Іван був вдома, як раптом задздвонив його телефон.
Він без окулярів одразу й не зрозумів, хто йому дзвонить.
Але якщо на мобільному телефоні чиєсь ім’я висвітилося, значить, це хтось свій.
Так подумав він і підніс слухавку до вуха. І тільки коли почув такий знайомий голос, який сказав: “Алльо”, Іван невдоволено вигукнув:
– О, Господи! Це ти, дзвониш, Катерино? Чи я помиляюся?
– А ти що, Іванко, ще й оглух? – сказала колишня дружина, з якою вони давним–давно були розлучені. – Зовсім на діда перетворився?
– Стривай, а ти чого взагалі мені дзвониш? – Згадавши минулі образи, одразу почав Іван. – Тридцять років не дзвонила, і, раптом, здрастуйте вам, намалювалася. Чи хочеш мене, на поминки запросити?
– На чиї ще поминки? – Катерина не розуміла, про що це він говорить.
– На свої, на чиї ж ще!
– Ах, ти старий… – хмикнула жінка. – Ось як ти був завжди таким, так і залишився. Все ніяк жартувати по–доброму не навчишся!
– І все–таки, навіщо ти мені дзвониш? – все не вгавав Іван. – Тобі онуки телефон купили новий? Вчишся ним користуватися? Чи чийсь номер переплутала?
– А що, тобі й зателефонувати не можна? – єхидно запитала колишня дружина. – Ти ж, начебто, тепер один?
– І що?
– Так тобі, мабуть, нудно. Раніше я тобі боялася дзвонити, щоб тобі твоя Віра від ревнощів не влаштувала. А тепер, коли її, як і мого чоловіка, забрали на небеса, тобі ніхто зайвого слова не скаже. Так же ж?
– То ти від нудьги, чи що, дзвониш? Язика хочеш почухати? Семена твого не стало, посваритися більше нема з ким. Так чи що?
– Ну, чому одразу посваритися? – Ображено запитала вона. – Я хотіла в тебе спитати, як твоє здоров’я?
– Знаєш, Катерино, ти з мене давай не жартуй! – строго сказав він. – Якби не твій язик, я б, мабуть, і зараз був здоровий! Але ти ж мені свого часу всі нерви потріпала. А слабість, як відомо, вона від цих нервів.
– Та що ти таке кажеш? – невдоволено вигукнула жінка. – Та якби не я, і не моя мудрість, тебе б давно вже на світі не було! Ти б раніше своєї Віри на небо полетів!
– Це ж чому?
– А тому, що я тебе вчасно залишила! Вчасно від тебе втекла. Тож ти й дожив до восьмого десятка. А ти тоді мене не хотів відпускати. Чіплявся за мене до останнього. Пам’ятаєш?
– Хто це за тебе чіплявся? – негайно обурився Іван. – Ти що вигадуєш?
– Як це? – Не здавалася і колишня дружина. – Ти, хіба все забув? Хіба не пам’ятаєш, як ти мене благав: “Катю, не роби дурниці! Не йди! Я цього не переживу!”
– Не так я казав! – вигукнув Іван. – Я говорив: “Не йди до мого кращого друга! Знайди собі когось іншого! Він з тобою, точно, довго не протягне! Я Семена люблю як рідного! Мені його шкода!”
– Не пам’ятаю таких слів! – вигукнула і Катерина. – Брешеш ти все! І Семен прожив зі мною довго. Ці тридцять років ми з ним прожили душа в душу! Не те, що з тобою… І діти з ним народилися.
– Так і у нас з Вірою діти народилися. А ось з тобою чомусь не виходили. Не знаєш чому так?
– А хто ж його знає? Напевно, тому що нам з тобою не для цього судилося разом прожити.
– Не для цього? А навіщо ж?
– Напевно, цей наш шлюб був пробним… Ми в ньому з тобою тренувалися жити по–сімейному.
– Нічого собі – пробний… Скажеш теж! Десять років… Але якщо ми щось і тренували з тобою, то це свої язики. Пам’ятаєш, як ти мені своїм гострим язиком виказувала?
– А сам не пам’ятаєш, як ти мені виказував?
– Так я ж тобі – з любові!
– Не з любові, а від ревнощів!
– А це хіба не одне й те саме? Ти до мене сама, чому майже щовечора сварилася?
– Бо ти приходив додому пізно. Я на тебе чекаю, а він – розумієш – на футболі.
– Я на футбол не щодня ходив.
– Ой, Іванко–Іванко … – Зітхнула раптом колишня дружина. – А все ж таки, весело ми з тобою жили.
– Ага, – погодився Іван. – Весело, але нервово. А коли я – після тебе – Катерину зустрів, і ми з нею одружилися, я чомусь іншим чоловіком став… Якось я заспокоївся…
– Та я з Семеном теж спокійно жила, – рівним голосом зізналася Катерина. – Хоча, хотілося, звичайно, часом посваритися, але він у мене був мудрий… Все посміхався на мої слова…
– І Віра теж постійно усміхалася, коли я зубами на неї пробував скреготіти. І одразу мені якось соромно ставало. Так, Катю… Як швидко час пролетів… Начебто, тільки–но все починалося, а ми вже з тобою знову самотні…
– Ага… Начебто, і помирати нам час, але жити – все одно – хочеться. Ти там, як, сам? Не сумуєш один?
– А ти?
– Так я, ось, тому й наважилася зателефонувати…
– Добре, що ти зателефонувала…
– Що, правда?
– Ну, звичайно… Нам тепер зубами один на одного скрипіти не потрібно… Так же ж?
– Тоді я тобі ще зателефоную? – Запитала Катерина. – Якось…
– А чому ні? Дзвони, – погодився він. – І я тобі якось подзвоню. Може, навіть завтра…
– Тоді бувай? До завтра?
– Ага, до завтра… Бувай, Катю… Бувай…
Вони ще подихали в слухавку, помовчали, і одночасно відключили зв’язок. Й Іванові стало раптом трохи веселіше…
“І справді, – подумалося йому, – начебто, і на той світ пора, але жити, все-таки, треба…”