До кінця робочого дня залишилося ще дві години, коли завібрував телефон. Коли вона знаходилася в офісі, гучний звук Віра відключала.
“Дарина” – дзвонила її десятирічна дочка. Дарина була самостійною дитиною, і якщо вона зателефонувала матері під час робочого дня, значить, трапилося щось серйозне.
– Мамо, до нас у квартиру якісь люди ломляться. Вони дзвонять, стукають, просять, щоб я двері відчинила. Мені страшно! – почувся схвильований голос дочки.
– Нікому не відчиняй, засувку зсередини закрий, я зараз приїду! – відповіла Віра.
Вона двома словами пояснила ситуацію своїй начальниці і вже за десять хвилин буквально летіла додому на своїй маленькій спритній шкоді.
Дорогою Віра набрала номер сусідки.
– Віра! – схвильовано відповіла Лідія Іванівна. – Я вже сама збиралася тобі дзвонити. Тут біля вашої квартири якийсь натовп людей, як на базарі. Ти на роботі?
– Так, але я вже їду. Мені Даринка подзвонила – вона боїться.
– Дарина вдома? – Запитала сусідка. – Ну, тоді я зараз цю компанію розжену, бо вони зовсім дитину налякають.
Коли Віра в’їхала у двір, вона одразу побачила на лавці біля свого під’їзду велику групу людей із сумками, пакетами. Вона зрозуміла, що саме вони ломилися до її квартири, злякавши Даринку, і що їх на вулицю, швидше за все, вигнала Лідія Іванівна.
Чоловік і жінка років шістдесяти сиділи на лавці, а поряд з ними стояли ще двоє – жінка років сорока та хлопчик-підліток.
– Ось і Віра! – вигукнула старша жінка. – Я тебе впізнала! Пам’ятаєш, я на вашому з Віктором весіллі танцювала? Я тітка Катя!
Віра подивилася на зовсім незнайомі обличчя та запитала:
– А хто ви взагалі? Я вас не знаю.
– Ну, як же не знаєш? Я двоюрідна тітка Віті по батькові. Це Петро – мій чоловік. Це Оля – троюрідна сестра Віктора, а це Павлик – її син, мій онук, – представила тітка Катя всіх присутніх.
– Добре, а тут що ви робите? – запитала Віра.
– До міста приїхали у справах. А зупинитися нема де. Свекруха твоя зателефонувала до Віктора, а він дав цю адресу. Сказав, що ти, Віра, всіх нас приймеш і допоможеш із справами розібратися, – охоче пояснила тітка.
– А ви в курсі, що ми з Віктором вже два роки як розлучилися і квартиру спільну розділили? – знову запитала Віра.
– Звісно, ми знаємо! Але донька у вас спільна, значить, ми все одно рідня. Ходімо вже до квартири. Поїмо та чаю поп’ємо. Зігріємось. На вулиці не літо. А з під’їзду нас якась бабця виставила – казала що зараз патрульних викличе, – сказала Катерина, піднімаючи велику сумку.
Але Віра не збиралася вести їх у дім:
– А тепер послухайте, що я вам скажу: ви родичі Віктора – двоюрідні, троюрідні – мені байдуже, які. Він мій колишній чоловік, тобто зараз ми з ним сторонні люди. І ви мені теж сторонні, чужі. А я не хочу бачити в себе вдома чужих людей, та ще й у такій кількості. Тому зараз ви всі візьмете свої речі і вирушите до Віктора – ось він вас точно якось влаштує.
Віра зайшла до під’їзду та піднялася до квартири. Дарина вже заспокоїлася.
– Мамо, а хто всі ці люди? – запитала вона. – Вони так сварилися, коли Лідія Іванівна їх виганяла!
– Не хвилюйся, вони більше нас не потурбують, – сказала Віра.
Вона підійшла до вікна і подивилася вниз: родичі все ще юрбилися біля лави. Тітка Катя комусь дзвонила, решта стояла поруч. Що вони казали, Віра не чула, але, судячи з того, як вони розмахували руками, суперечка була гарячою.
Нарешті, вся компанія, взявши свої речі, покинула двір.
Віра вийшла заміж за Віктора відразу після закінчення університету. Він був на два роки старший за неї, вже кілька років після будівельного коледжу працював на будівництві. Симпатичний, веселий хлопець, він непогано знався на сучасній молодіжній музиці – кілька разів вони разом їздили на якісь фестивалі.
Вони одружилися за рік після знайомства. Віра мала спадкову однокімнатну квартиру, Віктор не став примаком – він теж вклався своїми накопиченнями, і молодята змогли відразу купити невелику трикімнатну квартиру.
Незабаром народилася Дарина, і вони почали жити, як живуть тисячі молодих сімей – іноді сварилися, потім мирилися та думали, що проживуть разом багато років.
Щось змінилося після того, як Віктор отримав посаду виконроба. Чоловік почав заробляти більше, і тепер постійно наголошував, що саме він є основним годувальником сім’ї.
– Ну, що тепер твої батьки кажуть? Виявляється, і без вищої освіти можна отримувати великі гроші! Бо всі пишалися, що ти сидиш за своїм комп’ютером, цифри складаєш, кнопочки натискаєш, і більше чоловіка отримуєш. А тепер ось все навпаки, – казав він.
Ще гірше стало, коли Віктор почав приходити додому добряче «веселий». Спершу це траплялося не дуже часто. Але потім двічі-тричі на тиждень.
У цей час у них у квартирі жив племінник Віктора – Олексій. Хлопець навчався у коледжі, і сестра Віктора попросила дати прихисток йому на всі три роки навчання.
Віра, звичайно, була цьому не рада, але чоловік наполіг:
– Це мій рідний племінник. Люда, сестра, одна двох дітей виховує, треба допомогти!
Олексій поводився спокійно, як міг, прибирав за собою, іноді навіть мив посуд, допомагав Вірі тягати важкі сумки з магазину. І зі співчуттям поглядав на неї, коли Віктор приходив додому «веселий» і починав пояснювати сім’ї, кому вони мають бути вдячні за своє сите життя.
Все частіше у квартирі почали з’являтися родичі Віктора. Він чудово бачив, що Вірі це не подобається, але, ніби навмисне, зазивав троюрідну рідню, по кілька днів годував, напував, показуючи, як добре він живе в місті.
Віра вже думала про розлучення. Але щось все ще стримувало її. Останньою краплею став вечір, коли вона побачила схвильовані очі семирічної Дарини в той момент, коли Віктор вкотре з’явився додому в добряче «веселому» стані.
Віра подала на розлучення. Віктор був проти. Розлучалися, судилися, ділили майно майже півроку.
Коли все закінчилося, Віра зуміла купити невелику двокімнатну квартиру неподалік школи, де навчалася Дарина. Щоправда, без кредиту обійтись не вдалося. Але тепер вони жили спокійно, не переживали, що в їхнє життя увірвуться сторонні люди.
А цього разу Віктор, мабуть, хотів нагадати про себе колишній дружині та дочці і відправив до них рідню з села.
Завернувши непроханих гостей, Віра думала, що позбулася таких візитів раз і назавжди. І справді – майже рік було тихо.
Але якось улітку, коли вони з Дариною щойно приїхали з відпустки, Вірі зателефонувала сестра Віктора – та сама Люда, чий син жив у них у квартирі цілих три роки.
– Віро, я знаю, що ви з Віктором у розлученні. Але у нас безвихідь – Галина моя хоче до коледжу в місті вступати, а я переживаю її в гуртожиток селити – п’ятнадцять років, розуму ще немає. Візьми її до себе, будь ласка.
– Людмило, ні. Вибач, але вирішуйте свої проблеми самі, – відмовила Віра колишній родичці.
– Ну, Олексій ж жив у вас, і ти ніколи на нього не скаржилася. А Галина в мене все робити вміє – і прибирати, і готувати. Акуратна дуже.
– Людо, справа не в цьому: коли у нас жив Олексій, ми з Віктором були одружені, і твій син був для мене рідним племінником мого чоловіка. Тепер ми розлучені, і твої діти мені – ніхто, чужі люди.
І ще: тоді ми мали трикімнатну квартиру, і ми могли виділити Олексію окрему кімнату. Зараз у нас лише дві кімнати – моя та Дарини.
І потім: усі три роки ми годували племінника власним коштом, ти тільки іноді привозила овочі, сир, сметану. Але тоді ми мали дві зарплати. А зараз тільки одна, і мені нема на що утримувати чужу дитину.
Тому, якщо ти боїшся відпускати дівчинку, нехай навчається вдома – адже у вас є якийсь коледж. Або хай живе у гуртожитку. На мене не розраховуйте.
За кілька днів Вірі зателефонував колишній чоловік:
– Ти чому Людмилі відмовила? Я обіцяв їй, що ти візьмеш мою племінницю. Грошима її дорікнула? Візьми Галю, я тобі за неї щомісяця платитиму.
– Вітя, ти на рідну дочку не дуже розбігся платити. Тільки те, що бухгалтерія переказує, і не більше копійкою. Ти навіть на день народження доньки жодного разу не приніс подарунка. А за племінницю платитимеш? Ну, правильно, тобі тільки показати, який ти багатий та щедрий! Ні, дякую. І більше свою рідню нам не посилай. Всіх назад заверну, та ще розповім, що ти до рідної дочки не дуже щедрий. От буде що вашим «пліткаркам» обговорити!
Напевно, слова Віри на Віктора подіяла, бо потік колишньої рідні вичерпався. Але й із днем народження Дарину батько так жодного разу й не привітав.