Віктор поспішав до бабусі в село. Він узяв на себе всі турботи про неї в останні роки. Батьки його були зайняті – батько досі працював, а мати поралася в саду й на городі в себе вдома. До бабусі вона їздила не частіше аніж двічі на місяць.
– Я ж найменш заклопотаний з нас, – посміхався Віктор. – Досі сім’ї не маю, хоча вже тридцять шість років, а ви то на городі, то у відрядженнях, то ремонт робите вже пів року.
– Бабуся тебе обожнює, вона вже нас і не кличе, знає, що ти їй і продукти з міста привезеш, і по господарству допоможеш, і погостюєш на вихідних, – посміхалася мати.
– Так, я її теж люблю. Завжди їздив улітку на канікули, – із задоволенням згадував Віктор. – Ось тільки потім, як на службу пішов, то кілька років рідко в неї з’являвся, потім роботу змінював, їздив навіть на заробітки, а тепер саме й пора борги віддавати.
– Так. Гуляв ти в нас довго, і досі не можеш завести сім’ю, і чого тільки тобі не вистачає? – гаряче говорила мати. – Пора, давно пора одружуватися, дітей завести, дивись, а то потім уже й пізно буде.
Віктор їхав до бабусі. У багажнику лежали коробки з продуктами. Віктор згадував, як він вперше тут, у сусідньому селі закохався в дівчину, звичайнісіньку на перший погляд, але милу. Вона якось одразу потяглася до нього, наче тільки на нього й чекала, і романтичні побачення тоді, влітку, були в них палкі і хвилюючі.
Алла була скромною, навіть мовчазною, і тільки очі видавали її почуття – вона явно була закохана, що лестило Віктору, тоді ще вісімнадцятирічному хлопцеві.
– Шкода, що тоді обірвалося наше кохання, – думав зараз він. – Я на службу пішов, а в неї, виявляється, був друг, до неї небайдужий, який повернувся з відрядження, і влаштував їй сцену ревнощів на все село… Ох, Алло…
Віктор уже хотів повертати на ґрунтову дорогу, як побачив, що на узбіччі шосе «голосує» дівчина. Він загальмував, вирішивши її підвезти.
– Мені б до Зеленого доїхати, підвезете? – запитала вона дзвінким голосом і відкинула русявий чубчик на бік.
– Сідай, підвезу.
Вони поїхали по ґрунтівці повільно, Віктор краєм ока поглядав на дівчину. Щось знайоме було в її зовнішності, невловиме, майже рідне. Здавалося, десь він уже її бачив.
– Живете там чи в гості до когось? – запитав він.
– Додому їду, екзамени здала в коледжі. У медичному. Тепер відпочиватиму. Хоча в нас літом хіба відпочинеш? Самі розумієте, влітку саме й робота. Але все одно вдома добре. І мама чекає, – сказала вона і посміхнулася так, що Віктор аж оторопів від несподіваного спогаду! Це була посмішка Алли! Тієї самої дівчини, яку він так і не зміг забути.
– Зрозуміло, а ти не Тарасюків часом дочка? – запитав він.
– Ні, Семеняк я… – відповіла та. – Тарасюк моя мама була в дівоцтві.
– Ох, так… Звісно. Я мав на увазі твою матір. Це за чоловіком вона стала Семеняк.
– Ви знали мою маму? – здивувалася дівчина. – А ви звідки?
– Я з Григорівки. Точніше, там моя бабуся живе. Їй уже вісімдесят із лишком років. Там одні старенькі майже живуть. І дай їм Бог ще довгих років… – Віктор знову глянув на дівчину і побачив на лівій щоці знайому родимку.
Він глибоко зітхнув, щоб вгамувати хвилювання. Така ж родимка була у нього на щоці – точнісінько така сама…
– А скільки ж років тобі, студентко? – невимушено спитав він, усміхнувшись дівчині.
– Скоро вісімнадцять. Хоча виглядаю ще малою, – засміялася вона.
– Це нічого, це минає, – відповів Віктор, зупиняючи машину. – Мабуть, на матір схожа? Значить, вона такою була. А якщо на батька, то будеш щасливою.
Він знову глянув на дівчину, а вона, виходячи з машини, серйозно сказала:
– Скоріше на батька, ось тільки його долю не назвеш щасливою. Рано його не стало, мені тоді всього десять років було. Тепер ми з мамою самі. Так що, щастя, воно теж швидко минає… Так виходить.
Вона помахала йому рукою і пішла до будинку, а Віктор не одразу завів машину, а дивився їй услід, спершись на кермо. Він глянув, у який будинок пішла дівчина, і тільки потім поїхав.
Бабуся одразу помітила сум в очах онука.
– Що з тобою сьогодні, Вікторе, не занедужав ти? Може, ванну гарячу тобі набрати?
– Ні, поки що не треба. А наш альбом старий із фотографіями, де він? – запитав він.
– Та на місці. У нижній шухляді в комоді, тому що на веранді. А що таке?
– Та захотілося згадати молодість. Давай, подивимося, поки є час, – запропонував Віктор. – Бо все бігцем, і все ніколи. А тут згадалися мої канікули і літо тут перед службою моєю.
Бабуся зраділа і з задоволенням сіла на диван з онуком, занурившись у спогади. Вона розповідала про всіх своїх приятелів, сусідів, про сім’ю, і коли Віктор ніби ненароком запитав у бабусі про Аллу, яка була з ним в обіймах на фото, то Віра Петрівна сказала, що, коли Віктор пішов на службу, то вона скоро вийшла заміж за того свого хлопця, з яким у неї й було серйозне кохання.
– Пам’ятаю, що ти їм мало не зіпсував весілля. Вона наче до тебе потягнулася. Добре, що Сашко її тоді вчасно повернувся, а то б ти її відвів у нього, так? – засміялася бабуся, погладивши Віктора по волоссю. – Ти вже тоді був улюбленець дівок. І коли ми тебе тільки одружимо? Ох, Вітю…
– Так у неї наче ж донька є? А чоловіка, кажуть, не стало? – спитав Віктор.
– Так і є. Давно вже не стало. От горе було… Та чого тільки не буває у людей… – бабуся уважно подивилася на внука і пішла на кухню накривати на стіл.
Настав час обідати.
Цілий день Віктор не знаходив собі місця. З голови не йшла дівчина, яку він підвозив. Віктор відчував, що вона – його дочка. Адже тоді у них з Аллою все було … Вік дівчини теж збігався, проте і це не могло б бути доказом його батьківства, але та родимка на її щоці була точнісінько як у нього!
Серце Віктора стрепенулося від цих думок. Він то сумнівався, то обурювався через те, що Алла могла приховати все, то сварився до себе, що поїхав тоді і не з’ясував з нею до кінця стосунків, а просто втік. Як недолугий який. Не став за неї боротися, не збирався тоді одружуватись, навіть і не думав про це.
Він усю ніч не спав, перебираючи в пам’яті їхні побачення, згадував слова, які вони говорили один одному, і уявляв собі їхню нову зустріч, не розуміючи, як він зможе все це влаштувати.
На ранок він тільки заснув, а прокинувся вже пізно, коли його почала будити бабуся:
– Ну, кажу ж заслаб, і не встаєш, як завжди.
Віктор підвівся, поснідав і сказавши бабусі, що скоро приїде, сів у машину і поїхав у сусіднє село, вирішивши, що не зможе більше ні про що думати, поки не прояснить свої невиразні здогади.
Алла розвішувала одяг на подвірʼї. Вона краєм ока побачила Віктора і повернувшись, якийсь час здивовано вдивлялася в його обличчя, а потім ахнула і кинувши тазик на лавку, поспішила в хату.
– Ти можеш вийти? Поговорити треба, – попросив Віктор, і не впізнав свого голосу, що змінився від хвилювання.
Вона зупинилася на ґанку, повернулася до нього і підійшла до хвіртки, впустивши його на подвірʼя.
– Ходімо в садок, щоб дочка не чула нас, – тихо сказала вона. – навіщо ти прийшов? Що тобі треба?
– Я вирішив зайти до тебе, бо тут у бабусі зараз, майже поряд… – почав він.
– Тебе стільки років не було. То що тобі треба, Вітю? – вона дивилася на нього, і він не міг не дивуватися, що Алла майже не змінилася з тих пір, а стала тільки красивішою. Її очі дивилися жалістю й добротою.
– Ти дуже образилася тоді на мене? – запитав Віктор. – Я винен. І не мав тоді так все залишити. Треба було боротися за тебе… А я…
– Та що це згадувати. Як вийшло, так і вийшло, – тихо відповіла Алла. – Навіщо ворушити те, чого вже не повернеш? Молоді були, нерозумні… І я не права. Не дочекалася свого хлопця. Почала з тобою гуляти. Закохалася. І нічого доброго з цього не вийшло.
– Так нічого й не вийшло? – спитав Віктор.
Алла широко відкритими очима подивилася на нього і почервоніла. В цей час на ґанок вийшла її дочка і пройшла в садок. Вона посміхнулася до Віктора:
– А це ви? А я говорила мамі про вас. Так вона й не згадала. То ви самі прийшли!
– Та згадала вже, згадала. Це я винний. Колись швидко поїхав. Ось вона й забула на якийсь час… – пояснив Віктор дівчині.
– То чого ти тут? – прошепотіла Алла. – Йди, нічого тобі тут робити, мені дочці не варто розповідати про свою молодість.
– Проведи мене до машини, Алло, – попросив він.
Вони вийшли з двору, підійшли до машини. Він раптом обернувся до неї, взяв за руки, як колись, і просто спитав:
– Як звуть мою дочку? – він очима показав на дівчину на подвірʼї. – Тільки не кажи, що вона не моя, я впізнав її по родимці…
– Що?! Та ти навіжений… Навіть не кажи такого більше ніколи. Віра обожнювала свого батька, любила, і не треба, щоб вона переживала, як колись переживала я. Я тобі забороняю! Я тобі не дозволю псувати наше життя заради своєї чергової забаганки. Іди і ніколи не з’являйся тут більше! Ніколи!
Його вразили її емоції. Ніколи б він і уявити не зміг, що вона може бути такою. Але, коли він кивнув, і його очі стали сумними та розчарованими, Алла начебто пом’якшала і знову стала собою – спокійною та впевненою.
– Вибач, якщо можеш. Не ображайся. Адже я один, досі сам. І ніхто мені не милий. Доля не складається ніяк. От і потягнуло до тебе, коли дізнався, що ти одна. Та ще й у Вірочки родимка як у мене… Ось я й понадіявся, як недолугий. Звісно, як мені тепер вимолити в тебе прощення? Та й навіщо я тобі, коли ти давно до мене охолола і була щаслива з чоловіком? Я дуже неправий. Вибач… А ти так само гарна, і навіть гарнішою стала…
Він повернувся і сів у машину. Вона дивилася на нього, не рухалася, і неможливо було зрозуміти, про що думає ця жінка. Віктор поїхав. Повернувшись до бабусі, він ліг у ліжко, піднялася температура.
– То де ти був? Тобі не їздити треба, а лежати, – захвилювалася бабуся.
– Аптека закрита. Хотів пігулки купити… – обізвався Віктор з ліжка.
– Так сьогодні ж вихідний. Не працює. Ти б у мене спитав про пігулки. Яких тільки нема. Нема чого було їздити. Ох, Вітю… – бабуся почала поратися біля нього.
А через годину він уже спав міцним сном.
Наступного ранку, тільки-но йому стало трохи легше, Віктор поїхав у місто, взяв лікарняний, і приїхав до бабусі одужувати.
– Добре, хоч ти в мене є, – казав він Вірі Петрівні. – А може, й справді, мені вже ніхто не потрібен? Чи я нікому не потрібен?
– Ти що, мариш, чи що?! Як це такий симпатичний чоловік і не потрібний?! Та обов’язково потрібний! От хоч би будь-якій самотній жінці – такий був би подарунок долі. Лежи, лежи. Це від слабості вже починається нудьга. Все в тебе ще попереду… Я піду до сусідки по мед. А то в нас закінчився свій… – Віра Петрівна пішла.
Віктор задрімав, а коли рипнули двері в кімнаті, він почув легкі кроки.
– Бабусю, це ти? – Віктор відкрив очі і… Аж сів на ліжку від несподіванки.
Він побачив перед собою Аллу!
Вона була в білій хустинці, легкій мереживній блузці, наче їй було вісімнадцять років.
– Ти? Чого це ти тут? – спитав Віктор і сів на ліжку.
– Почула, що занедужав ти. У нас усі новини розносяться швидко… Думаю, що може, я тобі вчора даремно такого наговорила. Втім, не гнівайся. Я погарячкувала… – вона опустила очі, а потім глянула на нього майже з благанням.
– Не розумію… То йди, то вибач… Можеш сказати ясніше, Алло?
– Я думала тут, ніч не спала. Втім, не маю права я тепер приховувати, що Вірочка… Твоя. І родимка – твоя…
– Що? І ти вчора мене виставила, а сьогодні… – він скочив і почав ходити по кімнаті.
Потім став навколішки перед Аллою і обійняв її.
– Господи, та я найщасливіший чоловік на світі… Ось тільки чому нерозумний такий був тоді? Ти пробачиш мені? – він тримав руки Алли, а по її обличчю лилися сльози.
– Тільки їй поки що нічого говорити не треба. Я потім якось. Але тільки не зараз, дуже тебе прошу. Будь ласка… – вона витерла сльози і встала.
– Я тобі принесла малинове варення. Одужуй. І прошу: нікому. І їй також.
– Я можу приходити до вас? – попросив він. – До тебе?
Вона кивнула головою. І вийшла. Тільки зараз він помітив, що фіранка біля пічки колихнулася і з-за неї вийшла бабуся з банкою меду.
Вигляд у неї був не менш розгубленим, аніж в онука. Вона поставила мед на тумбочку, сіла поряд із Віктором і теж заплакала.
– Бабусю, ти все чула? Давно ти тут? – тихо спитав він.
– Недавно, але я все зрозуміла… Як же ж це, онучку? Дочка твоя росла з чужою людиною. Нехай він і був добрим, бо ж виростив її, а ти гуляв і нічого не знав про це… Ой, Господи…
– Зате тепер знаю! І нікому їх уже не віддам! Я люблю Аллу, зрозумів, що люблю. І доньці багато що ще винен. І зробити для неї, і сказати їй, і допомогти… – Віктор дивився перед собою кудись у вікно, немов у дрібницях розглядав своє майбутнє, де він робив хороші справи, і казав найкращі слова для Алли й Вірочки…
Він хотів уже встати і бігти до них, але бабуся його втримала:
– Видужати тобі треба, а потім уже ніхто тобі нічого не скаже. Роби як серце говорить. А я тільки рада внучечці буду. Усі ми у неї в боргу. І навіть я…
За тиждень Віктор їхав у сусіднє село. Він постукав у двері, де, здавалося, на нього чекали.
Вірочка взяла гостинця, і пішла до подружки, помітивши, що мама й Віктор хочуть поговорити.
– Там бабуся моя готується, чекає Вірочку в гості… – почав він. – Ось тільки коли все відкриється, тоді й поїдемо… Переживає, що не доживе вона до такої радості.
– Доживе, ось побачиш, – пообіцяла Алла. – Дай нам час. Хто ж знав, що ти зʼявишся? Так пізно…
– Це нічого. Ми з тобою ще надолужимо все! Особливо я… Якщо ти дозволиш, – Віктор обійняв Аллу.
Вона посміхнулася і погладила його по щоці.
– Все буде гаразд? Адже так? Ти нікуди не дінешся?
– Нікуди! Навіть не намагайся мене виставити більше, – він обійняв її і поцілував її. Ти найдорожча жінка в моєму житті.
Незабаром Віктор переїхав до Алли. А через два місяці вони одружилися. І тільки через пів року Вірочка дізналася, хто її рідний батько.
Вона засумувала, плакала спочатку, а потім пробачила матір і прийняла все як є.
Нікому цю таємницю вирішено було не говорити, знали тільки найрідніші.
Вони зберегли добру пам’ять про першого чоловіка Алли. І стали щасливі разом…