Андрій був на роботі, коли задзвонив його телефон. Номер був незнайомий. – Андрію, це сусідка Ганни Петрівни. Приїжджай, мами не стало, – тихо промовила жінка. Наступні декілька днів пройшли, як у тумані. Андрій провів маму в останній путь, все організував. А через декілька днів після прощання, у двері квартири Андрія постукали. На порозі з’явився якийсь чоловік, як виявилося нотаріус Ганни Петрівни. – Ганна Петрівна залишила заповіт, я прийшов його оголосити, – сказав він. Андрій вислухав нотаріуса і застиг від почутого

Сину Ганни Петрівни Андрію не вдалося пожити у першому шлюбі. Чесно кажучи, Ганна Петрівна не здивувалася їхньому розлученню. Невістка їй не подобалася. Аж надто різні вони люди. Андрій господарський, а невістка якась вітряна. На жодній роботі довго не затримується, любить «нездужати», лежачи перед телевізором. Вона жінка, матір. Який приклад вона дає маленькій дочці?

Пішов із сім’ї син, коли доньці його було три роки. Найбільше в цій історії Ганні Петрівні було шкода маленької внучки. Дуже вже вона любила внучку. Андрій спочатку не забував доньку, дарував подарунки, гуляв із дочкою, а через два роки знову одружився. Нова сім’я, нові клопоти. Своїх дітей у тій сім’ї син не мав, були прийомні двоє.

Нова невістка може і була гарна, але так і не довелося її дізнатися краще. Невістці не сподобалося, що свекруха любить онуку від першого шлюбу сина, приймає її в себе. А до дітей нової невістки ставиться прохолодно.

З цього приводу син влаштував сварку.

Ганна Петрівна намагалася пояснити синові, що просто так полюбити когось по клацанню не можна, тим паче чужих дітей.

Тоді Андрій вигукнув:

– А ти впевнена, що кохана твоя онука нам з тобою рідна?

– Знаєш, сину, розлюбити дитину просто так по клацанню теж не можна.

З того часу у Ганни Петрівни із сином стосунки стали прохолодними. Син дзвонив раз на місяць, коли перераховував матері гроші, питав, чи отримала чи ні. Мати дзвонила синові раз на тиждень, щоб дізнатися, чи все гаразд у нього.

А ось із онукою у Ганни Петрівни були теплі стосунки, навіть дружні. Вони дбали один про одного, радилися. Не було дня, щоб не поговорили по телефону, часто онука приходила до бабусі. Підтримували одне одного.

Внучці вже було двадцять три роки, коли Ганна Петрівна серйозно занедужала. Ганна Петрівна зателефонувала синові. Той запитав:

– На огляд ходила? Щось  призначили? Тобі грошей на процедури відправити? Чим я ще можу допомогти? Я замовив тобі доставку продуктів. Сама розумієш, мені ніколи – робота, сім’я.

– Нічого не треба. Я впораюся, – чесно кажучи, Ганна Петрівна образилася на сина, але виду не показала.

Згодом Ганні Петрівні ставало все гірше і гірше, а останнє обстеження виявило страшну недугу. Внучка весь вільний час проводила з бабусею, а потім взагалі переїхала до неї жити.

Ганна Петрівна зателефонувала синові, розповіла про недугу. Син запитав:

– Як тобі допомогти?

– Приїдь, хоча б.

– Мамо, якщо я до тебе приїду, то твоє недуга одразу зникне? Ні? Тоді що ти від мене ще хочеш? У мене тут свої проблеми, але ж я тебе не прошу приїхати. Ось звільнюсь наступного тижня, приїду. Хоча, як тобі це допоможе?

Коли Ганни Петрівни не стало, виявилося, що вона залишила заповіт. Квартиру заповіла улюбленій онучці, а синові внесок у банку, де збиралися гроші, які відправляв їй син.

Після оголошення заповіту син довго не міг заспокоїтися: «Як вона могла мене залишити без житла?»