Віра Степанівна жила одна в невеликому, але охайному будиночку в селі біля річки.
Переїхала вона сюди давно, після невдалого шлюбу у рідному місті.
Тоді вона не тільки розлучилася з чоловіком, який знайшов собі «цікавішу» пару, а й посварилася з батьками.
Ті звинувачували доньку у тому, що вона не стала утримувати чоловіка, не змогла зберегти шлюб і батька для єдиного сина.
Але у селі Віра Степанівна знайшла себе. Вона стала вчителювати в школі, її поважали, і жінка так звикла до сільського життя, що навіть почала тримати кіз.
Місцеві ставили своїм дочкам як приклад охайність вчительки і її доброзичливість до всіх від малого до великого.
Тепер вона була на пенсії, звикла заощаджувати на всьому, а коза давала господині невеликий прибуток з молока.
– Агов, Віро Степанівно, а ви де? – гукнула з коридору сусідка Світлана.
Світлана була в декреті, вже другу доньку виховувала, і була в курсі всіх новин їхнього села та й району.
– Тут я! – озвалася Віра Степанівна з двору. – На город зібралася йти працювати. Пора вже сіяти редиску, моркву, і цибульку на зелень…
– А в мене до вас є цікава пропозиція! – раптом сказала Світлана і показала щось в телефоні.
Віра Степанівна глянула в телефон і не зрозуміла, що відбувається.
– Та ось, слухайте: «Орендую кімнату в мальовничому селі біля річки. Чистоту, порядність і своєчасну оплату гарантую…».
– Розумієте? – Світлана дивилася на Віру Степанівну чекаючи на її реакцію. – Чим вам не заробіток?! Ви – одна живете, зайві гроші не завадять… А, тим більше – пише жінка, ось і її телефон. Надія. Будемо дзвонити?
– Навіть не знаю, що й сказати. Гроші й не завадять, а от чи не заважатиме мені чужа незнайома людина в хаті… Мені ж ніколи, Світлано, ти ж мене знаєш… Я вся у справах…
– Так ніхто і не просить вас розважати мешканку! З вас – кімната, полиця у холодильнику. Може, там ще що захоче, – вмовляла Світлана сусідку.
Коли жінки зателефонували за оголошенням і домовилися про зустріч, Віра Степанівна хвилювалася і погано спала всю ніч.
Хто приїде? І навіщо вона погодилася? Чи вже їй так потрібні ці гроші? Хоча на дрова б і не завадили…
У призначений день до будинку під’їхала машина. На подвірʼя зайшла миловидна струнка жінка практично одного віку із самою господинею.
Віра Степанівна посміхнулася, і жінка простягла їй руки, немов подрузі.
Вони поговорили, зайшли у хату, випили чаю, і домовились, що з першого червня Надія приїде відпочивати в село.
– Ви не турбуйтеся, я вам клопоту не завдам. Сама готуватиму собі, їм я небагато. По лісу погуляю, навіть трохи на городі можу допомогти, хочу по ягоди походити і ще малювати буду в хорошу погоду, давня моя отака мрія… – говорила про свої плани Надія.
Ціну Віра Степанівна назвала дуже скромну і обидві залишилися задоволені своїм договором.
Першого червня приїхала міська, як її назвали у селі, і зайняла сонячну, простору веранду з ліжком, столом та кріслом, з книжковими полицями та власним холодильником і електрочайником.
Надія була спокійною, тихою й небагатослівною. Щоранку вона посміхалася своїй господині, виходячи в садок, захоплювалася метушливими курми, купувала козяче молоко та яйця у Віри Степанівни, і нахвалювала красу села.
Не пройшов і тиждень, як Надія освоїлася і вже знала, де який лісок, як пройти до річки, і в якій криниці краща вода. Жінка зовсім недавно вийшла не пенсію, і була досить енергійною і товариською.
Якось Віра Степанівна була приємно вражена, коли, вийшовши вранці на подвірʼя, помітила, що Надія працює в саду.
– Щось ти так рано сьогодні… – сказала вона, підходячи до неї.
А та вже прополола і розпушила сходи на грядці.
– Я люблю овочі, але квіти мені подобаються більше… – сказала Надія. – Я в місто поїду на базар завтра, можна привезу квітів для вашого саду? Сама і зроблю там невелику клумбу.
– Та заради Бога, якщо хочеться! Мені все ніколи, хоча теж квіти люблю … – розсміялася Віра Степанівна.
Після поїздки до міста, Надія зробила клумби в саду, посадивши там чорнобривці, айстри і літні жоржини.
– Поки невеликі, а як підростуть, і наберуться сили – мабуть буде красиво… – примовляла Надія.
Віра Степанівна дивилася на неї й посміхалася. Вона знайшла у новій знайомій не просто дачницю, а практично подругу.
Минуло ще два тижні, Надія познайомилася з сусідами, і ті щиро говорили Вірі Степанівні:
– Ох, якби ми знали, що така жінка до тебе приїде, то самі б її перехопили! До себе взяли б, і безкоштовно!
– Мабуть, грошей я з неї вже точно не візьму! І вам її не віддам, – сміялася Віра Степанівна. – Не всяка рідня так приїде допомагати, як мені Надійка допомагає.
Незабаром Надія подружилася з дітьми з села. Це були і місцеві дітлахи, і діти дачників.
Коли якось увечері Надія і Віра сіли вечеряти разом, Віра запитала прямо:
– А чи не хочеш ти, Надійко, у нас залишитись? Дуже вже ти хазяйська, наче наша, сільська.
– Вгадала ти, Вірочко. Вгадала. А я ж мріяла про будинок у селі, але боялася комусь і сказати, і себе треба було перевірити… Мені й страшнувато було б жити в селі. Але ваше село сподобалося. Тут привітні люди, добрі сусіди. Але поки що не знаю, що й робити.
– А ти поживи в мене скільки хочеш, – порадила Віра. – Адже в селі треба зиму прожити, і не одну, перш ніж зрозуміти, як це – пічку щодня топити. Ну а вода у нас давно проведена у всіх, і в багатьох опалення є. Живи в мене, поки точно не вирішиш. Я до тебе звикла, наче до сестри.
Надія подякувала і зітхнула. Вона вже полюбила ці місця, побувала і в сусідніх селах. Її брали з собою по гриби сусіди.
Жінки наварили багато варення, замаринували грибів.
Виїжджаючи до кінця літа додому, Надія брала з собою заготовки ящиками і була дуже задоволена. А Віра засмутилася.
– Коли ти тепер приїдеш?
– Обов’язково приїду.!От тільки залагоджу всі свої справи, заплачу комунальні, поприбираю вдома, і приїду картоплю допомагати тобі викопати. Нікого не клич. Ми впораємося, – пообіцяла Надія.
Вона поїхала, залишивши на стіні веранди кілька малюнків у рамках. Це були краєвиди села, околиць та річки.
– Ох, Надю, яка ж ти ще й талановита… – зітхнула Віра, присівши на ліжко, де спала Надія.
І одразу помітила на подушці гроші, а біля них записку:
«На комунальні! Обов’язково!»
Віра посміхнулася і прошепотіла:
– От уперта… Не брала я гроші, так вона все одно залишила…
Віра Степанівна сходила на пошту і заплатила комунальні. А коли повернулася додому, сусід Іван стояв уже біля її будинку з мотоциклом із коляскою.
– Що тобі? – запитала Віра, думаючи, що сусід приїхав позичити в борг.
– Не мені, а тобі! Надія сказала після її від’їзду доставити товар, який вона вже оплатила у магазині. Приймай.
Іван заніс у будинок ящики з крупою, цукром, і кілька пляшок олії.
– Що це робиться?! – захвилювалася Віра. – Та хіба ми стільки з’їли? Та тут запасів ого-го. Вона що, зовсім вже? Ми ж основне разом купували, а це ще навіщо? Я повік з нею не розрахуюсь. Ой, Надю…
– А мені що сказали, те я й зробив. Ви вже самі з’ясовуйте хто кому винен… А мені за доставку заплачено, – Іван махнув рукою і вийшов з хати.
Через тиждень Надія зателефонувала і розповіла, що донька із зятем вирішили купити будинок на батьківщині зятя. І вона продає квартиру і їде з ними. Але картоплю обов’язково приїде допомагати викопати.
– У мене з ними така домовленість була. Я все вмовляла їх купити будинок тут, у нашому районі. І дешевше, і рідніше. І самій мені мріялося у селі жити. Але їх батьки переманили, – розповідала Надія, коли повернулася до Віри. – Так що плани змінюються, а я тільки розмріялася…
Вони викопали картоплю, сходили у ліс по гриби, і посиділи на прощання. Надія поїхала у місто. Треба було терміново продавати квартиру.
Віра жаліла Надю, і чекала від неї звісток. Через місяць Надія сказала, що вона вже надіслала речі до дочки і зятя, і квартиру теж уже продали. Надія взяла квитки на потяг, але приїхала до Віри на кілька днів попрощатися.
– Не знаю, чи приживусь я там? Там і добре, і незвично, але вмовили вони мене, – говорила вона Вірі. – Я як тільки влаштуюсь там, то одразу подзвоню тобі.
Через місяць Надія зателефонувала і розповіла, що будинок дочка із зятем купили, але ще виплачують кредит. Живе Надія поки що в гостьовому маленькому будиночку, що в саду, а в будинку йде ремонт.
Вірі здалося, що голос Надії був сумним, але вона нічого не спитала в неї. А та й сама раптом з’явилася на Новий рік!
Вона стала біля хвіртки і гукнула:
– Віро, ти тут?
Віра одразу впізнала її. Вони обійнялися й розплакались.
– Що так скоро повернулася? – посміхалися сусіди, які теж вийшли на вулицю.
– А я можна сказати, що втекла… До вас. Не можу я жити із донькою та зятем. Та й онука з характером, уже наречена…
– Коротше, заважаєш ти їм, мабуть? – зітхнула Віра.
Надія махнула рукою.
Вони сиділи на кухні Віри разом із сусідами, і Надія попросила:
– Знайдіть мені тут у вас будиночок. Я заберу своїх батьків із міста, поки живі, хоч порадіють сільському повітрю й природі.
– Так, значить, не всі свої заощадження віддала дочці? – запитала Віра.
– Ні, звісно. Залишилося якраз на маленький скромний будиночок. А квартиру мами і тата будемо здавати в місті.
Незабаром Надія стала жителькою села. Приїхала вона ближче до весни, як і планувала, з батьками. Обжилися на новому місці пенсіонери.
Нової весни і город Надії зазеленів свіжими сходами, і сад зацвів яскравими квітами.
Влітку приїхала до Надії внучка Аліна.
– А ти почекай, – говорила Віра Степанівна Аліні. – Погостюєш, погуляєш у нас, та й залишишся, як бабуся твоя!
– Невже?! – сміялася дівчина.
– Так це ж наша батьківщина, – серйозно відповіла Надія. – Якщо не зараз, то потім точно зрозумієш, і відчуєш…
Всі посміхалися і думали про своє. А в хаті було так тепло, затишно і світло, що й сперечатися на цю тему зовсім не хотілося…