Ганна Миколаївна подивилася на годинник:
– Уже п’ята година. Де внучка ходить? Знову нікому Олежика із садка забрати.
Вона одягла окуляри, взяла телефон.
– Олено, ти по сина в садок збираєшся йти? – запитала вона в слухавку.
– Бабусю, я далеко! Не встигну.
– І що ж йому тепер у садку залишатись?
– Як ви мені всі набридли! – сказала вона і поклала слухавку…
Що ж мені з ними робити, в мене ж немає сил? Не стане мене не сьогодні-завтра, як вони житимуть?
Старенька почала збиратися. Він хоч і правнук, але рідний і не винен, що в нього такі батьки. І все розуміє вже чотири роки.
Ледь дійшла до садка. Діти гралися на вулиці. Точніше, вже не гралися, а ті, кого не забрали, стояли біля вихователів і чекали, коли їх заберуть.
Побачивши свою прабабуся, хлопчик швидко побіг їй назустріч.
– Бабусю, треба сто гривень на виставу, – і кивнув у бік виховательки.
Ганна важко зітхнула, так і самій на ліки не вистачить. Дістала свій гаманець і дала правнукові гроші:
– Іди віднеси!
Вони зайшли додому.
– Бабусю, я їсти хочу!
– Олежику, посидь трохи! Зараз відійду.
Трохи перепочивши, вона налила онуку молока і дала шматочок батона.
Той швидко все з’їв і попрямував у кімнату, гратися своїми старими, набридлими іграшками.
Незабаром прийшла внучка. Заглянувши в кімнату, і побачивши, що син заснув на дивані, вона зайшла на кухню, відкрила холодильник, похмуро оглянула його вміст. Жінка налила молока і взяла половину батона.
– Олено, ти так роботу і не знайшла? – з надією у голосі запитала бабуся.
– Ніхто мене не бере.
– Але ти ж мала роботу.
– Про що ти говориш? – роздратовано промовила онука. – Я там пів місяця працювала, а мені копійки заплатили.
– Але все ж таки гроші. Тобі ж і за сина платять, жити можна.
– Бабусю, ну, яке це життя. Сьогодні до Вадима ходила думала, чимось допоможе. А його вдома немає, і батьки не знають, де він. Вони навіть не знали, що в нас із ним син. Уявляєш, чотири роки минуло, а вони не знають.
– Ти ж казала тоді, що заміж вийшла, – бабусю ця звістку здивувала.
– Не офіційно, ми з ним у цивільному шлюбі пів року жили. Вирішили придивитися один до одного. Придивилися! Схоже, він батькам зовсім нічого не говорив. Ми тоді, пам’ятаєш, на орендованій жилі. Коли Олег народився чоловік одразу втік.
– Так подай на аліменти.
– На нього? – внучка посміхнулася. – Так хоч, як матері-одиначці, трохи платять, а від нього й копійки не отримаєш.
– Що ж ти така недолуга? Тобі вже двадцять три роки. Ти маєш щось самостійно вирішити.
– Я й вирішила. Ми з подругою в інше місто на заробітки поїдемо.
– А син твій?
– Бабусю, ти слаба, на тебе його не залишиш… Отож.., – внучка замовкла, видно, збираючись із духом. – Хочу віддати Олега у дитбудинок.
– Що-о-о?!
– Бабусю, розумієш я вже все довідалася і про все домовилася, – сказала онука. – Його віддам на шість місяців. Зароблю грошей і заберу назад. Йому там добре буде.
– Я тебе все твоє життя одна виховувала, і не віддала ж у дитбудинок.
– Якби тебе не було, мама мене теж віддала б.
– Олено, що ти виробляєш?
– Все, бабусю, я не маю іншого виходу. На тебе я його не залишу, ти й так ледь тримаєшся. Олегу поки що нічого не кажи, сама скажу, коли все оформлю.
Цілу ніч не могла бабуся заснути. Гірко було й соромно. Бо ж виходить вона сама винна, одна виховувала і дочку, і внучку, а нормально ні ту, ні іншу виховати не могла.
Дочка поїхала, кудись за кордон, коли Оленка такою ж маленькою була.
Теж казала – ось обживуся й візьму дочку. Двадцять років уже минуло. Раніше хоч гроші надсилала, а зараз тільки дзвонить на свята. Внука свого тільки по телефону й бачила. Ось і Оленка така сама виросла…
…Вранці старенька встала приготувала кашу для внучки і правнука.
– Бабусю, я проведу Олега в садок й одразу піду. Справ багато.
Ганна тільки кивнула головою.
Вони пішли. Ганна прибрала в квартирі лягла на ліжко. Довго лежала з відкритими очима, але втома взяла своє, і вона заснула.
Прокинулася жінка від дзвінка свого телефону.
– Бабусю, – пролунав голос онуки. – Мені ніколи, забери Олега із садка!
– Гаразд!
Вона вимкнула телефон, подивилася на годинник:
– Ще встигну супу зварити. Внучка прийде голодна, та й сама я цілий день не їла…
Приготувавши суп, старенька попрямувала у садок по правнука.
Вийшла раніше, йшла не поспішаючи, намагаючись ні про що не думати. Адже тиск підвищується, коли хвилюєшся.
Як це важко, чверть століття хвилюватись за дочку, чверть століття за внучку. Тепер за правнука…
Ось і він. Побачив бабусю і радісний біжить назустріч.
– Невже все дитинство пробуде в дитбудинку? Бо ж не забере його Оленка через пів року, ох не забере…
Навпроти під’їзду на парковці стояв великий чорний джип. З нього вийшов якийсь чоловік і нерішуче підійшов до них:
– Ви Ганна? – запитав він. – Вибачте, не знаю по-батькові!
– Так… – здивовано пробурмотіла старенька. – Ганна Миколаївна я…
– А це Олег, так? – запитав незнайомець, не відводячи погляду від хлопця.
– Так, Олег! – сказала Ганна Миколаївна. – А ви хто взагалі такий і що вам треба?
Чоловік раптом винувато схилив голову.
Ганна Миколаївна дивилася на чоловіка і нічого не розуміла.
– Мене звуть Борис, я батько Вадима, – усміхнувся той хлопчику. – Його дідусь…
– Ви мій дідусь?! – радісно вигукнув Олег. – Справді?
– Давайте на лавку присядемо, – важко сказала прабабуся. – Я недобре себе почуваю.
– Звісно, звісно, Ганно Миколаївно! – заметушився той.
Чоловік квапливо взяв жінку за руку, допоміг дійти до лавки.
Коли вони розсілися, він став пояснювати:
– Мій син, людина несерйозна. Вже чотири роки, як поїхав кудись і не повертається. Іноді телефонує. Вчора прийшла ваша внучка, почала сваритися.., – чоловік знову винувато схилив голову. – Ми вчора й дізналися, що маємо онука. Ми з дружиною вже й надіятися перестали, що в нас колись онуки з’являться. Отакий у мене синок…
– Моя внучка недалеко від нього пішла. Скоріше навіть обігнала, – старенька обернулася до правнука. – Олеже, на ось тобі телефон, посидь он на тій лавці!
Хлопчик узяв телефон і сів на лавку навпроти. Бабуся глянула на нього і в неї пішли сльози.
– Внучка хоче його в дитбудинок віддати. Вона збирається їхати на якісь заробітки. У нього і мати і бабуся якісь недолугі, а в мене зовсім сил немає, абияк ходжу.
– Заспокойтеся, Ганно Миколаївно, разом щось придумаємо.
– Що тут придумаєш? Не стане мене, що він без мене робитиме?
– Давайте, я вас до квартири проведу. Сьогодні з дружиною своєю поговорю і щось вирішимо, – посміхнувшись, покликав він хлопця. – Олежику, ходімо до машини дійдемо, я вам із бабусею подарунок приготував.
Хлопчик із захопленням дивився на машину, але коли дідусь дав пакет, вся увага переключилася на те, що було всередині.
Провів їх Борис до квартири та й поїхав.
Олег одразу пакет став розбирати. Скільки там цікавого, і машинка, і солодощі. Щоправда, солодощі бабуся одразу забрала, сказала, що спочатку треба суп поїсти.
Вони поїли і взялися за солодощі. Ганна уважно їх розглянула і дала онукові по одній цукерці і сік.
Раптом пролунав дзвінок від онуки:
– Бабусю, я сьогодні не прийду ночувати, справ багато, – а з телефону чулася музика і чоловічі голоси.
– Олено, тут приходив…
– Колись, потім розкажеш, – і вона поклала слухавку.
– Ех…
– Мама дзвонила? – запитав онук.
– Мама, мама твоя. Допивай сік і йди машинкою пограйся.
Той швидко допив і пішов у кімнату. Невдовзі пролунав його захоплений вигук:
– Бабусю, вона сама їде й блимає!
– Пограйся поки, зараз посуд помию і подивлюся, що в тебе за машинка.
Вона помила посуд і пішла в кімнату дивитись, що там за машина. Так радісно сидіти і дивитись, як радіє твій правнук, а в голову думки сумні лізуть:
– Як він буде там, у дитячому будинку? Я, звичайно, приїжджатиму, поки можу. Ось саме, поки ще можу. Недалеко той день, коли і мене в будинок для літніх віддадуть. Зляжу, кому мене доглядати?
Пролунав дзвінок домофону:
– Ой, хто там? – пробурчала здивовано прабабуся і попрямувала у коридор.
Вона взяла слухавку:
– Хто там?
– Ганно Миколаївно, це Борис – дідусь Олега. Ми з дружиною прийшли.
– Заходьте!
Вони зайшли. Дружина його така гарна, доглянута жінка, одразу з порога привіталася:
– Здрастуйте, Ганно Миколаївно! Мене Тамара звуть.
І тут із кімнати Олег вийшов з машинкою в руках. Глянула на нього жінка, взялася за щоки й заплакала, говорячи крізь сльози.
– Як же ж він на Вадима схожий.
Хлопчик уважно подивився на неї й спитав:
– Тітко, а чому ви плачете?
Тамара підбігла до нього, обійняла:
– Олежику, я твоя бабуся.
– Справді?
– Так.
І тут хлопчик поставив питання, таке просте і, водночас, на яке так важко відповісти:
– А чому ви з дідусем раніше не приходили?
– Ти пробач нас, Олежику, – по-дитячому шморгаючи носом, сказала жінка. – Тепер ми часто будемо до тебе приходити, а ти до нас.
– Тільки я в гості буду зі своєю бабусею приходити. Гаразд?
– Звісно, звісно! Який ти розумний хлопчик!
– Так, а що ж ми на порозі стоїмо? – схаменулась господиня. – Ви проходите, проходьте!
Наступного ранку Олег приїхав у садок на машині, в супроводі дідуся й двох бабусь.
Ганна Миколаївна познайомила своїх нових родичів із вихователькою, попередивши, що іноді онука забиратимуть вони.
Назад її, хоч було й недалеко, привезли машиною. Борис довів до квартири, і вони з дружиною поїхали працювати.
З’явилася внучка:
– Бабусю, я трохи поїм і піду. Що там у тебе є?
– Суп учорашній.
Давай!
– Ти, куди знову зібралася?
– Сьогодні треба папери на Олега в дитбудинок оформити.
– У ніякий дитячий будинок він не піде, – твердо сказала Ганна Миколаївна.
– Бабусю, ти що? Ми ж із тобою позавчора домовились.
– Ми його і без дитячого будинку, і без тебе виховаємо.
– Бабусю, хто це ми?
– Вчора приходили батьки твого Вадима. Вони його до себе після того, як мене не стане заберуть, а поки він буде до них у гості ходити.
– Бабусю, так це ж дуже добре! – внучка радісно підняла руки. – Тоді, я прямо завтра і їду.
– Куди їдеш?
– У Карпати. Там є робота. Я як влаштуюся, то одразу тобі повідомлю адресу.
– Сідай, їж!
– Бабусю, а ти мені грошей трохи не позичиш! – запитала Оленка, взявши ложку. – Я як почну заробляти, то одразу тобі поверну.
– Скільки тобі треба?
– Ну, тисяч десять…
– Десять дам.
– Гаразд…
…Ганна Миколаївна, посміхаючись, прасувала одяг.
– Поїхала внучка, три роки вже живе там і працює. Заміж вийшла. Минулого тижня грошей надіслала, каже синові до школи.
Та на нього й свати грошей не шкодують. Ось тільки часу в них не вистачає.
Нічого, я ще непогано почуваюся. Ще поживу на цьому світі…
Вона вимкнула праску і зайшла в дитячу кімнату:
– Олеже, вставай! Незабаром твій дід приїде, а ми ще не готові. Ти тепер школяр, а до школи запізнюватися не можна.
Правнук одразу встав, посміхнувся і побіг у ванну…