– Так, і ще, мандарини на стіл не виставляй, мама їх не їсть, прибери в холодильник.
– Як мандарини не їсть?! Я місяць тому три кілограми брала твоїм батькам. Так Михайло Сергійович жодного не скуштував, а Світлана Іванівна все з’їла.
– Ось до непереносимості ти її й довела, тепер зовсім на мандарини дивитися не може, образилася.
Олена тільки очі округлила:
– Виходить, я винна?!
– Ти, а хто ж? Могла відсипати трохи в пакет і пригостити.
– Сашко, я цей ящик порівну поділила, як вона просила, та ще й грошей з неї не взяла. Вигадувати не треба! Мене звинувачувати надумали?!
…На початку грудня на роботу до Олени привезли мандарини. Ще восени запропонував хтось скинутись і на всіх недорого взяти до свят. Олена теж погодилася. Нащо по магазинах бігати вибирати, одразу взяти багато і залишити до застілля.
Була умова – треба взяти ящик. У кожному по п’ять-шість кілограмів. Але ціна така, що навіть думати ніхто не став – погодилися!
Олена свекрусі зателефонувала, поцікавилася, чи не треба їй мандарини до свят.
Та, звісно, зраділа.
Мандарини привезли чудової якості. Яскраві, гарні, соковиті, а солодкі, як мед, і малесенькі, сорт «Бебі».
Олена, звісно, батькам чоловіка одразу половину відсипала й передала. Про розрахунок не просила – свої люди, віддадуть – гаразд, ні – нічого страшного, не збідніють.
Світлана Іванівна свекруха була хороша, хіба інколи, якщо не мала настрою, то могла насваритися, але бувало це рідко.
Ось і зараз, думаючи, як накрити новорічний стіл, Олена зрозуміла, що святкового настрою у матері чоловіка немає.
– Мандаринам бути! – сказала сама собі Олена й зайшла на кухню.
– Так, Сашко, діставай келихи, тарілки, перевір гірлянди, постав стіл, а я буду поратися на кухні!
Цього року батьки чоловіка не запрошували святкувати новий рік у них, а сказали, що прийдуть до сина в гості.
Настрій у Світлани Іванівни зіпсувався ще три дні тому. У неї був невдалий корпоратив на роботі, з того часу й пішло все не так.
– Сашко, ти кухонний комбайн запакував? – визирнувши з кухні, голосно запитала Олена.
– Ти думаєш запакувати? Може не варто, бо заплутається в цьому папері й бантиках, потім бурчати буде. Або давай після нового року подаруємо.
– Ага! Твоя мама з порога суне коробку, а ти будеш нового року чекати і на неї поглядати?! Гаразд. Не має значення вже, запакуєш, чи ні. Мені треба встигнути все наготувати, я не втручаюся. Тепер треба улюблений салат твоєї мами приготувати.
Олена знову зникла на кухні.
Батьки чоловіка прийшли вчасно. Світлана Іванівна навіть усміхнулася в коридорі і сказала чоловікові вручити дітям коробку.
Подарунки були заздалегідь обговорені, всі знали, що в цих коробках, але вдали, що дуже раді. Потім гості пройшли у вітальню за накритий стіл.
Олена дуже постаралася приготувати частування. Зробила кілька видів нарізок, канапки, закуски.
Невеликі порції салатів теж зайняли своє місце на святковому столі, гаряче мліло в духовці, прикрите фольгою, а торт стояв до призначеного часу на верхній полиці холодильника.
Здається, всі вгамувалися, і почалися душевні розмови почалася, але тут свекруха глянула на журнальний столик з ігристим, фруктами, цукерками й не стрималася!
– Я сподіваюся, Олено, ти маєш пігулки? – раптом запитала вона.
– Маємо, звісно, Світлано Іванівно, вам принести?
– Ні, зараз не треба, просто скажи, де в тебе цитрусові. Мені ні сік, ні мандарини не можна. Минулого разу я ледь відійшла після твоїх мандаринок. Мені ліки дорожче коштували, аніж вони коштували!
– Ой, до речі, мандарини ж! Михайле Сергійовичу, вам принести мандаринок? І для вас Світлано Іванівно в мене є. Вам теж є мандарини!
Тут Світлану Іванівну понесло. Немов корок вискочив з пляшки, і полився весь негатив, що назбирався.
Олена усміхнулася, встала з-за столу й сказала:
– Можу посперечатися з вами, Світлано Іванівно, що я зараз принесу з кухні мандаринки для вас, і ви їх їстимете й не скажете ані слова. Інакше доведеться вибачатися!
– Мені?! Вибачатися?! Ти мені мандарини, а я вибачатися?! – округлила очі свекруха.
– Так, – мило усміхнулася Олена і вийшла на кухню.
Син із батьком притихли, а Світлана Іванівна не могла більше стримувати себе і все говорила, говорила, як не поважають її у цьому домі…
…Олена повернулася за хвилину. В одній руці вона тримала вазу з мандаринами, а в другій руці – велику тарілку. Тарілку з закускою… У формі мандарин.
Олена підійшла до столу і, поставивши тарілку перед свекрухою, промовила:
– Прошу. Мандарини.
Михайло Сергійович заливисто засміявся. Син теж почав хитати головою й посміхатися, але сміятися в голос собі не дозволив.
– Що це?! Мандарини?!
Так, мандарини, – повторила за свекрухою невістка. – Закуска така.
На тарілці красувалися невеликі помаранчеві кульки зі встромленими в них гілочками-листочками.
– Ой, Олено, дякую тобі від мене, от насмішила. От молодець! Самій Світлані Іванівні носа втерла. Та твоїй вправності навіть я позаздрю!
– Мовчи! – хотіла щось виказати вголос свекруха, але теж засміялася. – Давайте святкувати, бо не встигнемо. Сашко, відкривай ігристе, мені ще мовчати і мандарини цілу годину їсти…
І вся весела родина усміхаючись взялася святкувати…