Вже минув тиждень після того, як Віра та Леонід повернулися з весільної подорожі та оселилися у квартирі, яку зняли на рік. Квартира була нова, із сучасним ремонтом, господарі довго шукали квартирантів, яким вони могли б довірити свою нерухомість. Віра та Леонід їм сподобалися, і договір було укладено.
Вранці Віра проводила чоловіка на роботу та сіла за комп’ютер. Вона теж працювала, але у них у фірмі був дуже цікавий графік: кожен співробітник мав обов’язково один-два дні попрацювати з клієнтами, приблизно стільки ж – з документами та решта часу – віддалено. Про графік роботи наступного тижня співробітники дізнавалися в п’ятницю наприкінці робочого дня.
Цього тижня Віра працювала з дому у вівторок та четвер.
Вона вже відкрила робочу пошту та ознайомилася із завданням, як у двері подзвонили.
“Хто б це міг бути?” – подумала молода жінка.
Ніхто з друзів та знайомих цієї адреси поки не знає, та й приходити без попередньої домовленості у їхньому колі було не прийнято.
Віра відчинила двері. На порозі стояла її свекруха – Емілія Олександрівна.
– Здрастуйте, – сказала Віра.
– Доброго дня. Що ти мене на порозі тримаєш? Дай пройти, я таки до сина прийшла.
– А Леоніда немає, він на роботі, – Віра стояла у дверях, не пропускаючи свекруху до квартири.
– Але він прийде з роботи.
– Так, прийде, годині о шостій, – відповіла Віра. – Ви що, на нього чекатимете? Зараз половина десятого.
– Чому ти мене в квартиру не пускаєш? – обурилася свекруха. – Я прийшла подивитися, як ви влаштувалися.
– Ми добре влаштувалися, але в мене зараз робочий час, і я не зможу провести для вас екскурсію квартирою. Приходьте, коли Леонід буде вдома.
Віра зачинила двері і поринула в роботу.
О другій годині вона зробила перерву: перекусила, замовила доставку продуктів, закинула білизну в пральну машину.
Коли чоловік прийшов з роботи, на нього вже чекала готова вечеря.
– Віро, мені мама дзвонила – обурювалася, що ти її навіть чаєм не пригостила.
– Леонід, ми ж їй пояснювали, що якщо я серед робочого тижня вдома, то це не означає, що я не працюю. Крім того, я пам’ятаю її візити на стару квартиру: Емілія Олександрівна приходила саме в той час, коли тебе не було вдома, і поводилася, наче королева. Їй чомусь хотілося, щоб я кинула всі справи та обслуговувала її за системою “ultra all inclusive”. Звідки у ній стільки снобізму? Адже вона з простої сім’ї, це твій батько був професором.
– Віро, мою маму вже не переробити, доведеться жити з такою, яка є. Щодо твоєї роботи, я їй ще раз сьогодні пояснив і запросив її до нас у суботу на обід. Сподіваюся ти не проти? – Запитав Леонід.
– Не проти. Але у п’ятницю ми разом робимо прибирання. А у неділю нас Мельники на день народження запросили. Пам’ятаєш?
– Зрозуміло – всі вихідні розписані, на дивані мені, не повалятися.
– Поклади посуд у посудомийку та йди валяйся скільки душі завгодно, а я піду коробки з книгами розберу, – сказала Віра.
Суботній обід пройшов у стриманій, дипломатичній обстановці.
Емілія Олександрівна не критикувала страви, приготовані невісткою, але й не хвалила. Натомість їй не сподобалася квартира, яку винайняли молодята.
– Не варто було витрачати такі гроші. Можна було б вибрати на щось скромніше, – сказала вона. – І взагалі, наскільки мені відомо, у твоїх батьків, Віро, свій дім. Невже там не знайшлося б кімнати для вас із Леонідом? Ви швидше накопичили б на свою квартиру.
– А ви, Еміліє Олександрівно, у Леоніда запитаєте, чи хоче він жити в будинку моїх батьків, – сказала Віра.
– Ось вже, ні. Мені потрібна своя територія, – відповів Леонід.
– Але ж це не ваша квартира! – Вигукнула свекруха.
– Упродовж року вона наша, я за це гроші плачу. Для мене важливе відчуття домашнього затишку, а ця квартира нас цілком влаштовує, принаймні зараз.
– А я вам хочу запропонувати пожити поки що у мене – тобі, Леоніде, у своїй кімнаті буде звично, та й тісно нам не буде – таки три кімнати, – сказала свекруха.
– Ні, мамо, давай збережемо добрі стосунки. Приходимо один до одного в гості. Адже у нас різний ритм життя, ти будеш від нас втомлюватися, – чемно відмовився син.
На наступному тижні Вірі випала робота на віддалені у понеділок та середу. Вранці Леонід поїхав на роботу, а вона вирішила ще трохи подрімати. Розбудив її запах кави.
Віра сіла на ліжку, розуміючи, що відбувається: Леонід сьогодні спізнювався, тому поснідати не встиг – вона засунула йому в сумку контейнер із бутербродами.
– Я каву на роботі вип’ю, – сказав він і швидко побіг.
“Повернувся, чи що?” – Подумала Віра і, накинувши халат, зазирнула на кухню.
Там сиділа Емілія Олександрівна та пила каву. Перед нею стояла тарілка з тістечками – мабуть, вона принесла їх із собою.
– Що ви тут робите? – здивувалася Віра.
Свекруха була здивована не менше невістки – вона вважала, що Віра на роботі, а квартира порожня.
– Я прийшла в квартиру до свого сина, а якщо ти настільки негостинна, то мені довелося обслужити себе самій, – відповіла Емілія Олександрівна.
– А як ви сюди потрапили? У вас є ключі від наш їй квартири? – Віра не могла повірити, що її чоловік дав ключі матері.
– Так, у мене є ключі, і вони завжди будуть у мене, тому що Леонід – мій син. А все, що належить моєму синові, – належить і мені, – заявила свекруха.
– Добре, це питання ми вирішимо з Леонідом. А ви, будь ласка, допивайте каву та йдіть додому. Мені треба працювати.
Залишивши свекруху, Віра пішла у ванну, вмилася, потім одяглася і повернулася на кухню. Перед цим вона зателефонувала чоловікові і дізналася, чи він матері ключів не давав.
Емілія Олександрівна все ще сиділа за столом.
– Я не піду звідси, поки не висловлю тобі все, що вважаю за потрібне, – сказала вона.
– Я вас слухаю, – відповіла Віра, яка зрозуміла, що простіше вислухати свекруху, ніж сваритися.
– Ти мені не сподобалася відразу, – почала свекруха. – По-перше, якесь безглузде ім’я. По-друге, ми з батьком Леоніда виховували сина, сподіваючись на його блискуче майбутнє. А він, одружившись з тобою, має працювати на знос, щоб оплачувати твої хотілки: весільна подорож, двокімнатна квартира в новому будинку – я навіть не можу уявити, скільки може коштувати її оренда. Де він тільки тебе знайшов? По-третє, мало того, що ти безприданниця, ти навіть не збираєшся народжувати від нього дітей. Що означає – діти мають з’явитись лише у власному житлі? А коли вона у вас буде? Мій син працює, а ти майже завжди вдома – фактично сидиш у нього на шиї. І потім: раніше Леонід віддавав мені майже всю зарплату, а тепер лише пʼять тисяч на місяць – звичайно, він повинен утримувати дружину-ледарку. І ти готуєш погано.
Я сподіваюся, що мій син незабаром зрозуміє, з ким він зв’язався, і ти зникнеш із нашого життя.
– Ви закінчили, Еміліє Олександрівно? – Запитала Віра. – Тоді вам всього доброго. Ключі від квартири дайте.
– І не подумаю.
Свекруха потяглася до своєї сумочки, що стояла на стільці. Але Віра виявилася спритнішою: вона схопила сумку і витрусила її вміст на стіл. Серед дрібниці лежали запасні ключі від їхньої квартири, які раніше були в ключниці біля вхідних дверей. Видно, ідучи від них у суботу, свекруха прихопила їх із собою.
– Нахаба! – вигукнула Емілія Олександрівна.
– Тепер ви можете йти, – сказала Віра.
– Я піду, але май на увазі, що і ти тут довго не затримаєшся. Леонід виставе тебе, як тільки дізнається, як ти обійшлася з його матір’ю, – сказала свекруха і пішла.
Віра зітхнула і сіла до роботи.
Звичайно, вона могла б розповісти Емілії Олександрівні, що її назвали на честь коханої бабусі, що Леонід вже три роки працює не покладаючи рук у фірмі її батька і вже зробив перші кроки кар’єрними сходами. І познайомилися вони понад два роки тому на новорічному корпоративі фірми. Що вона заробляє анітрохи не менше за Леоніда. Що вони разом, ще до весілля, назбирали потрібну суму, щоб взяти іпотеку, і зараз їхній двоповерховий будинок будується недалеко від будинку її батьків. За рік він точно буде готовий. Отоді вона обов’язково народить дітей – вони хочуть двох. Щодо допомоги матері, то Емілія Олександрівна забула, що, крім грошей, які переводить їй син, він оплачує комунальні рахунки за трикімнатну квартиру, де вона живе.
А щодо її кулінарних здібностей – тут питання спірне. У суботу вранці Віра та Леонід провалялися у ліжку і тому замовили страви на обід у ресторані – у дуже пристойному ресторані. На смак Віри все було чудово. А щодо скарг Емілії Олександрівни, то, може, треба було просто менше їсти?
Увечері Віра дала Леоніду прослухати «промову» його матері та запропонувала:
– Давай я на якийсь час скорочу спілкування з Емілією Олександрівною. Ти відвідуватимеш її без мене. Може, через рік-другий вона змінить свою думку. А зараз мені здається, що щось доводити їй марно.
– Ти не образилася на неї? – Запитав чоловік.
– А який сенс ображатись? Ти ж сам сказав, що маму вже не переробити, доведеться жити з такою, якою є, – відповіла Віра.