– Мамо, у нас для тебе новина! – сяючи щасливою усмішкою, сказала Іра, тільки переступивши поріг. За нею слідом зайшов Андрій, якого Віра Романівна, мама Ірини, знала вже понад рік.
– Так? Яка? – спитала жінка, яка нічого не підозрювала, виходячи з кухні.
– Ми з Андрієм одружуємося! Вже все вирішили, лишилося тільки заяву подати!
Іра була впевнена, що її мама зрадіє цій новині, адже вона завжди говорила про Андрія лише добре. Але Віра Романівна, постоявши пару секунд без руху, раптом повільно сповзла по стіні коридору, опустившись на підлогу просто на очах у розгублених молодих людей.
– Мамо! Мамочка! Ти що? Що з тобою? – запереживала Ірина, підбігши до жінки, що лежала на підлозі. Андрій помчав слідом, намагаючись допомогти нареченій підняти майбутню тещу і перенести її на ліжко в спальню.
Віра Романівна прийшла в себе ще до того, як її голова торкнулася подушки.
– Мамо, що з тобою? Тобі зле? – стурбовано питала Іра.
– Ах… Це я від радості, мабуть… Від несподіванки… Все гаразд… – слабким голосом промовила жінка.
– Мамо, ну ти серйозно? Навіщо так хвилювати! – Зітхнувши з полегшенням, розсміялася Ірина. – Ти маєш дбати про себе! Тобі ще на нашому весіллі гуляти! Я ж знаю, як ти любиш свята!
– На весіллі… Так-так, на весіллі… – пробурмотіла Віра Романівна, дивлячись кудись убік.
Свята вона справді дуже любила. Завжди веселилася найбільше і раділа, як дитина.
Тільки ось чи можна вважати святом весілля дочки? Віра Романівна замислилась.
Зараз Іра жила з нею. З її батьком Віра давно розлучилася, більше нікого за все життя так і не зустрівши. З кількома подругами, що залишилися ще з часу навчання в університеті, вона бачилася кілька разів на рік, і вважала це нормальним. Весь світ Віри Романівни обертався довкола двадцяти п’ятирічної доньки, яка, закінчивши навчання з червоним дипломом, на радість матері, влаштувалася на роботу і продовжувала жити вдома. Віра сама ще працювала, але через вік до вечора втомлювалася, і була дуже рада, що дочка давно взяла на себе все прибирання та приготування їжі. Вдома завжди було чисто, затишно та ситно.
І тут раптом Іра буквально заявляє, що скоро Віра втратить все це! Ще й таким тоном, ніби це зрозуміло. І мати радіти має.
Андрій, ставлення до якого ще пару днів тому було дуже добрим, після цієї новини одразу перетворився на запеклого ворога. Бач, що надумав! Дочку з дому відвести! Ну, це ми ще подивимося, хто кого!
Так думала Віра Романівна тієї ж ночі, повертаючись з боку на бік. Від таких різких прийдешніх змін їй не спалося, і, щоб не марнувати час, жінка, сама того не помічаючи, продумала цілий план, як зіпсувати це їхнє чудове весілля.
Буквально наступного дня в неї почалися “проблеми зі здоров’ям”. Причому лише вдома, у присутності дочки. Іра була зовсім недосвідчена в таких речах, тому, коли вона застала матір, що лежить на ліжку і дивиться в одну точку з напіввідкритим ротом, то дуже запереживала, особливо після її недавньої «вистави».
– Мамл, тобі зле? – тремтячим голосом запитала дівчина.
– Нічого, просто щось не добре почуваюся, – драматично прошепотіла Віра Романівна, дивлячись на дочку сповненими непідробного переживання очима.
– Давай я “швидку” викличу?
– Та ти що, не треба, зараз все минеться, мені вже краще! – Слабо замахала рукою жінка.
Проте Ірина наполягла, щоб мати записалася на повне обстеження. Термінове. Платне. За рахунок дочки, ясна річ.
Через обстеження Віра Романівна не переживала. Зрештою, щось у неї точно знайдуть. Вік, як-не-як.
І справді, пару недуг у млявій формі їй поставили. І якби Іра хоч трохи розбиралася в цих справах, то зрозуміла б, що її мати – щаслива володарка чудового для її віку здоров’я і такої ж чудової винахідливості.
Але Ірина переживала за мамку. Тому сама наявність будь яких недуг здалася їй чимось поганим. А разом із постійними «виставами» матері – прямо-таки дуже поганим.
На тлі цього Іра похмуріла, змарніла, і через кілька тижнів, зібравшись із силами, запитала Андрія, чи можуть вони поки що почекати з весіллям? Адже доки Віра Романівна в такому нестабільному стані, Ірина навряд чи зможе думати про щось, крім здоров’я матері.
Ця пропозиція морально похитнула Андрія. Він дуже любив Іру і хотів якнайшвидше стати її законним чоловіком. Він мав свою квартиру, гарну роботу і все, що потрібно для щасливого сімейного життя. Так, звичайно, батьки – це святе, але немає жодних підтверджень того, що у Віри Романівни справді щось серйозне. Може, навпаки, зміни в житті позначаться на ній на краще? Будь-що ж буває.
Але як сказати про це Ірі? Ірі, яка раптом стала такою непохитною та категоричною? Яка не могла говорити ні про що, крім здоров’я матері? І слухати нічого не хотіла?
Андрій не знав. Нічого не знав. Що робити, як реагувати? Як жити далі.
Тому коли йому на роботі запропонували відрядження в інше місто на тиждень, він з радістю погодився. Це буде гарна нагода. Для нього – розвіятися і зібратися з думками, а для його нареченої – розібратися в собі та усвідомити, що один без одного вони не можуть.
Принаймні так думав сам Андрій. Тому що Іра, здавалося, навіть не зрозуміла, коли він оголосив їй, що їде на тиждень.
– Що? Добре… Я зрозуміла… Ти пиши звідти… – ось і все, що вона сказала, паралельно гортаючи якийсь новий медичний довідник.
Лише наступного дня після від’їзду Андрія Ірина зрозуміла, що тепер їй стало ще важче. Поки він був у місті, їй здавалося, що вона не одна, і в разі чого, до нього можна звернутися і покластися на цю людину, яка їй майже чоловіка. А зараз дівчина почувала себе на самоті, дуже безпорадній, мало не покинутій.
Наречений поїхав, мама нездужає, як жити далі…
З цими невеселими думками, Іра, сама того не помічаючи, вийшла на проїжджу частину на червоне світло, не помітивши машини…
Далі все було, як у тумані. Палата, різні спеціалісти, Віра Романівна, яка прикладає хустинку до очей.
Вона звичайно зможе викарапкатися. І навіть повернутися до нормального життя. Якщо, звичайно, докладе зусиль. Потрібна тривала реабілітація, купа процедур, відновлення. І час. Щонайменше півроку.
Від такої новини Віра Романівна застигла.
– Але як? Я не зможу… У мене вік… І робота… Я… Я не вмію нічого… Їй краще в палаті побути цей час, не вдома, – виправдувалася вона пошепки перед спеціалістом, поглядаючи на лежачу на ліжку дочку: чи чує вона чи ні?
Але Ірі зараз було навіть не до цього. Кілька годин тому до неї заходив Андрій. З дуже винним виглядом він запропонував, і навіть наполіг на повній оплаті всіх процедур, а потім сказав, що, здається, Іра була права і весілля треба відкласти. Дівчина одразу зрозуміла, що означають ці слова. Але з’ясовувати стосунки зараз не стала. Та й навіщо? Марно це все. На найближчі кілька місяців вона не зможе вставати з ліжка. Що буде далі – незрозуміло. Так що так, найрозумнішим рішенням буде відпустити Андрія. І взяти запропоновані ним гроші. Хоча б тому, що своїх накопичень у Іри майже не лишилося: вона багато витратила на огляди та процедури для матері.
Тому, ледве стримуючи сльози, пересиливши свою гордість, дівчина мовчки кивнула у відповідь на пропозицію вже колишнього нареченого і відвернулася до стіни, вдавши, що засинає.
Ось так, буквально за кілька днів, все життя Іри розлетілося на дрібні частини.
Пройшов місяць. За цей час Віра Романівна відвідала доньку близько восьми разів – на вихідні. Вона приходила з шоколадкою на годинку, зітхала, скаржилася на життя, на те, як їй складно, і йшла.
Але Іра була рада. Адже мамі в плані здоровʼя стало набагато краще. Адже це вже непогано. Значить, її здоров’я приходить у норму. І це чудово!
Андрій не приходив. Точніше, він заходив до спеціалістів, дізнавався про стан Ірини, брав список всього необхідного, купував та приносив. І за це дівчина була йому дуже вдячна. Ех, пощастить комусь із чоловіком, думала вона з сумом. Комусь. Але вже не їй.
А ще через пару тижнів Ірина помітила, що її лікар, Олег, років тридцяти, став дуже часто до неї заходити. І не з порожніми руками. То тістечко принесе, то суші, то букетик.
Здається, життя налагоджується, зазначила тоді дівчина. Адже їй Олег теж встиг сподобатися за цей час.
І навіть Віра Романівна, яка, зрозуміло, все помічала і розуміла, розмовляючи з Олегом і самою Ірою, була не проти таких обставин. І навіть на їхнє весілля погодилася б. А що? Таки спеціаліст у сім’ї – справа потрібна. Дуже потрібна.
Але життя вирішило інакше, проявивши себе непередбачувано, як, втім, завжди.
Через кілька місяців після того, як в Іри та Олега почався роман, молодому перспективному спеціалісту надійшло запрошення на роботу в одній із столичних клінік. То був шанс один на мільйон. Олег це розумів. І Іра також. Вона була готова піти за коханим. Знайти іншу роботу, жити на орендованій квартирі.
Але Віра Романівна була іншої думки. Як це так? Виїхати від неї? Ну ні. Настав час їй братися за справу.
Побачивши маму, що знову лежить у ліжку, важко дихає і нещасну, Іра спочатку запереживала. Потім ризикнула розповісти Олегу, згадавши, що таке бувало й раніше за певних обставин.
Олег, досвідченим поглядом поспостерігавши за Вірою Романівною, одразу виніс вердикт:
– Іра, я, звичайно, дуже перепрошую, що говорю таке про твою маму, але тобі не здається, що вона «грає»? До того ж, досить бездарно…
І тут наче камінь звалився з душі Ірини. Адже, насправді, за довгий час у палаті вона, прокручуючи все, що сталося в голові по сотні разів, давно прийшла до висновку, що її улюблена матуся їй безбожно обманювала. Але визнавати таке було якось некрасиво… А ось тепер, коли інша людина, тим більше спеціаліст, сказала те саме, Іра несподівано зраділа! Адже, якщо насправді мама все вигадувала то, значить, можна сміливо їхати.
І ні, Іра не ображалася на неї. Хоча таке ставлення ображало та засмучувало. Але ж треба виявляти розуміння. У мами вік… Можливо, переживання через самотність…
Проте цього разу Іра не відступиться. Їй стало важливіше власне щастя. Адже, зрештою, мама теж потішиться за дочку, коли дізнається, що у неї все добре?
Саме з такими думками дівчина покинула рідне місто, їдучи разом із майбутнім чоловіком підкорювати столицю.
Так Віра Романівна і залишилася одна, у своїй двокімнатній, тепер уже досить незатишній та неприбраній квартирі. Жінка все ще чекала, що її нерозумна дочка повернеться, наведе лад і приготує смачну вечерю, адже макарони з сарделькою набридли Вірі вже через кілька днів, а готувати щось складніше було ліньки.
Але минув тиждень, місяць, Іра так і не повернулася, а Віра Романівна, сидячи на кухні вечорами, похмуро тицяла виделкою макарони, що злиплися, і дивувалася, що ж могло піти не так? Адже її план щодо утримання дочки був просто ідеальним!