– Віро, ми запрошені на ювілей. Ти ж пам’ятаєш, що моєму брату виповнюється тридцять п’ять. – Сказав Олег. – Він хоче відзначити з розмахом на дачі. Гостей буде багато. Нас просили приїхати наступної п’ятниці до третьої, тож тобі треба відпроситися.
– А чого такий великий розмах, як ти висловився?
– Ну, наступна кругла дата сорок, це не святкують.
– Ось у чому справа! А чому о третій? Адже це робочий день. Давай я вгадаю. Усі запрошені на п’яту?
– Ні, на шосту.
– Чудово. Я також буду до шостої. У мене у п’ятницю звіт. Мене ніхто не відпустить.
– Ти повинна постаратися зробити все раніше і відпроситися. Один раз у житті буває такий ювілей. Тим більше, до наступного чекати десять років.
– Твій Леонід відзначає день народження щороку.
– Але не ювілей. Гостей цього разу буде багато.
– Тим паче! Я зможу тільки о шостій. Треба і причепуритися. В перукарню забіжу, знову ж таки переодягтися треба.
– Нас запросили на третю! Розумієш?
– Розумію. Навіть знаю навіщо. Ти будеш столи, стільці розставляти, тарілки, келихи. Ну а я салати, нарізку, гаряче, холодне, морс, компот. А-а-а, і якщо свято буде на дачі, то ти й шашлик смажитимеш. Бо ж Леонід іменинник. Правильно?
– Ну…
– Правильно! Нас запрошують на свята, а ми там як обслуга. За півтора роки життя з тобою я це зрозуміла, а ти досі не бачиш очевидного. Пам’ятаєш день народження твоєї мами, з якого все й почалося?
Маму твою я зрозуміти можу, і я їй допомогла, але ось твої сестри палець об палець тоді не вдарили.
Що було згодом? День народження Тамари, твоєї сестрички. Нас запросили раніше, виявилося, що нічого не готове. Вона не встигла, бо запізнювалася із салону. Хто готував стіл? Я!
Тому що решту запросили пізніше. Я тоді навіть не думала, що всіх запросили на інший час. Так само сталося і з днем народження твоєї другої сестри Марії.
Знову ми були запрошені раніше за інших. А свята? Хто бігав між кухнею і гостями? Ні, я не так спитала. Хто має бігати й міняти страви у гостей? Хто? Господарі. А робила це я.
“Віро, принеси. Віро, гаряче. Віро, морс…”
А ми ж прийшли в гості, подарунок принесли.
– Але ж це був їхній день народження!
– А мій день народження! Я нікого не запросила раніше, хоча могла б зробити так само. Ніхто не допоміг. Мовчиш? Я маю рацію? Щодо подарунка ви вирішили, або знову скидатиметеся, а Тамара купить нісенітницю на ювілей за великі гроші. До речі, на що ви скидаєтеся?
– Я не знаю. Тамара ще не казала.
– Значить із подарунком вирішимо самі. Грошей не переказуй. Я маю ідею. А твоїй мамі на ювілей скидалися чотири сім’ї по 5 тисяч, а подарунок ледь 8 коштував. Вручала його Тамара, а про решту навіть не згадала. Було таке відчуття, що ми нічого не подарували.
– Пам’ятаю це. Мені теж так здалося.
– І ти мовчав?
– Якось незручно з рідними з’ясовувати стосунки.
– Може це й правильно. Не робитимемо цього, але подарунок зробимо самі, і тільки від нашої родини. Усі до шостої, і ми теж. Якщо, звичайно, ти хочеш прислужувати, то я не проти. Сам потім пошкодуєш. У мене звіт, можеш їм одразу це передати, будемо до шостої.
– Я з тобою. До того ж, треба їхати на машині разом.
– А це теж не треба. Викликаємо таксі. Я звичайно не гульбаню, але бути водієм цього разу не збираюся. Три рази їздити по місту серед ночі з веселими родичами та їхніми сонними дітьми те ще задоволення. Тим більше зараз у моєму становищі. Вони на таксі заощаджують, а ми їх безкоштовно возимо.
Віра та Олег приїхали до шостої, вони були не першими і не останніми. Хоч як дивно, але їх зустріли не господарі, а Тамара.
– Ви де були? Вас запросили три години тому! Мало того, що ви відмовилися скинутися, так ще й запізнилися!
– Ми не останні, а де іменинник?
– Ліза на кухні, терміново допоможи їй. Гості вже сидять, а там нічого не готове.
– Гості сидять? Добре, ми приєднуємося до них. Ми тут гості.
Гостей було багато. Окрім родичів були колеги та просто друзі Леоніда. Він уже сидів на чолі столу, час від часу щось казав дружині і говорив поквапитися. Ліза нервувала, поспішала, але нічого швидше не виходило. Нарешті салати й закуски були на столі. Свято було в самому розпалі, коли запахло паленим. Пересмажилося м’ясо в духовці. Шашлика не було, бо Олег та Віра приїхали пізно, м’ясо не приготували, маринаду не було. А що ж робили господарі цілий день для запрошених гостей? Відпочивали, а Ліза ще й чепурилася. Хто ж винний, їх попереджали.
З подарунками від родичів теж не дуже добре вийшло. Тамара вручила конверт із грошима, бо не встигла нічого купити. Леонід одразу відкрив його. Сума була…
Марія одразу зрозуміла, що точно стільки переказала сестрі на подарунок братові. А решта не скидалися? Батьки й сама Тамара?
Марія на сестру образилася. Олег і Віра мали окремий подарунок, сертифікат у магазин для рибалок. Леонід цьому дуже був радий, він давно мріяв про хороший спінінг та інші атрибути риболовлі.
Усі почали розходитися. Гості викликали таксі й розʼїжджалися. Віра теж замовила таксі, вони попрощалися та й пішли до виходу.
– Ти, Олег, куди? Ми перші, як завжди, а ти останній. Віра зараз нас усіх розвезе, а потім за тобою повернеться. Пора вже запам’ятати порядок, спочатку старші, а ти найостанніший, – сказала Тамара.
– Ні, сестро. Ми їдемо, нас таксі чекає.
– Таксі?
– А ти не помітила, що ми без машини цього разу?
– А що сталося?
– Нічого, все гаразд.
– А ми як? А решта?
– Як усі, на таксі. Ну, чи залишайтесь, дача ваша. До речі, там батько вже спить, тож подумайте про нього і маму. Будити його не раджу, та й мама вже втомилася. Бувайте…
– Добре відпочили. Щоправда, без м’яса. У нас є що–небудь вдома їстівне?
– Є.
– Ти добре придумала, а я б так не здогадався. Одним махом усіх зайців. Провчили всіх.
– Якщо ми молодші, то це не означає, що нас треба використовувати. А це так і було.
– Більше не буде…