По телевізору йшов якийсь серіал, Марина задумливо чистила картоплю на вечерю.
Настрій був такий собі. Останнім часом чоловік її Толік завжди якийсь роздратований. З роботи приходить пізно, весь на нервах.
Сказав, що знову у них аврал, у деревообробному цеху працівників не вистачає, хоч сам вставай біля верстата. Того й дивись від замовлення з постачання меблів відмовляться, тоді премії їм не бачити.
Марина поклала котлети на розігріту сковорідку. І вони відразу зашкварчали і почали швидко рум’янитися.
Раніше Толік з порога весело гукав їй:
– Марино, ти що, котлетками мене сьогодні знову балуєш?
І без зайвого запрошення за стіл сідав, і дружину свою нахвалював.
А тут знову двері гримнули, а він порається в коридорі, невдоволено принюхується,
– Закіптила на весь будинок!
– Вечеряти йди, – запросила Марина, але Толік буркнув. – Не голодний я, з хлопцями на роботі перекусили, – і в синову кімнату пішов.
Марина засмучено злила воду з картоплі, що зварилася.
Для нього ж старалася, Толік любить м’яту каптоплю з вершковим маслом та кропом, та з рум’яними котлетками. Ясно, що він втомлюється, але вона тут до чого? Думала, син на місяць на практику поїхав, то вони вдвох вдома будуть, молодість згадають, бо сіра смуга у них у стосунках давно вже. Але Толік вже третій день у кімнаті сина спати лягає. Говорить, що з нею він не висипається, а завтра знову рано вставати.
Звичайно у них давно не ті вже стосунки. Давно немає тієї іскри, що раніше, а тепер і теплоти немає. Ну так що ж дивуватися, вісімнадцять років вони вже разом, усі, напевно, так живуть, гріх скаржитися.
Зазирнула до кімнати, переконавши себе посміхнутися. Ну втомився чоловік, не чужий, розуміти треба: -Толік, може тобі сюди принести, твої ж улюблені котлети? Я ж розумію, ти втомлюєшся і недосипаєш, скажи – я принесу.
Анатолій сидів мовчки на дивані, обличчя задумливе. По телевізору ввімкнув той самий нескінченний серіал, що й на кухні, а сам весь у собі.
– Марино слухай, відчепись зі своїми котлетами, я тобі ось що хотів сказати. Ти пам’ятаєш Володю, ну мого двоюрідного брата з села? Покликав я його до нас на фабрику працювати. Що він живе там, в селі, Надія давно від нього пішла, то думаю допомогти йому треба, а то скотиться по кривій доріжці. Йому через місяць кімнату від фабрики дадуть у гуртожитку. Ну а доки він у нас поживе, Славко ж на практиці. А то у Володі з грошима туго, він мені сам якось скаржився, на орендовану не потягне. Та й вони сільські взагалі економні. Тож буде кому твої котлети їсти.
Марина навіть хотіла заплакати, так неприємно він усе це сказав.
Робота роботою, але так сухо Толік з нею ще ніколи не розмовляв.
Вона прямо відчуває, як чоловіка все в ній дратує.
Не хочеться про погане думати, але сорок років для чоловіка такий вік кажуть, що всяке буває. Кохання у них великого ніколи не було, але жили ж, з чого раптом він такий став?
Адже Марина розраховувала, що поки син на практиці, їхні стосунки поправити. Не лише котлетами звісно. На ній халатик тоненький, короткий. Сама від готування Марина розрум’янилася, гудзики верхні розстебнула, думала Толік як раніше, відразу це помітить і в оберемок її візьме. Адже й таке було, сина ж вони народили.
Але не вийшло, не звернув на неї уваги.
А тепер до них ще цей Володя притягнеться з села, геть усе зіпсує. А раптом він ще й гулябанити полюбляє, якщо дружина від нього пішла? Ну з якого дива він у них повинен тут жити? Марина його і не пам’ятає до ладу, на весіллі бачились і все!
– Ти що, проти моєї рідні? Я працюю, не покладаючи рук, не те що ти там у своєму пенсійному фонді папірці перебираєш, та зі старими спілкуєшся. А ти все незадоволена, так Марино? Стара ти душею стала, зовсім очерствіла, та й узагалі! Ось так живеш із людиною стільки років, а виявляється її і не знаєш! – з гіркотою промовив Толік, підозріло подивившись на дружину, – Дай хоч мені відпочити, все щось їй треба!
Марина вийшла з дивним почуттям. Ось тобі і налагодила стосунки, і головне незрозуміло, в чому вона винна?
І справді, ось так живеш із людиною, а потім на тобі…
Володимир виявився трохи дивним чоловіком. Великий, носатий, незграбний мовчун. Слова від нього не допросишся. Один плюс – Володя вселився до кімнати сина і тепер хоч Толік став у спальні ночувати. Хоча від цього нічого не змінилося, він так само пізно приходив і рано вранці йшов. З тим самим роздратованим виглядом.
Володя губився перед Мариною.
Добре, хоч новий мешканець їхній не гульбанив, це вже непогано. Володя правда виявився не тільки мовчазним, а й дуже сором’язливим.
Марина йому запропонує чай із млинцями, а він дивиться на неї, ніби погано чує. Зате все, що вона готувала, тепер згодовувала Володі. Було помітно, що чоловік за домашньою їжею скучив. Марина всі залишки Володі із собою на роботу збирала. А він брав і так вдячно дивився. І справді чоловік економний. А гроші не витрачає!
Але за два тижні Володя аванс отримав. І зовсім несподівано купив дорогі продукти – рибу червону, ікру та тортик її улюблений, і як тільки вгадав.
Анатолія вони чекали додому довго, він вже пізно зателефонував і повідомив, що в цеху проблеми і до ранку буде на роботі.
Марина звичайно засмутилася, вони з’їли з Володею по парі млинців із рибою та з ікрою, чаю попили з тортом. Решту Марина прибрала в холодильник, Толік завжди любив млинці з ікрою, та й із червоною рибою теж. Прийде втомлений, а Марина йому млинці із сюрпризом!
Ну хоч колись має у них все налагодитися, чи ні?
Вранці Марина прокинулася від якогось шуму, спросоння ніяк не могла зрозуміти, що відбувається?
Вона взагалі зранку погано прокидається, будильник не чує. Зазвичай її Толік будить, навіть тепер, коли у них розлад, він телевізор на повну гучність вмикає і вона прокидається.
Але ж тут було щось дивне?
У дверях кімнати стояв її чоловік Толік і фотографує її на телефон.
На краю ж їхнього ліжка сидів збентежений і почервонілий до коріння волосся Володя в одних сімейних…!
– Що тут відбувається, Толік? – Марина прикрила плечі ковдрою. – Що ви тут всі робите?
– Це я хотів би знати, що тут відбувається, Марино! – Толік зітхнув і насупився. – Я не вірив, хоча мене давно вже попереджали, що Марина моя мені зраджує, поки я на роботі затримуюсь! Ось я вирішив приїхати зненацька, адже думали, що я пізніше буду, так?
– Толік, що за нісенітниці, і перестань фотографувати! – обурилася Марина. Їй здавалося, що вона спить. Що сталося з її чоловіком?
– Тож я все зрозумів і подаю на розлучення! Я довго мовчав, але всьому є межа, а ти, братику, теж гарний. Я тебе пожалкував, на роботу прилаштував, а ти значить отак зі мною? – і Анатолій вийшов, гримнувши дверима.
– Що це було, Володю? – здивовано спитала Марина після хвилинного мовчання. – І що ти робив у моїй кімнаті?
– Марино, вибач, це ж мені Толік сам подзвонив і попросив тебе розбудити, а то ти на роботу запізнишся! Я увійшов, сказав, що настав час вставати, але ти не прокинулася, і я просто за плече тебе легенько потряс. А тут раптом двері відчинилися і Толік стоїть. Ну, а далі ти все бачила!
Увечері Толік не прийшов додому. А через день він прийшов свої речі збирати і заявив, що йде.
Марина вже зрозуміла, що Толік все підлаштував і, мабуть, у нього інша. Але повністю все розкрилося, коли повернувся із практики син Славко.
Виявляється, син бачив батька з якоюсь молоденькою, і не раз. А Толік синові на своє виправдання сказав, що це через матір, що це вона його довела своєю до нього холодністю та зрадами з іншими. Навіть перед сином вирішив Марину очорнити перед тим, як піти, яка підлість.
Але Славко батькові не повірив і з ним спілкується тепер нечасто, поважати перестав.
Після практики Славко пішов на фабрику працювати, як і збирався. Анатолій з фабрики звільнився і поїхав до тієї жінки.
– Мамо, а до речі дядько Володя так у гуртожитку і живе, і на фабриці прижився. Він же столярну справу добре знає, навіть мені допомагає, – якось повідомив мамі Славко.
Марина вдала, що їй це байдуже, історія з розлученням її похитнула з колії. Але через якийсь час Славко їй знову нагадав:
– Мамо, а мені дядько Володя подобається і він знову про тебе питав, ми з ним разом зайдемо до нас після роботи, гаразд?
Марина спочатку хотіла відмовитись, а потім вирішила – ну а чому ні? Синові він родич як-не-як.
Володя вкотре зайшов, потім ще, зі Славком у них одразу знайшлося багато чоловічих справ по дому та спільних розмов. А Марина раптом зрозуміла, що вже чекає, коли він знову зайде.
Якось Славко з дядьком Володею ремонтували кухонний стіл, і Славку хтось подзвонив.
– Мамо, я ненадовго! – син на вулицю вискочив, а Марина та Володя залишились самі.
Вона одразу відчула, як стало тихо.
Володя старанно намагався прикрутити шуруп, але він щоразу падав.
Нарешті він зрозумів, що не тим зайнятий, і підняв на Марину очі,
– Ти пробач мені, за те, що тоді так сталося. Ти незвичайна, ти не думай, я не такий! Я після Наді своєї, всім жінкам вірити перестав, але ти інша. Та й взагалі, подобаєшся ти мені дуже, Марино!
Володя підвівся з підлоги, посунув перевернутий стіл, і до Марини підійшов. Зважився і… незграбно її обійняв і поцілував, а вона навіть не хотіла чинити опір…
Славко повернувся не дуже швидко, подивився на маму та дядька Володю, які все ще стіл лагодили, – Ага, без мене не можете нічого? А я вже їсти хочу!
– І я також дуже голодний! – охриплим від хвилювання голосом сказав Володимир, дивлячись прямо в очі Марині…
Через тиждень Володя зробив Марині пропозицію, і вона погодилася.
– Ти тільки не думай, що я жебрак, у мене і будинок, і господарство в селі міцне. Та й грошей я назбирав, я ж столярством з дитинства займаюся, дід столяр був знатний. Це Анатолій із чогось вирішив, що я бідую, може тому, що я сам жив. А я просто по-братськи тоді поїхав, він покликав, я і вирішив, чого одному жити, може це випадок, щоб життя поміняти? Тільки не думав, що ось так круто його поміняю, у брата дружину заберу!
– Та ти просто мачо, Володю! – Марина над ним частенько тепер посміювалася.- Ти, Володя, при цьому ще й економний у мене. У результаті і дружину з квартирою за безкоштовно придбав, та й сина без клопоту вже дорослого, та працьовитого!
Володя спочатку виправдовуватися намагався всерйоз, що так, мовляв, вийшло, не зміг він від такої жінки відмовитися. А що квартира її, то він і не знав, думав Толіка квартира. Адже брат їх із неї виставити навіть намагався – переконував її Володя, заглядаючи їй у вічі,
– Ну ти що, Марино, ти не віриш мені? Та я за тебе та за Славка все готовий віддати! Ти ж мене до життя повернула, та хіба я…? А може, на море чи куди хочеш? Як знав, відкладав на чорний день, а прийшов день світлий, життя нове!
Марині подобалося його дражнити. Володя великий, незграбний, як ведмідь, а перед нею губиться. Червоніє, як хлопчик, руки не знає куди подіти. А очі голодні, вона й не думала, що кохання таке її майже в сорок наздожене, та й взагалі не знала, що так буває…
Досміялася до того Марина, що через рік вона дочку чоловікові народила – Марійку. І сама в нього закохалася так, що не повірила б, якби раніше їй сказали!
Володя тепер гордий ходить. Він голова великої родини, син у нього та донечка маленька, а дружина бажана, кохана і його любить. Що й казати – щастя велике та несподіване.
Ніколи не знаєш, де знайдеш, де загубиш.
Не варто сумувати за тим, що вже втрачено. Якщо це доля – все повертається на щастя та благополуччя само собою.