Віра вискочила на ганок дуже роздратована. Вони знову посварилися з бабусею.
– Віро! — почувся голос Лідії Михайлівни. – Ти куди втекла? Ану зараз же повернися додому.
Але 18-річна дівчина, демонстративно голосно гримнувши хвірткою, пішла геть вулицею.
Іти було особливо нікуди, але повертатися додому до нотацій бабусі хотілося ще менше.
— Піду на озеро, зустрічатиму захід сонця, — вголос промовила Віра.
Час на березі тягнувся повільно. Було нудно. Віра дуже ображалася на весь світ. На батьків, які на два роки поїхали у відрядження закордон та на сімейній раді вирішили не брати доньку із собою.
Ображалася вона і на бабусю, яка наполягла, щоб Віра закінчила 11 класів в Україні та вступила до університету.
Наразі Віра чекала офіційного наказу про зарахування до ВНЗ, знаючи, що за результатами складених екзаменів однозначно пройшла на економічний факультет.
Дівчина сподівалася, що відпочине та погуляє влітку з друзями у місті, а потім із новими силами приступить до навчання.
Але бабуся вирішила, що літні місяці потрібно неодмінно провести на дачі за 100 кілометрів від міста.
Заперечувати Лідії Михайлівні було неможливо. Залишалося лише підкоритися.
І ось уже цілий місяць Віра кукувала одна в селі, де інтернет і той ловив мережу з великими труднощами.
Коли стало смеркати, дівчина зрозуміла, що настав час повертатися.
Бабуся вже чекала внучку на лавці:
— Віро, ти маєш, дуже складний характеря, — серйозно сказала 60-річна жінка. — Що складного в тому, щоб просто полити грядки. Невже тобі важко мені допомогти?
— Бабуся, а невже було важко залишитися в місті і провести нормально літо, — виразила у відповідь Віра. — Чому ти вважаєш, що всі повинні робити тільки так, як ти хочеш.
Віра розвернулась і пішла спати.
Вранці дівчину розбудив голос Лідії Михайлівни:
— Доброго ранку. Віра. Ти не могла б мені допомогти і знести до підвалу порожні скляні банки? Я не можу ходити цими крутими сходами.
Віра скорчила невдоволену гримасу, але все ж встала з ліжка і пішла вмиватися.
Цілу годину дівчина ходила вгору і вниз старими підвальними сходами, спускаючи банки.
Якоїсь миті вона помітила в далекому кутку стару валізу.
– Бабуся, – гукнула вона. — А що там за валізу внизу?
— Навіть не знаю, — відповіла Лілія Михайлівна, — Мабуть, твого діда. Після того, як його не стало, я до підвалу жодного разу не спускалася.
Віра змахнула пил з валізки.
— Віро, ну що ти там? Виходь, банок більше немає.
Дівчина взяла стару пошарпану валізу і потягла її нагору.
— О господи, — сказала бабуся. — Куди ти його її тягнеш, вона ж брудна.
Але Віра вже нічого не слухала. Її просто розпирало від цікавості:
— Чому цю валізу сховали у підвал? Тепер і перевіримо.
Віра натхненно почала витягувати вміст.
Бабуся здивовано дивилася, як з надр валізи з’являлися різні старі речі її чоловіка.
На дні лежав конверт, підписаний почерком дідуся Михайла.
Віра запитливо подивилася на бабусю:
— Можна відкрити?
Лідія Михайлівна мовчки кивнула.
Віра почала зачитувати текст уголос.
У листі дідусь звертався до якоїсь Катрусі та просив у неї вибачення за те, що не повірив їй.
З його слів, ставало ясно, що це була його кохана жінка, але з якоїсь причини дідусь її сильно образив.
Дідусь із такою теплотою звертався до невідомої Каті, що бабуся навіть змінилася на обличчі.
Віра була вже й не рада, що витягла на світ стару валізу.
— Дивно, — задумалася бабуся. — Судячи з дати, цей лист було написано через рік після нашого весілля.
Віра мовчки дивилася, як бабуся зблідла.
— Покажи мені адресу? — звернулася вона до онуки.
— Та може, ну його, — спробувала заперечити Віра. — Старий лист, кому він тепер потрібний.
— Та ні, — сумно відповіла Лідія Михайлівна. — Тепер я маю зрозуміти де, як він там написав «те місце, де я зруйнував мрії»?
— Ну так… — тихо промимрила Віра.
Бабуся мовчки вийшла надвір.
— Хто мене смикнув витягнути цю валізу, ну лежала собі і лежала, — тихо промовила засмучена дівчина.
Увечері Лідія Михайлівна попросила Віру:
— Подивися, будь ласка, чи є квитки на найближчий потяг сюди, — і поклала конверт із адресою.
– Навіщо?
– Просто зроби те, що я прошу.
Наступного дня Віра та Лідія Михайлівна вже сиділи у вагоні, який мав привести їх у невелике містечко під Вінницею.
— Віро, ти не подумай нічого про мене поганого, — несподівано розпочала розмову бабуся. — Просто мені треба зрозуміти, що все це означає.
Мені завжди здавалося, що у нас із Михайлом не було секретів один від одного, а тут таке… Я навіть не знаю, що думати…
Лідія Михайлівна задумалася, а потім продовжила:
— Хто така ця Катя? Чому Михайло просив у неї вибачення і за що?
— Бабуся, а ти справді віриш, що ми зможемо щось дізнатися за адресою? Стільки років минуло… навряд чи ця Катя досі там живе.
— Я теж маю сумнів, але треба хоча б спробувати, — сказала жінка. — Інакше я зведу себе здогадками та припущеннями.
Віра подивилася на бабусю. Їй стало шкода рідної людини. Усі недомовки, які були між ними ще вчора, кудись зникли.
Під стукіт коліс вони багато про що поговорили. Бабуся розповіла про своє життя багато того, чого Віра ніколи не знала.
Після прибуття поїзда жінки викликали таксі і поїхали за адресою, вказаною в листі.
Вийшли вони біля невеликого приватного будинку. На вигляд він був старенький, але явно доглянутий.
Лідія Михайлівна та Віра переглянулися, не зовсім розуміючи, що робити далі.
У цей момент ззаду почувся жіночий голос:
– Добридень, ви до мене? Із пенсійного?
Бабуся та онука здригнулися від несподіванки. Ззаду стояла жінка на вигляд років вісімдесяти, приємного зовнішнього вигляду.
— Здрастуйте, — в унісон відповіли Віра та Лідія Михайлівна.
Хазяйка будинку дивилася на гостей запитливо.
— Вибачте нас, — порушила паузу Лідія Михайлівна. — Ми шукаємо Катерину Мельник. Може, ви її знаєте?
— Звісно, знаю, — відповіла господиня вдома, — це моя дочка, але вона давно живе у Львові з сім’єю.
– Правда ??? — невпевнено промовила Лідія Михайлівна. — А може, ви знаєте і Михайла Бондаренка? Я його дружина.
Господиня насторожилася:
— Ну заходьте раз прийшли, бо мені важко довго стояти.
Жінка відчинила хвіртку і жестом запросили зайти непроханих гостей.
— Мене звуть баба Надя, — представилася господиня.
— Лідія, а це моя внучка Віра.
Лідія Михайлівна розповіла бабі Наді, що привело їх до неї.
— Я вже почала забувати ту історію. А бачиш як… ви й нагадали, — хитаючи головою, промовила господиня. — Давно це було, стільки води з того часу витекло.
— Я була б вам вдячна, якби ви розповіли мені, про що мій чоловік пише в листі вашій Каті.
— А що він сам тобі не розповість?
– Його не стало два роки тому.
– Шкода, – співчутливо сказала баба Надя.
Далі вона розповіла, що багато років тому Михайло приїхав служити в ці краї.
Катя працювала в його частині медсестрою. Вони закохалися одне в одного і збиралися одружитися.
Але були так звані «добрі» люди, які наговорили про Катю багато різних неприємностей Михайлу.
Він повірив, розлютився і дуже образив закохану дівчину.
Після цього Михайло закінчив службу і поїхав.
За словами баби Наді, дочка дуже довго переживала розлучення і не розуміла, чому Михайло так з нею вчинив.
А за два роки вийшла заміж за іншого, хоча мамі зізнавалася, що все ще любила Михайла.
— За місяць до весілля Каті і прийшов ось той самий лист, який ви мені зараз показали, — продовжила розповідь баба Надя. — Я взяла такий гріх на душу, відкрила та прочитала листа.
Напевно, хтось розповів Михайлу правду, що він даремно образив Катю. Але тільки лист Каті я так і не показала.
Запечатала та відправила назад із підписом, що адресата не знайдено.
Баба Надя глибоко зітхнула, а потім продовжила:
— Значить, я тоді правильно зробила. Дочка моя щасливо прожила все життя, чоловік її любить, є діти та онуки.
Та й у вас із Михайлом добре все склалося. Адже правда?
Жінка запитливо подивилась на гостей.
Лідія Михайлівна невпевнено кивнула. Попрощавшись, вони з Вірою вирушили до готелю, щоб завтра поїхати додому.
Цілий вечір Лідія Михайлівна мовчала і тільки перед сном звернулася до внучки:
— Виходить, що Михайло писав Каті, коли ми вже були одружені, — спитала жінка задумливо. — А що було б, якби вона отримала листа й вибачила його?
— Бабуся, ти вибач, звичайно, але історія не любить умовного способу, — сказала Віра. — Ти ж кохала дідуся, а він любив тебе.
Значить, баба Надя все зробила правильно.
Лідія Михайлівна трохи посміхнулася і ствердно кивнула. Вона була від душі вдячна внучці, що та була поряд останніми днями.