іван. – Здається, Вероніка, були у моєї матері перед її відходом хвилини просвітління … Якось, за пару днів того дня як її не стало, я сидів біля неї, і вона раптом взяла мене за руку … Взяла, і сказала дивні слова. Я тоді подумав, що це знову нісенітниця якась а тепер зрозумів – ні…
– Ну, кажи, що вона тобі сказала? – Заінтригована, нетерпляче запитала дружина.
– Ви, каже, без мене Сашку Наталку не ображайте… Уявляєш? Я подумав, що це вона просто забула, як звати Таню. А вона додала: «Наталка за півтора року мене знову народить». Розумієш, що вона тоді говорила?
– Ні, не розумію… – зізналася Вероніка.
– А що тут не розуміти? Сашковій дівчинці, ти кажеш, уже півтора роки. А мами моєї не стало три роки тому. І головне – донька народилася слабенька, як і моя мати. Тепер розумієш, хто ця дівчинка Оленка?
– Хто?
– Як хто? – Іван раптом засміявся. – Може, це моя мама? Знову народилася?
– Ти що таке говориш, Іване? – запереживала Вероніка. – Ти сам у мене, бува, не заслаб?
– А що? – продовжував сміятися чоловік. – Кажуть, що людина іноді може реінкарнуватися. І моя мама мене про це попередила. Вона ж останнім часом не тут уже була, а десь там, у хмарах, витала. Ось їй на небесах це і повідомили, від кого вона знову має народитися. Від цієї Наталі!
– Іване, ти що?! – вигукнула здивовано дружина. – Такого бути не може!
– Може, чи не може – цього ми теж точно знати не можемо, – радісно зауважив Іван. – Але тепер я точно знаю, що ця Оленка народилася не просто так! Це нам з тобою – подарунок небес!
– Про що ти кажеш, Іване?! – не хотіла вірити його словам. – Який ще подарунок?
Але чоловік тільки сміявся, і повторював те саме:
– Що хочеш мені тепер кажи, Вероніко, але я в це твердо вірю! Оленка – подарунок небес! Розумієш? Я вірю в це і все! Подарунок! Небес!