Туга не полишала Володимира Яковича ні вдень, ні вночі.
Уже пройшов рік, як він поховав свою кохану дружину, от і переживав, сумував від самотності…
Донька Люда жила з чоловіком і дітьми далеко, навідувалися рідко.
Поки Володимир працював, це якось рятувало, цілий день на виробництві, серед колег по роботі.
А вечорами його двокімнатна квартира наповнювалася дзвінкою тишею. І тільки велике сімейне фото у рамці нагадувало про минуле щасливе життя.
Того вечора подзвонила Люда. Спочатку питання про самопочуття, здоров’я. Потім дочка зайшла здалеку: чи не нудно йому, самотньому пенсіонерові?
«У гості, напевно, зібралися!» – радісно подумав Володимир Якович і відповів:
– Нудно, не нудно, а от якщо приїдете, буду дуже радий, доню! Коли плануєте?
Люда трохи помовчала і відповіла:
– Та ні, тату… Тут таке діло… Пам’ятаєш мою подругу Наталю?
– Чому ж не памятаю, – відповів чоловік, ще не розуміючи, до чого дочка хилить.
– Розумієш, у неї молодший брат із дружиною розлучився, квартиру їй залишив. А сам шукає житло подешевше. От я й подумала, чого тобі самому сумувати? Здай йому кімнату в оренду, гарна прибавка до пенсії, і жива душа в домі.
Володимир Якович розгубився. Звичайно, пенсія у нього мала, що вже там казати. Він навіть думав, чи не змінити квартиру на меншу.
Та шкода ж дуже.
Внуки підростають. Люда іноді підкидала грошенят, звісно, але він соромився брати.
А тут такий випадок. Може, й справді здати кімнату в оренду?
– Це тільки на якийсь час, тату. Він трохи заощадить і винайме собі окрему квартиру. Він завтра зайде до тебе, його Павло звуть.
Так з легкої руки дочки у Володимира Яковича з’явився квартирант.
Враження він справив непогане. Похмурий, правда, якийсь замкнутий.
Ну, це й зрозуміло, після розлучення людина. Але акуратний, ввічливий…
– Мені б у цій кімнаті, з телевізором. Можна? А спати я й на дивані можу, – сказала він, оглянувши квартиру.
І Володимир Якович був радий, що не треба своєю спальнею поступатися. Підписали офіційний договір на оренду кімнати, як і має бути.
Спочатку все йшло добре. Павло працював цілими днями, увечері повертався із продуктами. Вечеряли іноді вдвох.
А потім або розходилися по кімнатах, або дивилися передачу з пінним, якщо щось цікаве показували.
Але в той день Павло з’явився пізніше, аніж зазвичай, і не один.
З ним, регочучи на весь голос, в квартиру буквально завалилися двоє чоловіків.
Всі троє явно добряче погульбанили…
– Друзяки мої, Яковичу! Посидімо на кухні трохи! У Олексія днюха сьогодні, от і відзначимо. Приєднаєшся?
Чоловік відмовився і пішов у свою кімнату. Добре хоч повечеряти встиг.
Але одного разу не обійшлося.
Друзяки стали частими гостями, засиджувалися допізна часом, голосно спілкуючись.
Дим стояв коромислом…
Хазяїн вирішив поговорити з квартирантом, але той відповів:
– Я тобі плачу справно, підгодовую. І на свою площу маю право приводити друзів. У договорі не зазначено, що такого права я не маю. Тож, давай, не буркоти тут. Рочок потерпиш, потім з’їду.
Це було ще те випробування для нещасного чоловіка, який дуже пошкодував про своє рішення.
Але, до речі, після цієї розмови друзяки Павла почали з’являтися рідше.
Та невдовзі… Квартирант привів у хату жінку!
Спочатку вона приходила і йшла, а потім Павло набрався нахабства заявити:
– Давай договір перепишемо, і цей… Кімнатами поміняємось. Софійка житиме зі мною, нам у спальні буде зручніше. Скільки доплати хочеш, Яковичу?
Обуренню Володимира не було меж, і він категорично відмовився і від доплати, і від Софійки. Але згодом довелося здатися, оскільки ця Софійка з’являлася у його квартирі із неймовірною регулярністю. Щоправда, Павло добровільно почав доплачувати.
І коли одного разу господар зранку зустрівся з Софією на кухні, то зрозумів, що вона не йшла додому цієї ночі. Жінка готувала омлет, смачно пахло какао. Вона запросила його до столу. Тут з’явився Павло. І між ними відбулася чергова розмова.
– Слухай, – по-доброму так сказав квартирант. – Ну не можемо ми переїхати поки що. Нам тут до роботи пішки, ми з Софійкою разом працюємо. Та й ціна прийнятна, добряк ти наш. Друзів не водитиму, обіцяю.
Чоловік сидів, опустивши голову і не знаючи, як реагувати. Але тут у розмову вступила Софія.
– Володимире Яковичу, а ви не хочете в селі пожити? У моєї тітки будиночок простоює у Зеленому. Вона не проти. І платити їй не треба. Тільки грубку полагодити і доглянути за городом і подвірʼям. Я вже з нею поговорила.
– За мене все вирішили, значить. Звідки ви тільки такі прудкі взялися, молодята! Але якщо чесно, краще вже в селі, аніж тут, у своїй квартирі, як у готелі. Риболовля там є?
– Є! – радісно вигукнула Софійка. – І річечка, і озеро. Вам сподобається. Тітці цей будинок не потрібен. Але й продати не можемо, немає охочих.
Так і вирішили. Все ж таки різноманітність, свіже повітря, і грошей заощадить – Павло в цьому відношенні був чесний, платив, як має бути, з надбавкою.
– Ну ось що. Спальню я вам не дам. Це мій особистий простір, тож її я замкну. Вам велика кімната, кухня і всі зручності. Чистоту і порядок тримайте, і щоб сусіди не жалілися!
Найближчого вихідного Павло домовився з другом, який мав машину, і вони всі разом із Софією відвезли Володимира Яковича у село.
Опинившись у чужому будинку, чоловік озирнувся, пройшовся маленькими кімнатками і залишився задоволений.
Пилу багато, запущено все. Але ж жити можна!
Привів усе до ладу, помив і почистив. А пічка і справді диміла. Але і з нею впорався. Щоправда, сусід Ігор допоміг.
– Антоніна жінка хороша, – сказав він. – Тільки у місті прижилася, тут рідко з’являється. А тебе хто привіз?
– Її племінниця Софія із друзями, – відповів Володимир і запросив сусіда повечеряти.
З ним же ж став і на риболовлю ходити, той місця знав, село своє напівпорожнє любив і їхати нікуди не збирався.
Сусіду новому Ігор у всьому допомагав. Міцний мужичок, хоч і старший за Володимира був.
Антоніна з’явилася вже навесні, її квартирант якраз на городі на грядках порався.
– Ну, привіт, Володимире Яковичу. Я Антоніна Федорівна, власниця. Приїхала провідати своє житло. Як ви тут? Справляєтесь?
Вони зайшли до хати. На столі з’явилися контейнери, смачно запахло домашньою їжею, а у Володимира якраз свіжа рибна юшка в казанку на пічці стояла. Прибіг Ігор, пообідали всі разом.
І якось так на серці стало легко, так затишно. Антоніна, жінка передпенсійного віку, аж сяяла від радості, що хатинка під наглядом і така добра людина в ній оселилася. От ніби й міський, а з господарством як гарно впорався!
Так і почала приїжджати кожен вихідний! А влітку Володимир і сам у місто зібрався. Договір оренди добіг кінця. Настав час вирішити це питання…
У його квартиру вони зайшли разом з Антоніною.
Тільки вони переступили поріг, як ахнули від побаченого!
В коридор вийшла Софійка вже з помітним животом.
– Ми розписалися з Павликом, тепер ми чоловік і дружина. Він шукає квартиру. Проходьте на кухню, чаєм пригощу.
Надвечір і Павло з роботи прийшов. Зрадів, побачивши гостей. Почав було про пошуки житла розповідати. Але раптом Антоніна з Володимиром перезирнулися і жінка сказала:
– Ми вже обговорили це питання із Володею. Хочемо вам запропонувати. Переїжджайте до мене в квартиру, голубки! А я сюди, до Володі.
Молодята дивилася на них, нічого не розуміючи.
– Ми теж вирішили розписатися, – сказав Володимир. – А що? Не все ж вам, молодим, сім’ї будувати і гніздечка вити. Ми теж ще ого-го, так Тонечко?
Жінка почервоніла і усміхнулася у відповідь. Так і зʼявилася ця велика і дружна сім’я. Пізньої осені у Софійки народився синочок. Антоніна вийшла на пенсію і в усьому їм допомагала.
А у вільний час вони з Володимиром із задоволенням приїжджали в село.
Відремонтували будинок і влітку чекали в гості молодих.
А Ігор і гарне ліжечко змайстрував, щоб було де спати малюкові…
…Ось так чудово закінчилася ця історія.
Простіше простого, звісно, посваритися, відігнати від себе небажаних на перший погляд людей.
А якщо не поспішати і дати ситуації розвинутися? Може, все й не так погано обернеться у житті?