– Ганно, Діма, Євгене, привіт, мої хороші! Ось ледве до вас дісталася. Такий снігопад сьогодні, просто щось неймовірне! Дороги всі замело, транспорт ледве повзе. Хотіла вже на лижі вставати – і до вас.
Зоя Олексіївна прямо біля дверей у коридорі бадьоро струсила з шуби та шапки пухнастий сніг. А потім, роздягнувшись, пройшла до кімнати, де вже було накрито великий стіл.
– Ну де наш іменинник? Де мій онучок Дмитрик? А що йому бабуся сьогодні подарує? – ласкаво проворкувала Зоя Олексіївна.
– Бабуся! – хлопчик радісно підбіг до жінки, приймаючи від неї довгоочікуваний подарунок – величезну іграшкову вантажівку. – Дякую!
Зоя Олексіївна обняла та поцілувала коханого онука.
– Ну що, якщо всі вже в зборі, тоді прошу до столу, – запросила гостей Ганна.
Вона сьогодні постаралася – стіл ломився від частування. Чоловік Євген їй допомагав, як і завжди це робив із задоволенням, якщо в нього була така можливість.
Свою кохану він привіз до себе на батьківщину, до міста, два роки тому. І був щасливий від того, що Ганна погодилася на цей переїзд.
Кілька років тому Євген вирушив до столиці за найкращим життям. Наслухався друзів про те, що там можна заробляти великі гроші.
Але Київ відразу не прийняв хлопця. Хоч як це парадоксально, але чесний і спокійний хлопець постійно потрапляв у якісь неприємності. То гроші та речі поцуплять, то із зарплатою кинуть.
А потім, після довгих поневірянь, Євген таки зміг влаштуватися в одну компанію, де непогано платили. Він навіть винайняв невелику кімнату в гуртожитку сімейного типу.
Там і познайомився з Ганною. Чоловік вважав, що це найкраще, що сталося з ним там, у цьому величезному та чужому місті. І цю зустріч сприйняв як подарунок долі.
Ганна була тихою і скромною і не відразу зрозуміла, що Євген, їхній новий сусід, не просто так виявляє до неї увагу, постійно пропонуючи свою допомогу в різних життєвих моментах. А потім і сама, хитаючи в колисці новонароджену дитину, все частіше почала думати про нього. Згадувати добрі очі та теплу усмішку тихого хлопця.
– Ех, якби мені раніше зустріти його. Ну, хоч рік тому… І не захопилася б я тоді цим красенем. І не сиділа б тут одна з дитиною на руках.
Ганна дуже тяжко переживала зраду Віталія. Вона закохалася в нього з першого погляду, щойно прийшла влаштовуватися у видавництво журналу, де пропрацювала зовсім недовго, аж до відходу в декретну відпустку.
Ганна жила сама в цій кімнаті. Батька свого вона ніколи не бачила, а мати два роки тому, коли донька закінчувала університет, раптом познайомилася в інтернеті з чоловіком з Ужгорода. А вже за три місяці, після двох зустрічей із ним, переїхала жити до майбутнього чоловіка, до будинку з садом на околиці великого міста.
Мама була щаслива, вона ніби помолодшала на добрий десяток років і тепер зовсім не виглядала на свої сорок п’ять.
– Я така рада за тебе, мамо, – витираючи сльози, говорила Ганна при розлученні.
– Ну що ти плачеш, не розумна? І ти скоро зустрінеш своє щастя. Ганно, ти в мене молода, гарна, розумна, освіту скоро здобудеш, працювати підеш. І житло є. Нехай і невелике, але своє. Тож і щастя твоє від тебе нікуди не подінеться.
Віталій гарно доглядав, і Ганна втратила голову. Вона не хотіла слухати своїх колег, які по черзі шепотіли їй на вухо про те, що він непорядний.
– Ганно, прокинься! Хіба ти не бачиш, що він абсолютно з усіма фліртує? Жодної спідниці не пропускає! Це його кредо. Я тут п’ять років працюю і не один роман Віталія пам’ятаю. І всі вони плачевно закінчувалися. Награвшись, він просто кидав дівчину. А ще, у нього вже є дитина. Але одружуватися з його матір’ю він не хоче, – ділилася з нею колега Юля.
– Ні, у нас із ним все буде по-іншому. Він мене кохає! – впевнено відповіла дівчина. – І ми одружимося, Віталій обіцяв мені. А те, що було до мене, тепер у минулому. Від помилок ніхто не застрахований.
– Ох, Ганно! Не пошкодувати б тобі потім, – із сумнівом хитаючи головою, відповіла колега.
Віталій перестав її помічати, тільки-но дізнався, що Ганна в положенні.
– Ми так не домовлялися. Я що, просив тебе про це? Ні! Мені не потрібні діти, та й до сім’ї я ще не готовий, – цинічно заявив він Ганні.
– Але ж ти обіцяв… Говорив, що одружимося, – розгублено промовила вона.
– Ганно, тобі скільки років? Пора б уже знати, що чоловік все, що завгодно пообіцяє, аби отримати своє. Реалісткою треба бути. Час вже, знаєш. І моя тобі порада – позбудься ти цієї проблеми, поки не пізно, – з усмішкою промовив Віталій.
– Моя дитина – це не проблема. І позбуватися я ні від кого не маю наміру. А ти… Живи як знаєш, якщо тобі совість дозволяє.
Вагітність проходила важко, і майже весь час Ганна була на лікарняному, тому з батьком майбутньої дитини практично не бачилася. І це було добре, бо бачити його вона не могла.
Діма народився слабеньким і часто нездужав. Ганні було тяжко одній. Мама пропонувала їй допомогу.
– Дочко, хочеш я приїду, допоможу тобі? Або ви до нас приїжджайте. У нас тут добре, будинок просторий, і Леонід не проти.
– Ні, мамо. Не треба, я сама впораюсь.
– Невже він вам зовсім не допомагає? Ось негідник! – дивувалася мати.
– Нам із сином не потрібна допомога зрадника! І не нагадуй мені про нього.
– Так, зрозуміло все з тобою. Горда ти моя, – сумно відповіла мама.
Коли в житті Ганни з’явився Євген, синові вже було півроку. Він якось одразу покохав її дитину, прикипів до неї душею. І серце жінки здригнулося і розтануло.
– Слухай, ось дивно, але Діма так тебе любить. Варто тобі взяти його на руки, він одразу плакати перестає! – усміхалася Євгенові Ганна.
Вона з втіхою спостерігала за тим, з якою ніжністю цей чужий їм по суті чоловік поводиться з її дитиною.
– Ми, чоловіки, один одного з півслова розуміємо. Так, Діма? – підморгував немовляті Євген.
І Діма широко посміхався йому у відповідь.
– Ганно, поїхали додому до нас? – вже не вперше після їхнього одруження заводив цю розмову Євген. – Там мама на нас чекає. Квартира в мене є окрема, нехай і однокімнатна квартира. Працюватимемо, і заробимо на щось краще.
– Не знаю я, боязко якось… Та й мама твоя… Раптом вона мене не прийме? І Діму теж, – сумнівалася жінка.
– Мама? Та ти що! Краще за неї нікого в цьому світі немає! Мама – найдобрішої душі людина. Та ти сама в цьому переконаєшся. Поїхали!
І одного разу Євген умовив дружину.
– Ганно, у мене до тебе прохання одне буде, – почав чоловік незадовго до переїзду.
– Слухаю тебе.
– Ти це… Давай не будемо мамі говорити, що Діма не мій син. Тим більше, що я все одно вважаю його рідним та вже всиновив.
– Не казати? Тобто сказати твоїй матері, що це її рідний онук? Обманути жінку похилого віку, переконавши її вважати, що Діма від тебе? – Здивувалася Ганна. – Мені здається, це нечесно. Євгене, а ти хіба жодного разу не говорив мамі про те, що взяв мене з дитиною? Чи ти соромишся цього?
– Ні, що ти! Коли я розповів їй про тебе, про нас… Ну, що закохався в тебе по вуха і про Діму сказав, мама одразу подумала, що це мій син. Ну я і не став її переконувати. Не зміг…
– Дивно. Починати знайомство з обману. Адже нам все життя поряд жити.
– Та яка різниця, Ганно? Ну покохає вона Діму як рідного. Тим більше, що він ще зовсім малюк. Рік всього!
– Не знаю, Євгене. Треба подумати. Це проти моїх правил.
Але коли подружжя з маленьким сином приїхало на місце свого нового життя, все вирішилося само собою.
– Ганно, доню, дуже приємно з тобою познайомитись! – З усмішкою промовила Зоя Олексіївна і обійняла невістку. – А це мій онучок, так? Ну, Дімо, привіт. Я твоя бабуся. Ну, ходімо, подивимося, які іграшки я тобі тут купила. Ідемо, зайчику!
У цій ситуації у Ганни просто язик не повернувся сказати жінці правду про сина. Вона вирішила, що зробить це згодом. Пізніше, коли трохи освоїться і ближче познайомиться зі свекрухою.
Минав час, Ганна з чоловіком обживалися на новому місці. Євген влаштувався працювати у місцеву компанію. Тепер він був часто відсутній удома. А дружина із сином залишалися одні. І допомога свекрухи та бабусі у ці дні була дуже доречною.
Ганна переконалася в тому, що її свекруха добра та розумна жінка. З перших днів вона всією душею полюбила і невістку, і онука. Ганна постійно думала про те, як вона нечесна із Зоєю Олексіївною. І тепер уже сумнівалася – чи варто говорити правду. І що далі, то більше зростали ці сумніви.
Невістка бачила, як сильно бабуся прив’язана до Діми, як вона його балує та із задоволенням спілкується з онуком, частенько приїжджаючи до них у гості.
– Євгене, я так більше не можу. Може, вже скажемо твоїй матері про Діму? – спитала Ганна якось у чоловіка. – Чи краще не казати? Я заплуталася вже, чесно…
– Про Діму? – здивувався він. – А навіщо? Я думав, ти вже забула про це. Для мами наш син – це її онук. І все. І ніяк інакше. Давай краще подумаємо про братика чи сестричку для нього, – обіймаючи дружину, з усмішкою промовив на вушко їй Євген.
Невдовзі Ганна втішила чоловіка гарною новиною. Розповіла про свою вагітність.
– Та ти що, Ганно! Яке щастя! Я такий радий! – Євген схопив в оберемок дружину і почав кружляти її по кімнаті.
– Євгене, припини! Перестань, тобі говорю! Голова кругом йде!
– Ой, як добре. Дімі нещодавно три виповнилося, а ми тут вже й другого скоро купимо, – мріяв щасливий батько.
Друга, як і перша, вагітність у Ганни, була важка. З перших днів вона відчувала слабкість. А ще якісь дивні думки не давали їй спокою.
І вона наважилася. Втомилася тримати в собі таємницю. Розуміла, що ображає цим добру людину. І більше мовчати не могла. Чогось переживала. А чого й сама не розуміла.
– Ганно, скажи мені, ти вагітна? – Запитала якось її Зоя Олексіївна.
– Так, ви маєте рацію. Одне погано – неважливо почуваюся останнім часом, – поскаржилася вона.
– Я вітаю тебе! Це така радість, Ганно! – бурхливо відреагувала вона. – Ти головне, не хвилюйся. І все буде гаразд.
– Так, дякую.
– Ти й першу складно ходила? – поцікавилася свекруха.
– Так, було дуже тяжко. І фізично, і морально. Навіть згадувати не хочу, – промовила Ганна.
– Так? Чому? Тебе Євген ображав, чи що? – здивувалася Зоя Олексіївна.
– Та ні… Євген тут ні до чого.
– Як це? А хто ж тоді до чого? Ганно, та ти що?
– Зоя Олексіївно, я одразу мала вам це сказати, першого ж дня. Та й Євген теж хороший. Сказав вам, що одружився, а про те, що дружина вже з дитиною, промовчав.
Ганна розповіла приголомшеній свекрусі історію свого нещасного кохання та зради. Жінка лише мовчки слухала, не знаючи, як реагувати. А потім заговорила.
– Як же так, Ганно… Я не вірю. Це така новина для мене, таке потрясіння. Слів немає…
– У вас скоро народиться ваш онук чи онука. Ваш РІДНИЙ онучок, – виправдовуючись, промовила Ганна.
Свекруха мовчки піднялася і пішла, а Ганна залишилася з тяжким серцем.
– Навіщо? Навіщо розповіла? Легше тобі стало? Чого досягла? – вголос говорила сама з собою Ганна, кортаючи себе за необачний вчинок.
А наступного дня свекруха знову прийшла. Тепер її обличчя було світлим і спокійним.
– Ти знаєш, Ганно, що я тобі скажу? Для мене нічого не змінилося. Діма – мій онук. Він син мого сина. Я вас усіх дуже люблю – і тебе, і вашого синочка. І майбутнього, ще не народженого члена вашої родини! Усіх! І як можна сказати моєму люблячому серцю, що цей хлопчик, який так солодко мене обіймає, мені чужий? Як? Хіба це можливо?
– Бабуся, не плач, – онучок підійшов до жінки і притулився до її колін. – Я тобі дам цукерку. Хочеш?
– Не буду, моє сонечко. Не буду, мій зайчику, плакати. І цукерку залиш собі.
Зоя Олексіївна взяла на руки онука та міцно притиснула його до себе.
– І давай, Ганно, забудемо про нашу вчорашню розмову. І Євгену, сину моєму, про неї теж не розповідатимемо. Навіщо турбувати його? Адже він думатиме про те, як я переживу цю новину. А що тут переживати? Радіти треба – он у нас сім’я яка велика! А незабаром буде ще більше!
– Дякую вам, Зоя Олексіївно! Ви для мене, як мама.
Жінки обійнялися.
– Так, до речі! Забула сказати! До нас гості їдуть. За три дні прибудуть! Моя мама зі своїм чоловіком вирішила відвідати нас, дізнатися, як ми тут живемо. Ось і познайомитеся всі одразу!
– Так, сім’я то у нас справді велика! – З усмішкою промовила Зоя Олексіївна. – І це щастя!