Віра приїхала в гості до батьків, які нещодавно купили будинок в селі. І знову привезла дві повні сумки подарунків.
В будинку виявилася лише одна мама. Після того, як вони обійнялися, мати подивилася на сумки дочки і невдоволено запитала:
– Ти знову?
– Що знову? – Віра вдала, що не розуміє питання.
– Ми, здається, з батьком тобі вже говорили про твої подарунки! Навіщо ти їх щоразу привозиш повними сумками?
– Мамо, ну, годі! – весело вигукнула дочка. – Це ж вам від нас Сергієм! Від щирого серця. Там одяг всякий, постільна білизна, продукти. Тато де?
– У сараї. Влаштовує там собі майстерню. – Мати все ще невдоволено дивилася на пухкі сумки дочки. – І все-таки, Віро, я тебе не зрозумію. Щоразу одне й те саме. Ми що, з батьком їсти не маємо що? Чи нам одягнути нічого?
– Ну, мамо! Ну, годі! Нам із Сергієм приємно купувати для вас речі! Про кого нам ще дбати, як не про батьків?
– Ах, ось воно як? – Мати важко зітхнула. – Дбати вам нема про кого? Ви вже живете разом із Сергієм п’ять років, і все без дітей… Запам’ятай мої слова, дочко, ще раз привезеш нам повні сумки, я тебе прожену! І потім можеш ображатись, скільки хочеш! Тобі зрозуміло?
– Мамо, що з тобою? – Віра розгубилася.
– Нам із батьком неприємно, що ви з Сергієм витрачаєте на нас гроші!
– Як це? Ви ж мої батьки!
– І що?
– Мамо, ну як ти не розумієш?! Мені соромно приїжджати сюди з порожніми руками!
– Це з чого це тобі соромно?
– Як із чого? Ви ж мене все життя виховували. Інвестували у мене гроші. Я стільки років навчалася, а ви це все тягли. Тепер я, завдяки вам, дуже добре заробляю, і тому маю вам допомагати. Я вам всім завдячую.
– Не кажи нісенітниці! Ти просто наша дочка, і все!
– Які нісенітниці, мамо?! Адже ви мене на ноги поставили!
– А як ще могло бути інакше? – Катерина з подивом дивилася на дочку. – Ми мали тебе виховати. Це був наш обов’язок.
– Правильно, – закивала Віра. – А тепер я маю вам віддати все, що ви в мене вклали. Я ж перед вами в боргу.
– В боргу? – Катерина подивилася на доньку дивними очима, потім повільно сіла на стілець. – Он значить, які думки у тебе в голові… Ти й минулого разу щось про це нам говорила. Я думала, що ти так жартуєш.
– Які жарти, мамо? – Віра теж сіла на інший стілець, навпроти мами. – Настав час віддавати вам борги.
– Виходить, ми з батьком виховували тебе в борг? – у голосі матері прозвучала образа. – Любили тебе, плекали, одягали, і зовсім не тому, що повинні були це робити, а з думкою, що ти нам все до копієчки повернеш? Так?
– Мамо, я не розумію, ти чому ображаєшся? – У Віри в очах з’явилося здивування. – Ти ж радіти маєш, що я вам допомагаю. Так у світі влаштовано – батьки вкладаються у свою дитину, щоб вона їх потім утримувала. Це ж як інвестиції…
– Мовчи! – зупинила доньку Катерина. – Які ще інвестиції? Це у останніх егоїстів так влаштовано! Це для них діти – не просто діти, а комерційний проєкт. Це вони пхають своїх дітей до найпрестижніших шкіл, позбавляючи їх дитинства, щоб обов’язково виростити з них успішних і багатих людей. І з однією метою – потім жити за їх рахунок. А ми ж у тебе вкладалися не для цього!
– А навіщо? – розгубилася Віра.
– Як – для чого? Ми дбали про тебе, бо любили тебе. Ми були впевнені, що все те, що ми в тебе вклали і тобі подарували – ти вкладатимеш і даруватимемо своїм дітям!
– Так немає ж у мене дітей!
– Поки що немає! Поки що! Запам’ятай на все життя, Віро, – ти, така розумна, гарна, що працюєш на добрій роботі, ти боржниця не перед своїми батьками, а перед своїми майбутніми дітьми. А якщо ти маєш намір свої борги повертати назад нам – цим ти нас не радуєш, а ображаєш!
– Чому? – Віра розгубилася. – Адже ми з моїм Сергієм це робимо, бо теж любимо вас.
– Це я розумію. Але ж ми подарували тобі життя з надією, що ти продовжуватимеш це життя, а виходить так, що ти це життя несвідомо намагаєшся нам повернути назад. Виходить, що ти його на собі зупиняєш. Ви із Сергієм повинні тепер дарувати подарунки не нам, а вашим дітям. І коли ми з батьком побачимо, що в тебе є продовження у дітях, тільки тоді ми зрозуміємо, що тебе не даремно народили.
– Тільки тоді? – Ображено запитала дочка.
– На жаль. Адже ти народилася не для нас.
– А для кого?
– Для життя. Для того, щоб воно тривало, розумієш мене, дочко? Жінки народжують дітей не як улюблену іграшку, щоб із нею грати все життя. Жінки народжують життя. А чоловіки це життя, народжене жінкою, повинні оберігати, іноді за нього своє життя віддавати. Раніше про це знали всі люди на землі, але тепер чомусь це перетворилося на таємницю…
Віра довго ображено мовчала, дивлячись в одну точку на стіні. Потім перевела погляд на свої сумки і стомлено запитала:
– І що мені тепер робити із подарунками?
Катерина знизала плечима.
– Залиш. У нас тут бідних і стареньких сусідів повно… Роздамо… – побачивши докор в очах дочки, вона додала: – Ще раз повторюю, Віро, ти нам ні чого не винна. Ти боржниця тільки перед своїми дітьми, що не народилися. Ти чуєш мене?
– Чую… – Дочка кивнула. – Я піду на подвір’я, мамо, подихаю свіжим повітрям.
Через хвилину до хати увійшов стривожений Микола, і стурбовано глянув на дружину.
– Що це з Вірою? Приїхала вся ображена якась. – Потім він помітив повні сумки, що стояли біля порога, і знову глянув на дружину. – Ти, все-таки, поговорила з нею про її подарунки? І її борги перед нами?
– Намагалася поговорити… – кивнула Катерина.
– Тепер, зрозуміло, чому вона така… – Микола обійняв дружину за плечі. – Не хвилюйся… І добре, що ти поговорила. Якщо вона розумна – зрозуміє. І ви помиритеся… Вона ж у нас розумна? Адже так?
– Розумна… – зітхнула Катерина. – Тільки надто сучасна. Занадто… Навіть важко уявити, яка вона сучасна… Одні інвестиції на думці…