– Звільнили, синочку, звільнили мене все-таки, – схлипнула в слухавку Поліна Олексіївна. – Що ж люди скажуть? Підуть по селу чутки про те, що я стала некомпетентною…
– Мамо, ну ти чого?! У твої шістдесят вісім років пора уже відпочивати. Радій, – вирішив підтримати її Роман.
– Я школі сорок чотири роки свого життя віддала, а вони мене… Надвір, – заголосила жінка. – Як жити далі? Що робити?
У глибині душі вона знала, що одного дня цей день прийде, але сподівалася, що це буде трохи згодом.
Школу, де жінка працювала вчителькою, вирішили закрити через відсутність учнів.
– Мамо, не хвилюйся, ти завжди можеш переїхати в місто. Якщо ти не забула, у тебе тут квартира, – радісно нагадав Роман.
Кілька років тому Поліна Олексіївна купила трикімнатну квартиру, в якій оселився син із дружиною та дітьми.
Натомість Роман купив їй однокімнатну квартиру неподалік. У ній поки що жив його старший син-студент.
– Я пам’ятаю, синку, – Поліна Олексіївна зітхнула і, розпрощавшись, поклала слухавку.
Проте через три години Роман передзвонив матері. Щоб почати з чогось розмову, він поцікавився її самопочуттям:
– Як ти почуваєшся?
– Та нормально, – пробурмотіла Поліна Олексіївна, – мене ж всього лише звільнили.
– Ми з Вікою тут подумали…
– З ким, з ким?! – зупинила його мати, хоча чудово знала, про кого той говорив.
Невістка Поліни Олексіївни була жінкою рішучою і часом надто прямолінійною.
– Ну, з моєю дружиною, – уточнив Роман. – Ми подумали, що тобі, можливо, варто переїхати. Ще раз нагадую, що ти маєш тут квартиру. До того ж, це було б зручно для всіх. Ти могла б допомагати нам із молодшими дітьми, готувати вечерю, поки ми на роботі…
Поліна Олексіївна рота відкрила від здивування. Вона завжди мріяла про спокійну старість, повну книжок і тиші, а не про те, щоб знову стати домогосподаркою.
Однак прямо сказати це синові вона не могла. Він був її єдиною дитиною, і вона завжди намагалася підтримувати його у всьому.
– Я подумаю про вашу пропозицію, – нарешті відповіла жінка, спробувавши виграти час.
– Добре, мамо. Дякую. Ми чекатимемо твого рішення, – Роман, здавалося, полегшено видихнув.
Наступного дня, коли Поліна Олексіївна все ще роздумувала над пропозицією сина, пролунав новий дзвінок. Цього разу їй дзвонила невістка Вікторія.
– Здрастуйте, Поліно Олексіївно, – почала вона, і в її голосі почулися нотки впевненості та рішучості. – Я хотіла поговорити з вами про ваш переїзд.
Поліна Олексіївна одразу відчула напругу. Вона знала, що Вікторія не любить довгих розмов і завжди переходить до справи.
– Звичайно, люба, – відповіла свекруха, намагаючись говорити спокійно. – Я все ще думаю.
– Ви розумієте, – продовжувала Вікторія. – Що це було б дуже зручно для нас.
Жінка, як і Роман, почала перераховувати їй усі “плюси” переїзду. Поліна Олексіївна ледве стримувала роздратування.
Вона розуміла, що Вікторія говорила щиро, але її слова здавались їй надто прямолінійними і навіть трохи жорсткими.
– Вікторіє, – обережно почала Поліна Олексіївна, – я розумію, що вам потрібна допомога. Але мені шістдесят вісім років, і я не впевнена, що можу справлятися з такими обов’язками.
– Але ви раніше самі хотіли проводити більше часу з онуками! – заперечила у відповідь Вікторія. – І взагалі, у вас є в місті квартира. Навіщо ви її купили, якщо вона буде пустувати? – продовжувала напирати невістка.
Поліна Олексіївна відчула, як усередині неї наростає роздратування. Вона завжди намагалася бути доброю і терплячою, але зараз її терпіння було закінчене.
– Вікторіє, – твердо сказала жінка, – я ціную твою пропозицію, але я маю подумати. Для мене це досить серйозне рішення, і я не можу прийняти його похапцем.
– А що тут думати, коли вас звільнили? Навіщо вам стирчати у селі? – посміхнулася Вікторія, яка здавалося, здивувалася відповіді свекрухи.
Зазвичай Поліна Олексіївна не сперечалася і була поступливішою.
– Добре, – сказала Вікторія. – Думайте. Але пам’ятайте, що ми сподіваємось на вашу допомогу!
Після розмови з невісткою Поліна Олексіївна відчула себе втомленою та розгубленою.
З одного боку, вона хотіла бути ближче до сина та його сім’ї, але з іншого боку – боялася втратити свою незалежність і спокій.
Наступні кілька днів Поліна Олексіївна провела у важких роздумах.
Вона намагалася зрозуміти, що робити. Іноді жінці здавалося, що переїзд – це хороший шанс розпочати нове життя, але потім вона згадувала про своє здоровʼя та втому.
Восьмирічні онуки не дадуть їй сумувати, а слабі коліна не дадуть шансу бігати, як молодій.
Минуло ще кілька днів, і Поліна Олексіївна нарешті ухвалила рішення. Спочатку вона вирішила зателефонувати Роману і озвучити його безпосередньо, але потім надумала написати синові повідомлення.
У ньому жінка докладно пояснювала, чому не може переїхати, і просила її зрозуміти. Роман зателефонував за двадцять хвилин.
– Мамо, ти точно все ретельно обдумала і потім не пошкодуєш? – спитав він.
Було очевидно, що відповідь матері сильно засмутила чоловіка і зірвала його плани.
– Я не зможу переїхати. Мені тут добре, і я не хочу поки що змінювати своє життя, – Поліна Олексіївна глибоко зітхнула.
Роман мовчав кілька секунд, старанно осмислюючи все почуте.
– Але ж ти сама казала, що хочеш бути ближче до нас, – нарешті сказав він.
– Так, хотіла, – погодилася Поліна Олексіївна. – Але тепер я розумію, що це не для мене. Я надто стара для нових починань…
– Шкода, мамо. Ми сподівалися на твою допомогу і вже все розпланували, – ображено сказав Роман. – Ти ж розумієш, що рано чи пізно, тобі доведеться це зробити?
– Я знаю, – лагідно відповіла жінка. – Але поки я сама можу ходити, то я залишусь тут!
– Добре, як знаєш…
На цьому розмова матері та сина закінчилася. Поліна Олексіївна була рада, що Роман її зрозумів.
Проте за кілька годин свекрусі зателефонувала Вікторія. Не привітавшись, вона видала:
– Як це ви не переїжджаєте? Ми розраховували на вас! Я записалася на танці та вокал, а також знайшла собі роботу, а тепер мені доведеться від цього відмовитися?!
– Ти й так довго просиділа вдома, а хлопчики й без тебе впораються… їм уже по вісім років…
– Без мене – так, а без вас – ні! – роздратовано сказала Вікторія. – Хто так робить? До того ж, що ви робитимете без роботи у своєму селі?
– Знайду, чим зайнятися, – відповіла Поліна Олексіївна. – Може, у сусіднє почну їздити на роботу.
– Так, мені всі ваші нісенітниці нецікаві! – сухо сказала невістка. – Або ви переїжджаєте до нас, або не побачите онуків!
Поліна Олексіївна здивувалася від слів Вікторії, яка надумала пустити в хід свої маніпуляції.
– Вибір за вами! – гордо сказала вона і кинула слухавку, залишивши жінку повністю розгубленою.
Поліна Олексіївна покрутила в руках телефон і, знизавши плечима, пішла на кухню пити чай.
Вікторія ж, яка дуже образилася, перестала не тільки спілкуватися з нею, а й вітати зі святами, що завжди робила раніше…
І хто в цьому винен так і не скажеш. Ситуація наче абсурдна, але ж невістку не переконати – вона твердо вважає, що повністю права.