– Андрію, я така рада, що ми можемо провести час разом! Останні дні були настільки напруженими: диплом, підготовка до весілля, – сказала Настя, зустрівши свого нареченого у парку.
– Так, люба, я теж сумував за тобою. Але в мене є одна новина, яку ти навряд чи хотіла б почути.
– Про що ти таке говориш, Андрію?! – побіліла Настя. – Сподіваюся, що все гаразд і наші плани не змінюються?
– Мама наполягає на святкуванні нашого весілля у дорогому ресторані, але я не впевнений, що це хороша ідея.
– Я вже думала, ти скажеш щось погане! – видихнула Настя. – Думала, що Наталя Михайлівна проти нашого весілля.
– Мені важливо, щоб наше весілля було саме таким, яким хочемо ми з тобою, без вказівок зі сторони. Я не бачу сенсу у всій цій показусі. Але ж ти знаєш мою маму! Я просто хочу, щоб наше весілля було нашим святом, а не її шоу. Не люблю я пафос, ти ж знаєш…
На величезне невдоволення Наталі Михайлівни весілля молоді зіграли скромне, без зайвих витрат.
– Перед людьми соромно, я все оплатила б, – бурчала вона.
– Мамо, дякую тобі, але, на мою думку, весілля вдалося на славу, було весело. А ми з Настею по-справжньому щасливі і без шикарного весілля, – посміхався Андрій.
Наталя Михайлівна була жінкою солідною, працювала головною бухгалтеркою у великій фірмі і мала хороший дохід. Енергійності Наталі Михайлівни можна було позаздрити.
Настя тільки-но закінчила інститут, ставши вчителькою математики.
Андрій був старший за молоду дружину на три роки і працював у банку програмістом.
У весільну подорож молодята вирушили до одного з південних міст. Андрієві дуже сподобалося місто.
– А давай переберемося сюди жити, – несподівано запропонував він дружині.
– Ти хочеш жити тут постійно?
– Так, тут затишне місто, прекрасний клімат, влітку, правда, трохи спекотно, але ж ми з тобою не переживаємо через спеку.
– А як же ж твоя робота, Андрію?
– Тут є відділення нашого банку – перевестися не важко. А ти на роботу ще не встигла влаштуватися. То як, переїжджаємо?
– Я згодна, – усміхнулася Настя. – Мені теж тут сподобалося.
Наталя Михайлівна, дізнавшись про плани молодят, була вкрай незадоволена.
– І що вам у рідному місті не живеться? Там, на новому місці, ще влаштуватися треба.
– Мамо, ми не малі діти, влаштуємось.
– Синку, ти мене одну хочеш залишити в квартирі? Я не не переношу нудьгу і самотність.
– Мамо, ти приїжджати до нас у відпустку будеш, – запропонував Андрій, а Настя від такої пропозиції округлила очі.
– Я проти, Андрію, я проти!
– Мамо, ми вже все вирішили. Ми повернулися лише для того, щоб зібрати речі.
– Зрозуміло, думка матері для тебе не відіграє жодної ролі!
– Матусю, я завжди намагався прислухатися до твоєї думки. Вибач, але не цього разу.
Молодята зібрали речі і похали під безперервне бурчання Наталії Михайлівни. У новому місті сім’я винайняла квартиру, до моря – всього два кілометри. Настя влаштувалася на роботу у школу неподалік від дому, а з переходом Андрія проблем, як і очікувалося, не виникло…
…Наполегливий дзвінок у двері пролунав рано-вранці, коли молодята ще спали.
– Хто це може так наполегливо надзвонювати, ще й так рано? – здивувалася Настя.
– Не знаю, я точно нікого не чекаю, – з цими словами Андрій неохоче підвівся з ліжка і подався до дверей.
– Привіт… Ти як тут опинилася?! – почула здивований вигук чоловіка Настя.
Дівчина встала з ліжка і прислухалася, не розуміючи, що відбувається.
– Привіт, синку. Ти що, не радий бачити матір? – почулося з коридору.
– Радий, звісно. Просто це дуже несподівано.
– Я на вихідні прилетіла, вирішила подивитись, як ви влаштувалися.
Із цими словами Наталія Михайлівна по-хазяйськи попрямувала на кухню, відкрила холодильник.
– А чому холодильник порожній?
На кухню зайшла Настя.
– Здрастуйте, Наталю Михайлівно, – привіталася вона зі свекрухою, намагаючись поправити скуйовджене волосся.
– Ти все спиш? А сина мого ти чим годувати збираєшся? У холодильнику порожньо!
– Не переживайте, Наталю Михайлівно. Я завжди прокидаюся раніше за Андрія і йду в магазин. Коли прокидається Андрій – сніданок уже готовий.
– Щось мало віриться, бачу, що Андрій уже схуд.
– Мамо, не вигадуй, нічого я не схуд. Мені здається, навпаки, погладшав.
– Я так і знала, що з вашої витівки нічого доброго не вийде. Повертайтесь додому!
– Ні, мамо, ми залишаємося тут, нас все влаштовує.
– Добре. Я візьму відпустку й приїду до вас на місяць!
– На місяць? Мамо, ти ж цього року була у відпустці.
– Я маю ще відпустку. І не сперечайтеся зі мною. Я приїду, за місяць налагоджу вам побут – і тоді моя душа буде спокійна.
Візит Наталії Михайлівни на цілий місяць відбувся дуже скоро. Свекруха хазяйнувала, як у себе вдома, і в усьому повчала Настю. Особливі претензії були до того, що у квартирі замало кімнатних квітів.
Квіти Наталія Михайлівна дуже любила. Завдяки їй протягом місяця підвіконня у квартирі молодят обросли численними горщиками з квітами.
– Мамо, це орендована квартира. Сьогодні ми тут живемо, а завтра кудись переїдемо.
– Якщо переїжджатимете, не надумайте залишити квіти, зрозуміли? Ви повинні будете забрати їх із собою!
– Буде зроблено, – мляво відповів Андрій.
…Минув рік. Андрій та Настя змінили орендовану квартиру, всі квіти, як і сказала Наталія Михайлівна, перевезли з собою.
Свекруха повідомила, що приїде на місяць наприкінці серпня, її візиту Настя дуже не хотіла.
Знову ця всюдисуща Наталія Михайлівна встановлюватиме в її домі порядки!
Минув тиждень після початку нового навчального року. Увечері родина зібралася за вечерею, яку приготувала Наталя Михайлівна.
– Настю, тобі не сподобалася моя страва? – строго запитала свекруха.
– Дуже смачно, Наталю Михайлівно.
– Тільки ти не їси, а сидиш, виделкою длубаєш.
– Настуню, що трапилося? Бачу, що ти засмучена, – дбайливо спитав чоловік.
– Ви знаєте, що я класна керівниця у шостому класі. У моєму класі новий хлопчик з’явився. Він із дитбудинку, – сказала Настя. – Микола дуже розумний і вихований хлопчик, він непогано ладнає з ровесниками, але більше тягнеться до вчителів, видно, що спілкування з дорослими йому не вистачає.
– Шостий клас… Скільки хлопчику років? – запитала Наталя Михайлівна.
– Дванадцять. Микола такий лагідний хлопчик, домашній. Я була впевнена, що колись він жив у сім’ї, спитала в нього акуратно. Виявилося, що ні – він з народження дитина «державна», своїх батьків ніколи не знав.
Микола з переживаннями розповідає про те, як одного разу, коли йому було шість років, його збиралася всиновити сім’я, приїжджали до нього, відвідували.
А потім… У дитбудинок з іншого закладу перевели трирічну дівчинку.
Майбутня Миколина мама побачила цю дівчинку і вирішила взяти її, а не Миколу…
– Дванадцять, кажеш, хлопчику? – задумливо повторила Наталя Михайлівна.
– Мамо, ти що задумала? – насторожився Андрій, знаючи свою матір.
– А що, Миколі дванадцять, мені п’ятдесят два. Що, у сорок років не народжують? Не така я вже й стара мати йому буду.
– Ти серйозно, мамо?! Ти хочеш забрати цього хлопця?!
– А чому ні, синку? Ти в мене виріс, в іншому місті живеш, сім’я у тебе своя. Не звикла я жити сама, мені потрібно, щоб хтось поряд був. Приходжу з роботи в порожню квартиру – і хоч вий від нудьги. Дзвонять мені вечорами подруги, балакаємо, але це все не те…
– Наталю Михайлівно, ви не пошкодуєте, якщо візьмете Миколу, він чудовий! – пожвавилася Настя. – Так несправедливо, що він виховується у дитячому будинку. Йому б у сім’ю…
– Вирішено! Завтра йду разом із тобою до школи, ти мене познайомиш із Миколою.
– Мені навіть не віриться, – закрила обличчя руками Настя. – Це буде диво, якщо Микола опиниться у вас. Сам він уже й не сподівається, так і каже:
– Я розумію, що я не маю шансів. Беруть маленьких. З того часу, як у шість років від мене відмовилися, до мене більше ніхто не приходив знайомитися.
Якби ви бачили, скільки суму в його очах, у мене серце не на місці…
– Мамо, подумай гарненько, – не вгавав Андрій. – Ти зараз спонтанне рішення ухвалюєш. Потім не передумаєш? Хлопчика вже один раз обманули, пережити подібне вдруге йому буде ще гірше.
– Андрійку, я просто піду познайомлюся з ним, поспілкуюсь. Не буду я одразу говорити йому, що збираюся його всиновити. Видно буде. Може, це не моя дитина, і ми не зійдемося характерами. Але якщо вже Микола опиниться в мене, то я виховаю з нього справжнього чоловіка і гідну людину, можете не сумніватися!
– А я й не сумніваюся, – Настя подивилася на чоловіка очима, сповненими любові.
– Ох, мамо, не перестаєш ти мене дивувати, – спантеличено чухав потилицю Андрій.
Наступного дня Наталія Михайлівна прийшла до школи.
– Миколо, я хочу тебе познайомити – це мама мого чоловіка, Наталія Михайлівно, – представила свекруху Настя.
– Здрастуйте, Наталю Михайлівно. Дуже радий з вами познайомитись, – бадьоро сказав Микола.
– Ви поспілкуйтесь, а я піду, – сказала Настя і попрямувала у клас.
Вона дуже хвилювалася, їй хотілося, щоб Микола сподобався Наталі Михайлівні.
І Микола не підвів. Він прямо зачарував Наталю Михайлівну. Микола був ввічливий, розважливий і розумний.
Наталя Михайлівна, не встигнувши дійти до будинку, все вирішила: у неї буде другий син – Микола!
Жінка, з властивою їй енергійністю, почала готувати документи для всиновлення хлопчика. Миколі вирішили нічого не говорити, раптом щось не вийде.
Настя тільки спитала у Миколи, чи сподобалася йому Наталя Михайлівна, і той відповів, що йому було дуже цікаво з нею розмовляти і він буде радий, якщо вона прийде до нього знову.
Наталя Михайлівна приходила щодня, пригощала всілякими солодощами. Микола з нетерпінням чекав кожного приходу Наталії Михайлівни, але його приваблювали зовсім не частування. Йому потрібна була доросла людина поруч.
– Моя відпустка закінчується, Миколо, завтра я їду додому, – сказала Наталя Михайлівна в останній день.
Микола на мить відвернувся, щоб витерти сльози, що виступили на очах.
– Можна я вас обійму? – тихо спитав він.
– Ну, звісно, хлопчику мій! Ти ще питаєш? – Наталю Михайлівну було складно назвати сентиментальною жінкою, але коли Микола обійняв її, сльози по-зрадницьки пішли з її очей.
Підготовка всіх необхідних паперів, як і очікувалося, зайняла багато часу. Микола нічого не знав до останнього моменту. Нарешті документи були готові, і Наталія Михайлівна прямо прилетіла по Миколу.
Коли йому повідомили, що він тепер син Наталі Михайлівни, Микола довго мовчав, недовірливо дивлячись то на Наталю Михайлівну, то на Настю, то на Андрія.
– Не треба так зі мною жартувати, – промовив він і в його голосі почулася образа.
– Це не жарт, синку. Іди, обійми матусю! – розкрила обійми Наталія Михайлівна.
– А я в дитбудинку тільки про вас і розповідав, – плакав Микола, обіймаючи прийомну матір. – Про вас, і про свою улюблену вчительку – Анастасію Павлівну.
Микола був щасливий, він шкодував лише про те, що йому доведеться переводитися в іншу школу і розлучатися зі своєю улюбленою вчителькою.
Наталя Михайлівна часто дзвонила Андрієві й Насті, розповідала про Миколу.
– Цілими вечорами за підручниками сидить, відволікти від книжок його не можу, – казала вона.
– Анастасія Павлівно, я скоро у шкільній олімпіаді братиму участь, мені треба серйозно підготуватися, – казав Микола.
– Я вірю в тебе, Миколо, у тебе все вийде!
Двічі на рік Наталія Михайлівна з Миколою приїжджали в гості до Андрія й Насті. Микола сяяв від щастя, не було сумніву, що з прийомною мамою йому добре.
Микола довгий час соромився називати Настю на ім’я, якщо до брата звертався «Андрій» чи «брат», то колишня вчителька так і залишалася для нього «Анастасія Павлівна». Лише через пів року він сказав перше боязке «Настя».
Микола виріс, успішно закінчив університет. Настя та Андрій на той час жили у своїй просторій квартирі, мали двох синів, а Андрій працював начальником відділу в банку.
– Мамо, мене брат до себе на роботу кличе, – сказав Микола, отримавши диплом. – Що ти на це скажеш?
– Скажу, синку, що я давно думаю про те, щоб піти на заслужений відпочинок. Я б із задоволенням переїхала до міста, де живе Андрій, дуже мені вже те місто сподобалося.
– Значить, переїжджаємо, мамо? Чудово ж, що ми житимемо всі поряд – Настя, брат, племінники…
– Переїжджаємо, синку…