Віра повернулася з інституту не в дусі, шумно роздяглася в коридорі, мимохідь глянула на бабусю, яка на кухні мила посуд і голосно гримнувши дверима, зачинилася у своїй кімнаті.
Галина Семенівна похитала головою:
– Щось у Вірочки сталося, не інакше з Андрієм посварилася. Ну та гаразд, помиряться, не вперше.
Минуло трохи часу, бабуся постукала до внучки:
– Віра, Вірочка, йди поїж, з занять приїхала, голодна. Іди, моя хороша…
– Не хочу бабусю, не хочу … – сумним голосом озвалася Віра.
Галина Семенівна прочинила трохи двері і глянула на онучку, мабуть, вона плакала, правда сліз уже не було, але видно, що очі на мокрому місці.
– Віро, не вартують ці хлопці та чоловіки наших жіночих сліз. Все буде добре.
– А ти звідки знаєш, бабусю, що я з Андрієм посварилася?
– А через що ще можуть дівчата у твоєму віці так переживати та плакати? Тільки через них… плюнь, не вартий Андрій твоїх сліз. Ну не помиритеся, буде ще в тебе справжнє кохання.
Вона присіла до Віри на ліжко, обняла її і задумалася, потім промовила:
– Усі проходять через сварки, розставання, у всіх у житті бувають такі моменти. Не треба втрачати себе. Життя такі повороти видає, що не дай Боже. Все в тебе буде добре, Віро.
Віра принишкла, так і сиділи обнявшись. Батьки Віри жили у селі, а бабуся у місті, Віра жила у неї з першого курсу. Зараз уже третій курс, посварилася з Андрієм, побачила, як він із Вікою з паралельно групи обіймався, цілувався та обидва сміялися.
– Бабусю, і в тебе таке було у житті?
– Звичайно, Віро, ще як було.
– Розкажи бабусь, розкажи про своє життя, бо я зовсім нічого не знаю, знаю тільки, що діда не стало вісім років тому.
Галина Семенівна глибоко зітхнула і почала свою розповідь.
Заміж вона вийшла у двадцять років за Павла, сусіда, який жив навпроти. Народила сина, а життя з чоловіком не задалося відразу. Хоч і казала їй мати:
– Галя, не буде добрим чоловіком Павло, подумай. Тітка твоя з сусіднього села намітила тобі нареченого Івана, за нього й виходила б. І ти йому сподобалася. Подивися на батька Павла, гульвіса і ледар.
– Мамо, ну не обов’язково ж, що й син буде таким. Павло не такий, він добрий, ми любимо один одного.
– Ну, доню дивись.
Мати, як у воду дивилася. І року не минуло, як став Павло гульбанити, сваритися, та так сильно, що одного разу мало не втримався і… Так у чому була Галя і вискочила з дому, перебігла через дорогу і сховалася в хаті батьків. Павло пішов розбиратися, але батько Галі вийшов із дому і сказав:
– Зробиш ще крок, мало не покажеться…
Павло розвернувся і втік, більше ніколи не заходив до них надвір. А Галя потім забрала речі, коли його не було вдома і почала жити із сином у батьків. У двадцять два роки виявилася розлученою, потім поїхала до міста до сестри матері, та жила сама, дітей не було, сама вже нездужала. Тітка дуже зраділа, що тепер Галя зможе доглядати за нею, а вона за її сином.
Влаштувалася Галя в дитячий садок, неподалік будинку, туди й сина Олексія прилаштувала. Обидва ситі, у теплі. Працювала нянькою, навіть могла взяти додому дещо з продуктів, коли діти не доїдали, де зайву котлетку, де трохи хліба. Тітка дуже нездужала і року не минуло, як Галя переїхала до неї, і її не стало. Квартира однокімнатна дісталася їй з Олексієм.
Якось після роботи вона зайшла в магазин і розплатившись, гаманець поклала повз сумку. Коли прийшла додому, помітила, гаманця нема. У ньому була майже вся зарплатня. Дуже засмутилася, адже жити їм з Олексієм майже місяць, та ще й синові хотіла купити черевики на осінь. Побігла назад у магазин. Пишна продавчиня стояла за прилавком, Галя підбігла і спитала:
– Ви випадково не знаходили мій гаманець, тут упустила, мабуть повз сумку засунула.
– Нема чого ґав ловити, – грубо відповіла та.
Вона простягла якийсь папірець Галі і промовила:
– На адресу. Хлопець якийсь знайшов твій гаманець тут біля прилавка, забрав собі, залишив адресу. Ось біжи до нього…
Галя навіть не образилася на її грубість, і сказавши: «дякую», вискочила з магазину, спитала у перехожого вулицю, яка вказана в записці. Їй пощастило, ця адреса була неподалік магазину. Вона галопом побігла за своїм гаманцем. То був двоповерховий будинок, квартира була на першому поверсі. Вона постукала у двері, відчинив молодий хлопець.
– Здрастуйте, – захекано видала Галя. – Це я загубила гаманець у магазині. Ось продавщиця дала цю адресу.
– Здрастуйте, проходьте, – відповів хлопець. – Та не переживайте, – посміхнувшись, сказав він. – Як же так? А якби інший знайшов і не віддав би?
– Дякую, я дуже вдячна вам. Це всі мої гроші.
– До речі, мене звуть Микола, а вас?
– Галя, приємно познайомитись.
– Так, Галю, а ви все-таки скажіть скільки грошей у гаманці і якого він кольору? А раптом це не ваш.
– Темно-зелений, – вона назвала суму всю до копієчки.
– Точно, це він, – простяг Микола їй гаманець. – Візьміть його і більше не втрачайте.
– Велике вам спасибі, – ще раз подякувала Галя і пішла додому, там один Олексій.
Вона вийшла надвір і озирнувшись на вікно, побачила Миколу, він помахав їй рукою. А у Галі було так тепло на душі від радості.
– Треба якось віддячити Миколі, – думала вона, поки йшла до будинку. – Гаразд у вихідний куплю тортик і віднесу.
Минув тиждень, у неділю вона з Олексієм сходила в магазин, купила торт, і вони вирушили до Миколи. Двері відчинила жінка похилого віку, виявилося, бабуся Миколи, а тут і він сам вийшов з кімнати.
– Здрастуйте знову. Ось ми принесли вам тортик на знак подяки, тільки не відмовляйтеся будь ласка.
Микола зніяковів:
– Ну, навіщо це? Не потрібно було. Ну гаразд не відмовлюся, якщо ви разом зі мною вип’єте чаю. Тебе як звати, я – Микола, – простяг він руку хлопчику, той простяг свою руку у відповідь і так серйозно сказав:
– Олексій я.
– Ух, ти, значить Олексій, ну давай на кухню.
Микола закип’ятив чайник, розлив гостям чай і поклав по шматочку тортика на тарілки. Бабуся відмовилася, пішла до кімнати, щоб не обмежувати молодих.
З їхньої розмови Галя дізналася, що живе він із бабусею вдвох, батьків не стало. Йому двадцять три роки, на два роки був молодший за Галю. Відслужив і працює на заводі.
Микола – симпатичний хлопець із блакитними очима та відкритою посмішкою. Галі було з ним легко і навіть Олексій сидів спокійно, дивився на нього й уважно слухав.
Настав час прощатися, і Микола сказав:
– А давай сходимо завтра у кіно?
Галя подивилася на Олексія, а Микола, перехопивши її погляд, відповів:
– Олексій з моєю бабусею посидить, правда? У мене бабуся хороша, бабуся Марія. Тобі вона сподобається.
Олексій кивнув головою:
– Ну раз хороша, я згоден. Тільки нехай вона мене нагодує.
Галя з Миколою засміялися.
– А як же, нагодує, вона знаєш які смачні пиріжки пече, от і спробуєш.
Вони ходили в кіно, гуляли в парку, іноді у вихідні брали і Олексія, а так він сидів із бабусею Марією, дуже вони потоваришували. Переживала Галя, що вона старша за Миколу на два роки, але нічого не могла вдіяти з собою. Тягнуло її до нього.
– А будь, що буде, – думала вона, – що таке два роки та нічого.
А Микола про це зовсім не думав, він думав, як би запропонувати заміж їй, і аби вона погодилася. Він переживав, що вона може не погодитись через сина. Адже Олексій теж може й не прийняти його. Це зараз вони просто зустрічаються.
Якось Микола із Галею прийшли з кіно, вона одягала сина, а він раптом сказав:
– Мамо, коли Микола буде з нами жити, мені набридло сюди-туди ходити, ми і бабусю Марію можемо взяти з собою.
Всі стояли мовчки і повисла тиша, а бабуся Марія промовила: – вустами дитини говорить істина. Скільки вже Микола м’ятимешся, та переживатимеш?
Микола усміхнувся і сказав:
– Галю, виходь за мене заміж, житимемо разом. Згодна?
Галя застигла, вона не чекала від Олексія такого. А він подивився на Миколу і знову видав:
– Та згодна вона, згодна, вона соромиться, так мамо? Ти соромишся?
Всі дружно засміялися, а Галя погодилася. Так і одружив Олексій Миколу з Галею. Прожили вони разом сорок сім років, і була у них щаслива сім’я, Галя чоловікові народила доньку Ганусю. Пішов Микола із життя через недугу, а Галя ніби половину себе втратила, тяжко переносила втрату чоловіка.
– Тож Віро, якби не діти, та не ти, мені було б дуже важко. Я дуже щаслива жінка, прожила в коханні все життя і мене оточують мої рідні та кохані.
Так що хочу сказати тобі Віро, не переживай, життя триває, кохання завжди поруч. Буде в тебе справжнє кохання, головне вчасно його розпізнати, справжнє. Все буде добре. Просто життя така штука – не знаєш, де втратиш, а де знайдеш.
– А я і не знала, що мій тато такий спритний був у дитинстві, – уже посміхалася Віра.
Вийшла заміж Віра незадовго до закінчення університету за однокурсника, але не за Андрія. Не тим виявився він. Вийшла за Ігоря та живуть добре, виховують сина. А Галина Семенівна рада, що ще й правнука дочекалася.