– Віддай мені!
– Ні, це моє! Не чіпай!
– Я кому сказав?!
Влад сердито дивився на молодшого брата, а той уже почав кликати маму. Звичайно, вона відразу зʼявилася на порозі і запитала:
– Що у вас тут знову відбувається? Владику, ти навіщо з Данилком постійно сваришся? Він же ж молодший за тебе!
– Мамо, та я нічого не робив! Хотів глянути конструктор, який ти йому купила. Я віддав би назад. Данилко просто ниє багато! Я винен, що він такий плаксвивий?
– Я не плаксивий! Сам ти плаксивий!
Данило обурено дивився на старшого брата, який з безневинним виглядом обманював маму.
Влад не просто хотів подивитись конструктор, а мав намір зібрати його сам. А Данило не міг цього допустити – це ж його конструктор, у чому тоді буде інтерес?
– Гаразд, хлопчаки, мені зараз ніколи, Новий рік скоро. Краще б мені допомогли.
– Що треба робити? – зітхнув Влад, який, як старший, часто допомагав матері.
– У магазин збігаєш? Я тобі напишу, що купити.
Владислав кивнув, а Данило застрибав поряд.
– Мамо, я теж хочу у магазин! І на гірці покататися.
Данило любив кататися на гірці, що стояла неподалік магазину. Її встановили для всієї дітвори, що бігала по району.
– Мамо, я не братиму з собою цього дрібного! – обурився Влад.
– По-перше, він не дрібний, а твій брат, по-друге, мені буде краще, якщо ви підете обоє. Я тут поки що спокійно справи закінчу.
Владислав бачив обличчя мами, що зараз сперечатися не треба. Він похмуро почав одягатися, сказавши:
– Не піду я з ним на гірку. Встигне – покатається, ні – я його чекати не буду.
Мама з докором глянула на старшого сина, і той почервонів.
– … ну гаразд, але тільки один раз.
Данило щось радісно закричав. Влад був злий. Мало того, що йому довелося взяти малого з собою, так ще й на гірку з малечею йти. Звичайно, Владислав знав, що там катаються і старші хлопці, він і сам любив з’їхати з гірки раз-другий, але зараз у ньому говорила злість і впертість.
Опинившись на вулиці, Влад пішов швидко і впевнено, не звертаючи уваги на брата. Той якийсь час біг поряд, а потім почав пхикати.
– Владику, я не встигаю… Почекай мене! Влад!
Данило зупинився, і незадоволеному Владу теж довелося пригальмувати і піти трохи повільніше. З кожним кроком він злився дедалі більше. Владислав сам не розумів чому злиться, адже довкола панувала святкова атмосфера.
У сутінках уже горіли гірлянди, виблискували написи та вивіски, переливались вітрини магазинів, десь чулася новорічна музика, люди йшли, перемовляючись і сміючись, хоча хтось і поспішав.
У Данила був чудовий настрій, він ішов підстрибом поруч із братом, розглядаючи вітрини магазинів, і раптом смикнув Влада за рукав.
– Владику, там Миколай! Ходімо, попросимо в нього подарунок!
– Данило, ти чого як маленький? Знаєш, що це мама подарунки купує!
– А раптом це справжній?
– Ага, – хмикнув Владислав, – і як же він, на твою думку, облітає всіх дітей і знає, що кому дарувати? Данилку, не будь таким наївним!
Він навіть не став зупинятися, крокуючи до магазину, хоч бачив, що Данилу дуже хочеться залізти на коліна до Миколая і попросити подарунок. Але всередині Владислава прокинулася шкідливість, і він сказав:
– Обійдешся без Миколая! Все одно він тобі подарунок не принесе.
Губи Данила затремтіли, і він пішов за старшим братом, не бажаючи залишатися один. Влад чув докоряючий голос совісті в голові: «Навіщо ти так із братом? Хай би пішов до Миколая! Адже сам так робив. І зараз би попросив подарунок, якби всі не дивилися!
Цей голос змушував червоніти і нервувати. Влад смикав Данила, підганяючи його. Вже хотілося додому, та й мама чекала на них із продуктами.
– Данило, ну чого ти зависаєш там? Ходімо швидше!
Нарешті вони все купили і знову вийшли з магазину. Данило, задоволено усміхаючись, ніс у руці карамельну тростину, яку йому подарувала якась дівчина, побачивши його прохальний погляд.
– Тримай, малюк. Зі святом!
– Дякую! – Данило з захопленням провів дівчину поглядом і зашепотів здивованому Владу: – Це Снігуронька! Подивися, яка в неї коса!
– Данилку, нісенітниць не говори! Це звичайна дівчина, – Владислав закотив очі і пішов до виходу.
Але на вулиці, тримаючи цукерку в руці, Данило знову почав.
– Хочу на гірку! Ти обіцяв дати мені покататися один раз!
Владу зовсім не хотілося йти ще кудись. Він підтягнув лямку рюкзака, куди поклав куплені продукти, яких, на щастя, було мало.
– Даниле, потім сходиш з мамою і покатаєшся. На гірці зараз людей забагато! Навіщо тобі чекати?
– Ти обіцяв!
– Якщо встигнеш, поки я йду, – пробурчав Влад.
Вони саме йшли повз гірку, і Данило стрімко побіг туди, тримаючи льодяник у руці. Влад все ж таки сповільнив крок, поглядаючи на всі боки, потім і зовсім зупинився. Минуло кілька хвилин, діти з веселим галасом скочувалися з гірки, але чомусь Данила не було.
Влад подумав, що брат спеціально затримується, щоб дозволити йому, і кілька разів покликав: «Даниле!». Потім неквапливо попрямував до гірки. Кілька разів його мало не зачепили, але він не звернув на це уваги. Знайомої шапки з помпоном ніде не було.
– Даниле, де ти? Данилку! Мама сваритиметься!
Владислав занервував, по спині поповз холодок – Данила ніде не було. Влад оббіг навколо гірки, відчайдушно вигукуючи ім’я, але його ніде не було.
– Куди він подівся? – Влад уже забув, що сердився, тепер він дуже переживав.
– Може, Данило у Миколая? – зʼявилася думка в голові.
Він же ж хотів попросити подарунок, адже старий був близько – на протилежному боці площі. Владислав ще раз озирнувся, а потім кинувся до ялинки, де сидів Миколай, сподіваючись встигнути.
– Мама мені ніколи не пробачить, – шепотів Влад. – Як я міг втратити Данила? Знайду – він за все отримає!
Але останні слова були сказані в запалі емоцій, Владислав уже знав, що коли знайде брата, буде тільки радий цьому.
Ось і Миколай. Він сидів на троні недалеко від ялинки, а за спиною стояли сани, запряжені кіньми. В інший час Влад обов’язково підійшов би до саней і розглянув їх, але зараз він підлетів до Миколая і плутано заговорив:
– Ви не бачили мого брата? Він такий маленький, йому лише шість! У нього шапочка синя з помпоном, а на куртці лижник намальований! Не бачили?
В очах Влада буда надія, і Миколай басовито сказав:
– Може, й бачив… Був тут один хлопчик, попросив у мене подарунок.
– Правда? Куди він пішов?
– Не знаю. Ти, Владе, подумай сам, куди міг піти твій брат.
– Звідки ви знаєте моє ім’я? – оторопів Владислав. – Вам Данило сказав?
– Це таємниця, – загадково підморгнув Миколай. – Хочеш знайти брата? Згадай, чого б він хотів найбільше на світі. Я думаю, він казав тобі про це.
Владислав розчаровано подивився на Миколая і сказав:
– Та він весь час якусь нісенітницю говорить! Не можу я все пам’ятати.
– А ти подумай!
Миколай відвернувся від Влада і звернувся до іншої дитини, яка хотіла щось попросити. Владислав відійшов трохи убік, потім кинувся назад до гірки.
“Може, Данило вже повернувся і шукає мене тут!” – Владик поспішав, рюкзак за спиною тільки заважав.
– Данило, ти тут? – знову закричав він, але так і не отримав відповіді.
Дітей на гірці ставало дедалі менше, всі розходилися додому, щоб святкувати Новий рік. Влад відчував, як у грудях росте розпач і страх. Він не міг прийти до мами і сказати, що загубив брата.
Хлопчик розумів, що якби Данило уже прийшов додому, то мама подзвонила б йому і насварилася, що він відпустив брата одного. Але коли мама цього не робила, значить, Данило зараз невідомо де.
– Що мені робити?
Влад повільно попрямував назад до ялинки. Миколай досі був там. Владислав прокрутив розмову з ним у голові і зрозумів, що треба згадати балаканину Данила. Говорив він, звичайно, багато і про все, дратуючи старшого брата. Але в останні дні Данила найбільше турбував Новий рік і все, що пов’язане з ним. Це було не дивно, адже свято було дуже близько.
– Хочу до Миколая! – говорив Данило. – Якби можна було залізти в його сани й поїхати з ним. Приїхав би просто в Лапландію! Миколай показав би мені його резиденцію.
– Де таких слів набрався? – тоді посміявся над братом Владислав. А зараз зупинився, як укопаний.
«Сани Миколая! Як я відразу не подумав? – сказав він і стрімко помчав до них. Саме туди насамперед міг полізти Данило, залишившись без нагляду.
Миколай уже збирався йти, а поряд з ним з’явилася дівчина з косою і в шубці і, прямуючи до них, Влад помітив біля саней карамельну тростину. Таку Данилу подарувала дівчина. І, здається, це вона стояла поряд із Миколаєм.
Владу дуже хотілося підбігти до них і спитати, справжні вони чи ні, але спочатку треба знайти брата. На щастя, всі припущення Владислава виявилися вірними.
Данило ховався у санях під сидінням. Він уже змерз, але все ж таки не вилазив. Владислав щасливо видихнув, помітивши брата, і одразу насупився.
– Ти що це робиш? Вилізай звідти! Нас взагалі-то мама чекає!
Данило виліз із винуватою і збентеженою усмішкою. Він зрозумів, що його план зірвався, але, може, це не було погано. Хто знає, як холодно в Лапландії? А раптом Миколай зробить його своїм гномом і не відпустить додому? А Данилу вже хотілося до мами.
– Владе, вибач, я так більше не буду!
Він чесними очима дивився на брата, а Влад раптово обійняв братика, потім таки сказав:
– Більше так ніколи не роби! Я ж хвилювався!
– Правда? Ти мене любиш? – Данило затамував подих. Невже бажання, яке він загадав Миколаю, вже здійснилося?
– Ходімо додому, – буркнув Влад, але Данило нікуди не рушив, чекаючи на відповідь.
Владислав обернувся до брата, той стояв поруч із санями, зсунувши брови.
Шапочка трохи сповзла, відкриваючи світле волосся, а очі горіли. Данило був трохи схожий на кумедного гномика, і в душі Влад завжди знав, що любить брата, але зараз це мало сказати вголос, чи не вперше.
– Ти любиш мене? – вимогливо запитав Данило.
– А що з тобою ще робити?! – не втримався Влад. – Люблю, але якщо будеш робити шкоду – отримаєш!
Данило радісно заскакав поруч із братом, а Владислав озирнувся у пошуках Миколая й Снігуроньки. Данило помітив це й запитав:
– Когось шукаєш?
– Миколая! – Влад не втримався і додав: – Як думаєш, він і Снігуронька справжні?
– Звичайно! Справжнісінькі! – Данило у цьому жодної хвилини не сумнівався, але зараз він уже хотів додому. – Ходімо до мами! Вона на нас чекає!
Це було правдою, і Влад попрямував поряд із братом до будинку. Він попередив, щоб Данило не говорив про їхню пригоду матері.
– Ага, навіщо їй таке знати? Вона нас обох покарає! – пирхнув Данило. – Не хочу без телефону залишатися.
Влад кивнув, радіючи, що все обійшлося благополучно.
А до саней підійшли двоє – Миколай і Снігуронька. Вони провели хлопчиків очима, і дівчина сказала:
– Бачиш, діду, є ще на цьому світі добрі діти.
– Так, я вже зрозумів це. Рахуй, що ти виграла суперечку.
– Значить, я можу повести сани?
– Тільки нешвидко!
Снігуронька дзвінко засміялася і її сміх, схожий на перелив дзвіночків, рознісся далеко-далеко…