Вероніка ніколи не запрошувала Владислава жити у її квартирі, у них навіть розмови про це не було.
Але якось так вийшло, що через три місяці після того, як він уперше залишився у неї, у квартиру дівчини перекочувала купа його речей.
На поличці у ванній, потіснивши косметику господині, розташувалися станки для гоління, піна для гоління і різні лосьйони.
Його сорочки, футболки та шорти опинялися то у шафі, то у кошику для брудної білизни. А всякі дрібниці на кшталт зарядки для телефону, планшета, каталогів різних автосалонів та його улюбленої чашки розповзлися по квартирі, захопивши усі вільні поверхні.
Приходячи до Вероніки, він дивувався, натрапляючи на якусь зі своїх речей:
– Ха! Ось вона! А я її вдома шукав.
Взагалі свого дому у Владислава не було. Говорячи про дім, він мав на увазі квартиру, яку винаймав навпіл зі своїм колегою.
А одного вечора молодик з’явився на порозі квартири Вероніки з дорожньою сумкою та рюкзаком:
– Ніко, я поживу в тебе пару днів, бо нас з Олексієм господиня виставила. Сказала, що зненацька родичі приїхали.
Але пара днів перетворилася на тиждень, тиждень на місяць, потім на два місяці.
Вероніка не нагадувала хлопцеві, що йому час шукати собі квартиру, але він сам іноді говорив:
– Дивився сьогодні оголошення про здачу, ціни просто шалені. З моєю зарплатою можна щось орендувати лише в області чи в такій дірі, куди цивілізація взагалі не зазирала.
Владислав не поводився як гість: по суботах він брався за пилосос, іноді купував продукти, але кухню та прання він повністю залишив Вероніці.
А одного вечора молодик сказав:
– Ніко, у мене до тебе прохання.
– Що таке?
– Наступного тижня приїжджає моя мати. Їй дали направлення до обласної лікарні. Можна вона зупинитися тут, у нас?
– На який час? – Запитала Вероніка.
– Їй треба пройти обстеження. Думаю, на тиждень, – відповів він.
– Я подумаю, – сказала дівчина.
Через два дні Вероніка дала відповідь:
– Славко, я вважаю, що твоїй мамі краще пожити в іншому місці.
– Чому? – здивувався він.
– Тому що я не хочу, щоб у моїй квартирі жила чужа людина, – пояснила вона.
– Це не чужа людина, це близька людина! Це моя мати! – вигукнув Владислав.
– Вона для тебе близька, а для мене – зовсім чужа.
– Ніко! Невже тобі шкода? У квартирі дві кімнати. Ми будемо у спальні, мама – у другій кімнаті на дивані. Лише тиждень! Їй треба десь пожити.
– Славко, я спеціально дізналася: обласна лікарня має готель, де можуть жити пацієнти. Крім того, в розташованих поруч будинках багато хто подобово здає квартири й кімнати. Тож проблем із тим, де пожити, немає. Тобі просто треба заздалегідь подбати про це.
– Добре, я тебе зрозумів…
Владислав образився на Вероніку, але намагався цього не показувати. Проте пізніше, коли його мати після обстеження поїхала додому, він повернувся до цієї розмови.
– Ніко, я не питаю про те, чому ти була проти того, щоб моя мама оселилася у цій квартирі. Але мені цікаво, чому ти не захотіла навіть познайомитись із нею? – запитав Владислав.
– Знайомитись? А навіщо? – здивувалася Вероніка.
– Ну, вона все таки твоя майбутня свекруха. Зазвичай дівчата зацікавлені в тому, щоб встановити добрі стосунки зі свекрухою. А ти відмовила мамі у такій дрібниці, – пояснив Владислав.
– Свекруха? А хіба ми з тобою збираємось одружуватися? – Запитала вона. – Я щось не пам’ятаю, щоб ти робив мені пропозицію.
– Ну, ми живемо разом. Я думав, що для тебе це щось та й означає. І зрештою – хіба ти не хочеш одружитися?
– Славко, я не зрозуміла – ти робиш мені пропозицію?
– Вважай, що вже зробив, – відповів він. – Що скажеш?
– Мені треба подумати.
Наступного дня Вероніка розповіла все подрузі – Світлані.
– Славко зробив тобі пропозицію?! – вигукнула та.
– Можна сказати, що зробив…
– А обручку подарував? – Запитала подруга.
– Поки що ні.
– А що ти відповіла? Погодилася?
– Сказала, що мені треба подумати.
– І що?
– Думаю.
– Послухай, Вероніко, нам з тобою вже не по вісімнадцять років. Я б на твоєму місці погодилася, – сказала Світлана. – Хлопець він хороший, ніяких поганих звичок у нього немає, робота стабільна, І тебе кохає.
— Було б мені вісімнадцять, я точно погодилася б, — відповіла Вероніка. – Але мені скоро двадцять вісім, тож я ще думаю.
— Але ж Славко тобі подобається. У чому річ? Ти в ньому не впевнена? – Запитала подруга.
– Так, подобається. Але є деякі моменти, які змушують мене замислитись. Ось дивись: його та Олексія господиня виставила з квартири. І правильно зробила: вони постійно затримували оплату і були винні їй за два місяці. Олексій майже відразу знайшов собі іншу квартиру, а Славко осів у мене. Коли прийшов, сказав, що на кілька днів. Але в результаті так і лишився.
Далі: приїхала його мати. Він навіть не спробував сам подумати про те, де вона житиме. Знову хотів вирішити проблему за мій рахунок.
А коли я відмовила, образився.
І взагалі: йому скоро тридцять, а в нього ні квартири, ні зарплати, яка дозволить якщо не купити, то хоча б орендувати пристойне житло.
І взагалі, у нього буває іноді, як то кажуть, «легкість у думках» та й у вчинках теж.
Нещодавно купив у кредит айфон останньої моделі. Радів, як дитина.
Я його запитала, навіщо він йому, бо ж той, що він має, майже такий самий. Знаєш, що він сказав?
«Так цей же крутіший»!
Дитячий садок якийсь. А я хочу, щоб поряд зі мною був чоловік, якого я могла б поважати, на якого могла покластися, який міг би вирішувати мої проблеми, а не звалювати на мене свої.
– З такими запитами ти маєш ризик залишитися одній, – відповіла Світлана.
– Цілком можливо. Але тягнути на собі всю сім’ю, включаючи не лише дітей, а й чоловіка, та його рідню я точно не хочу.
Владислав не згадував про свою пропозицію цілий тиждень. Нарешті він запитав:
– Що ти вирішила?
– Я сумніваюся, – відповіла Вероніка.
– У мені чи в собі?
– У нас обох. Мені здається, що ми ще не все знаємо один про одного: пів року – це недостатній термін, щоб ухвалювати такі важливі рішення.
– Ніко, ми живемо разом уже два місяці! Хіба ти мене погано знаєш? – здивувався Владислав. – Якщо тебе щось цікавить, просто спитай, я тобі чесно відповім на всі запитання.
– Добре, мене цікавить, чи готовий ти вирішувати проблеми, які можуть виникнути у нашій родині? – запитала Вероніка.
– Які ж у нас можуть бути проблеми? Одружимося і житимемо довго й щасливо, – відповів Владислав.
– Та ні, я маю проблеми…
– Що ти маєш на увазі? – Славко застиг нічого не розуміючи.
– Ну, наприклад, я щомісяця оплачую кредит на житло.
– Я не знав, думав, що це твоя квартира, – здивувався Владислав.
– Знаєш, у мене, звісно, непогана зарплата, але не така, щоб без кредиту купити квартиру, – сказала Вероніка. – У мене ще питання: сім’я передбачає наявність дітей. Ти готовий до цього? Я маю на увазі не лише фінансово, а й морально? Готовий взяти на себе відповідальність за сім’ю?
– Слухай, ти такі глобальні запитання ставиш! Над цим треба подумати.
– Ось і я кажу, що треба подумати і зрозуміти, чи тобі це все по плечу.
– І що ти пропонуєш? – поцікавився Владислав.
– Я пропоную тобі з’їхати від мене і знайти собі квартиру, – відповіла Вероніка.
– Ти хочеш попрощатися зі мною?
– Ні, я пропоную тобі спочатку налагодити своє життя. Ми зможемо зустрічатися, як раніше, а коли ти зрозумієш, що готовий до створення сім’ї, ми одружимося, – відповіла дівчина.
– А якщо це займе більше часу, ніж ти гадаєш?
– Давай не загадуватимемо. Почнемо з малого: знайдемо тобі квартиру. Тобі допомогти? – Запитала Вероніка.
– Ні. Я сам упораюся, – відповів Владислав.
Він з’їхав із квартири Вероніки за тиждень.
Звісно, це був не палац, а невелика студія на околиці міста. Їздити на роботу звідси було незручно, з меблів у квартирі був лише кухонний куточок, диван, стіл та два стільці. З техніки – електрична плита та маленький холодильник. А що ще потрібне?
Чи одружилися Владислав та Вероніка?
Ні.
Деякий час вони ще зустрічалися, але ці зустрічі були все рідші і рідші і за наступні пів року зійшли нанівець.
На той час Владислав зустрів іншу дівчину, яка не ставила йому таких «глобальних питань», і вони стали жити разом у знімній студії, а за пів року одружилися.
Вероніка теж одружилася, але пізніше, коли в сім’ї у Владислава вже народився син.
Чоловік Вероніки не був багатієм і не отримував астрономічну зарплату.
Але поряд з ним вона почувала себе дуже впевнено. А це те, що будо й потрібно…