Ну сестричка, ну дає! Зателефонувала з самого рання, просить у слухавку:
– Катрусю, можна я в тебе кілька днів поживу? Я з чоловіком геть посварилася, взяла дітей і пішла! Мені б тільки до суботи, а в суботу я до мами увечері з дітьми їду. Квитки давно куплені, але тепер їх не обміняти і назад не повернути.
Купувала, щоб у відпустку їхати, але зважаючи на все, їдемо назавжди.
Ми вам не зробимо незручностей, в кімнаті будемо тихо сидіти. У вас все ж таки трикімнатна квартира, не так тісно…
Надія була двоюрідною сестрою Каті, і хоч вони жили в одному місті, але зовсім не були близькі.
У кожної своє життя, свої друзі, свої проблеми й інтереси.
Вони рідко зідзвонювалися – тільки для того, щоб привітати один одного зі святами.
І до себе в гості ніхто нікого й ніколи не запрошував…
І ось привіт, приїхали – я тут до тебе з дітьми, з чоловіком посварилася!
– Невже у Надії так мало знайомих і друзів, що навіть до подружок не може піти від чоловіка? – подумала Катя.
Візит Надії був зовсім небажаний. По-перше, у Каті діти шести і чотирьох років, а значить вдома буде галас, а по-друге, в неділю ювілей у чоловіка, до нього треба ретельно підготуватися, все прибрати.
З дітьми це буде важко – Надія сама скаржилася, що діти у неї гіперактивні, на місці їх не всадити, гасають по квартирі. Де ж вони в кімнаті посидять?!
– Надіє, а в іншому місці ви перечекати не можете?
– Могла б, але моя подруга зараз у відпустці із чоловіком, мені до них додому не потрапити. Це просто форс-мажор і вимушене звернення до тебе. Ну будь ласка!
Поруч із Катею зарухався і забурчав чоловік.
– Що там сталось? –запитав спросоння Микола.
Катя прикрила слухавку долонею і пошепки сказала:
– Надійку чоловік виставив, йти до суботи нікуди, до нас проситься, не знаю як відмовити!
– Навіщо відмовляти своїй сестрі? До суботи три дні, хай поживуть.
Катя округлила очі, дивлячись на чоловіка, але в слухавку сказала:
– Гаразд, Надійко, приїжджай, якщо до суботи. Нас сьогодні вдома не буде до вечора, Юрко вас пустить, все одно на літніх канікулах біля комп’ютера сидить…
…Увечері, після роботи у Каті зовсім зіпсувався настрій – вдома гамірно, діти бігають по кімнатах, а Надія на них свариться, щоб вгамувати. Ну хоч одна удача за весь вечір – вдалося купити дорогу сиров’ялену ковбасу по великій знижці, якраз на ювілей.
– Катрусю, не ображайся на мене, будь ласка, – благала Надія. – Ми тобі зовсім не заважатимемо, зараз я своїх малих у кімнату заведу і поговоримо. Катрусю, я тут купила нам поїсти з дітьми, щоб у ваш гаманець не лізти, але нічого страшного, якщо я молочка трішки з вашого пакета в омлет дітям капнула? Я просто забула купити…
– Та нічого страшного, молочка не шкода. Хоч ми також зараз не шикуємо – у чоловіка ювілей скоро, то трохи економимо. Бог із ним, із молоком…
Був ще один неприємний сюрприз – на столі зазвичай стояв кошик для різних смаколиків – там лежали різні печиво і цукерки, щоб просто перекусити.
У більшості випадків він був повний, а тут виявився порожній, а по кутках валялися фантики…
Катя промовчала – діти все ж таки.
Чоловік увесь тиждень працював у дві зміни, тож приїжджав додому близько дев’ятої вечора.
Було ніяково, коли діти прямо в тарілку Миколі заглядали, дивилися – що він їсть, хоч самі були вже ситі.
– Що, малі, – звернувся Микола до дітей. – Смачненького хочете? Катю, дістань, у нас там десь цукерки, мандарини.
– Не треба їм! – зупинила Надія. – Вони вже наїлися, ще заслабнуть. І взагалі, дітлахи, бігом давайте спати!
…Так минуло два дні – суцільні нерви від дітей, від їхнього шуму, біганини й іграшок.
Настала п’ятниця. Рано-вранці, поки гості ще спали, вся родина збиралася у своїх справах – чоловік на дві зміни, Катя на роботу, а шістнадцятирічний син Юрко – у похід на добу разом зі своєю групою.
Цього дня начальник зіпсував Каті нерви і залишив її переробляти роботу до сьомої вечора.
Все валилося з рук, все ніколи, вдома неприбрано! Ну точно – по підлозі розкидані іграшки, незважаючи на те, що Надія постаралася прибрати у квартирі – помила підлогу, пил протер.
Але останньою краплею стало не це… Катя зайшла на кухню, відкрила холодильник і не повірила своїм очам!
Вона не знайшла свою дорогу сировʼялену ковбасу!
– Надійко, ну що ж таке, як так?! Де ковбаса? Ми вранці йшли, вона ще лежала у холодильнику! Чому ти не стежиш за своїми дітьми? Скільки це можна терпіти?
– Катю, ми не їли ковбасу! І діти мої не взяли б…
– Звісно, ковбаса сама себе в холодильнику з’їла! – Катя перейшла на галас. – І що, думаєш, я не помічала, як кошик із печивом і цукерками порожніє, а дозволу у мене ніхто не питав?! У тебе далеко не святі діти, і за ними хоча б трохи слідкувати треба!
– Добре, – тихо сказала Надія. – Скільки вона коштує? Я заплачу за неї…
– Та не розплатишся ти зі своїми копійками, вона дуже дорога, і тільки один день по акції була. Давай так – у тебе поїзд завтра ввечері, а ти їдеш на вокзал вранці. Сил у мене нема все це терпіти! А тепер ідіть до себе в кімнату, будь ласка, мені треба відпочити…
…Вранці Надія з дітьми поїхала, навіть не попрощавшись із сестрою – її відвіз на машині Микола, Катя ще спала. На обід повернувся з походу Юрко, родина сіла за стіл.
– Щось Надія якась тиха була, нетовариська, ніби на нас образилася, – сказав Микола.
– Та ну її, – скривилася Катя. – Нехай на своїх дітей ображається. З’їли нашу ковбасу, яку я купила на ювілей, і не зізнаються!
– Яку ковбасу? – спитав Юрко. – Ту, що на верхній полиці в холодильнику лежала? Я її в похід узяв. Дивлюся, вона валяється – вся зморщена така, тверда, ніхто її не їсть. Я думав, що вона починає псуватися, от і поклав її в рюкзак, щоб не викидати. Ми з хлопцями із хлібом її так наминали.…
Катя застигла на місці.
– Синку, яка ж вона зіпсована? Вона ж сировʼялена і шалені гроші коштує! О, Боже, що ж я наробила! Що я сестрі наговорила, соромно як! Миколо, заводь машину, їдемо на вокзал!
По дорозі Катя купила цукерок і фруктів, аби Надію з дітьми знайти. Але це було нескладно – вони сиділи у залі очікування.
– Надійко, пробач мені, це Юрко взяв ковбасу, а я на тебе насварилася! Тут знаєш, все якось навалилося – ювілей, неприємності на роботі, втома, нерви, тож я й не стрималася… Так недобре вийшло, ви навіть не пообідали, напевно. Може, в буфет зайдемо?
– Та ні, не треба, – спокійно відповіла Надія. – Тут дорого все. Ми дорогою в магазин заскочили, Микола нас відвозив, він підтвердить. Ну, а вечеряти ми будемо вже у мами.
– Ну добре. Ось тут я дітям дещо купила в пакеті. Ти, Надійко, пробач мені, гаразд?! Не тримай зла, добре?!
Надія кивнула…
Коли вони їхали назад, Катя все ще не могла прийти до тями – було якось ніяково перед сестрою.
І все ж таки – добре, що вона так рано поїхала, багато справ попереду, треба до ювілею готуватися…