– Завтра їдемо на дачу капусту збирати? – запитав Валерій дружину. – Сиди вдома, телевізор дивися, я сама впораюся, – сказала жінка. – Разом поїдемо, не говори нісенітниці, – сказав той… На збирання капусти приїхала й теща Валерія Ніна Василівна. – Чого зять ходить, як у воду опущений? – запитала вона у Зої, помітивши відсутність настрою у Валерія. – Під скорочення потрапив, – сказала та. – Знову? – заохала Ніна Василівна. – Що ж він за працівник такий… Через два дні до них додому прибігла радісна Ніна Василівна. – Танцюйте! Я все дізналася! – хитро підморгнула жінка. Зоя здивовано подивилася на матір, не розуміючи, про що вона говорить

Валерій з похмурим обличчям зайшов у квартиру і недбало кинув ключі на тумбочку.

Проте схибив, і вони, гучно дзенькнувши, опинилися на підлозі. Зоя почула метушню в коридорі і виглянула з кухні.

– Ну що? – запитала вона. – Залишили?

– Ні, – з досадою пробурчав Валерій. – Звільнили. Директор сказав, що оскільки я прийшов працювати останнім, то першим потрапив під скорочення. Нікого не збентежило, що я маю хороші показники.

Зоя з жалем подивилася на чоловіка і зітхнула. Вона нічим не могла йому допомогти.

Близько двох років тому Валерій потрапив під скорочення на роботі, де відпрацював двадцять років.

Після цього він довго не міг знайти роботу, що дуже засмучувало не тільки його, а й Зою, яка, здавалося, переживала за чоловіка більше, аніж він сам.

Через пів року чоловікові посміхнувся успіх: пощастило влаштуватися в керуючу компанію, де його навички слюсаря дуже знадобилися. Однак і там Валерій відпрацював лише два роки – і знову скорочення.

– Невезіння прямо якась, – з досадою промовив він і сів за стіл.

Зоя, бажаючи догодити йому, як заведена, почала бігати довкола:

– Голубці будеш? А чай? Чотири шматочки цукру чи п’ять?

– Припини метушитися, ніби мене не скоротили, а не знаю що, – сказав Валерій. – Завтра їдемо на дачу капусту збирати?

– Сиди вдома, телевізор дивися, я сама впораюся, – сказала жінка.

– Разом поїдемо, не говори нісенітниці. Ще мені тепер не вистачало через це лягти й лежати, – чоловік не хотів, щоб дружина засмучувалася і по-особливому ставилася до нього.

Дача їхня була спільною. Частка в ній належала матері Зої, Ніні Василівні, яка теж вважала своїм обов’язком з’являтися там і помалу працювати на землі. На збирання капусти вона теж приїхала.

– Чого зять ходить, як у воду опущений? – запитала вона у Зої, помітивши відсутність настрою у Валерія.

– Під скорочення потрапив…

– Знову? – заохала Ніна Василівна. – Що він за працівник такий, що його звідусіль женуть?

– Нормальний він працівник. Стільки років відпрацював, – закотила очі Зоя. – Не вигадуй. Слухай, я тут побачила, що є вакансія у районному жеку. Ти ж там багато років відпрацювала, можеш дізнатися, їм справді потрібна людина чи це вакансія для галочки?

Після цих слів Ніна Василівна захопилася ідеєю. Вона пообіцяла дочці, що все дізнається і потім одразу повідомить її.

Про те, що Зоя попросила матір дізнатися з приводу вакансії у жеку, жінка розповіла чоловікові.

– Кажуть, там директор якийсь не дуже, та й молодий. Спрацюватись важко буде, – знизав плечима роздратований Валерій.

– Я ж не говорю тобі туди влаштовуватися, просто дізнатися попросила маму про всяк випадок, – почала виправдовуватися Зоя.

– Ну хай, – байдуже озвався чоловік.

За два дні, ближче до вечора, до них прибігла радісна Ніна Василівна.

– Танцюйте! Я все дізналася! – хитро підморгнула жінка.

Зоя здивовано подивилася на матір, не розуміючи, про що вона говорить.

– Ти ж сама просила мене дізнатися про вакансію, – сказала Ніна Василівна.

– А, так! Я вже й забула, – сказала жінка.

– Зате я не забула. Я відповідальна людина, і якщо обіцяла, то виконаю! – з поважним виглядом промовила мати. – Де зять? При ньому хочу розповісти.

– Він у гаражі порається…

– Клич додому! – сказала Ніна Василівна. – Зрештою, мені потрібна робота чи йому?

Зоя здивовано подивилася на матір і почала дзвонити чоловікові. Однак той не брав слухавки.

– Біжи за ним! Хай іде додому! – наполягала Ніна Василівна.

Жінка знала, що мати не відчепиться так просто, тому одяглася й пішла у гараж за Валерієм.

Вони повернулися за двадцять хвилин. Ніна Василівна осудливо похитала головою.

– Які ж ви несерйозні люди! Я вам добрі новини принесла, а ви тягнете…

– Які новини? Щодо наявності вакансії можна було і своїй дочці сказати, – знімаючи чоботи, пробурчав Валерій. – Вварто було заради цього тягнутися так далеко? Можна було й по телефону розповісти…

– Я люблю віч-на-віч вести розмови! – діловито промовила теща. – Вигадали ці речі телефони, – додала вона, закотивши очі.

Однак, незважаючи на те, що дочка та зять повернулися, Ніна Василівна не поспішала ділитися новинами, вона ніби отримувала задоволення від розтягування часу.

– Що ви дізналися? Липова вакансія чи ні? – першим не витримав мовчання Валерій, який не розраховував на те, щоб кілька годин сидіти з тещею.

– Може чаю запропонуєте чи чогось міцнішого? – лукаво примружилася жінка.

– Може ви вже таки вже скажете чи мені можна піти? – насупився Валерій, починаючи злитися.

– Ой, які ви нетерплячі, – сплеснула руками теща і зайшлася у дзвінкому сміху. – Коротше, я тебе, рахуй, влаштувала на роботу. І як подяку розраховую на тортик! – гордо додала вона, бачачи, як чоловік різко змінився на обличчі.

– У сенсі ви мене влаштували? — здивовано запитав Валерій. – Ніхто вас про це не просив…

– Як це не просив? Зоя сказала, щоб я дізналася…

– Я просила дізнатися, чи справжня вакансія, а не влаштовувати Валерія на роботу, – сказала жінка.

– Навіщо тоді було дізнаватися, якщо він працювати не збирався? – Ніна Василівна недовірливо подивилася на дочку. – Тобто виходить, я даремно старалася? – Голос тещі став грубим. – Я з новим директором домовилася, що тебе приймуть на роботу! Застосувала своє звання заслуженого працівника і те, що відпрацювала у жеку сорок років! Чого мені вартувало вмовити цього молодого начальника! Зрештою я навіть подарунок йому занесла!

Зоя з Валерієм здивовано перезирнулися. Вони були зовсім не в курсі зусиль, докладених жінкою.

– Про це ми тебе точно не просили, – спантеличено похитала головою Зоя. – Це суто твоя ініціатива.

– Якщо не збирався твій чоловік працювати, нащо ви мене тоді в це втягували?! – запитала Ніна Василівна. – Краще чесно б сказали, що Валерій просто працювати не хоче, і все!

– Я не хочу?! – обурився чоловік і вже збирався сперечатися з тещею, але швидко взяв себе в руки. – А взагалі це не ваша справа. Ми якось самі розберемося!

– Ось і розбирайтеся! – розгнівана жінка вилетіла з кухні і почала одягатися. – Більше заради вас навіть пальцем не поворухну! – Додала вона і, гучно гримнувши дверима, пішла.

Ніна Василівна настільки образилася на родичів, що припинила з ними будь-яке спілкування.

Пів року жінка сама не дзвонила їм і не приймала дзвінки від дочки.

Вона відчула ганьбу з вини зятя, який відмовився від роботи, з приводу якої їй вдалося так важко домовлятися…