– Здрастуйте! А ми до вас у гості!
Віктор Олексійович мимоволі здригнувся і обернувся. Біля хвіртки стояли троє: донька Олена, її чоловік Дмитро і найгірше для Віктора Олексійовича, мати Дмитра, Галина Борисівна.
– Кінець спокійного життя! – простогнав Віктор Олексійович.
Але, щоб не засмучувати доньку, він вимучив усмішку і постарався показати дружелюбність.
– І вам здрастуйте. Радий бачити, проходьте!
Ох, скільки разів він потім картав себе за це…
…Віктор Олексійович завжди був замкнутим. Але це не заважало йому любити свою доньку Оленку та дружину Тетяну. А ось з усіма іншими відносини найчастіше не складалися… Але жити йому це особливо не заважало. Іншим, втім, теж.
Коли перший шлюб доньки накрився, Віктор Олексійович поставився до цього спокійно: у душу не ліз, нотацій не читав. Прийняв як належне. І навіть коли Олена після цієї невдачі надовго втратила інтерес до заміжжя, теж доньку не смикав, не підганяв.
Коли ж Олена нарешті зібралася вдруге заміж за Дмитра, Віктор Олексійович, як і ведеться, привітав молодих, але у весільних веселощах волів не брати участі. Олена не образилася, вона батька знала, Дмитро теж спокійно поставився до таких дивацтв тестя. А ось мама Дмитра, Галина Борисівна…
– Та як це можна?! Не посидіти з майбутньою ріднею, за щастя-здоров’я не підняти келихи?! Прямо неповага якась! – обурювалася вона.
– Та не в цьому річ, Галино Борисівно. Не приймайте все на власний рахунок. Просто Віктор ось такий. Не любить він галасливих святкувань, – вибачалася Тетяна Петрівна, мама Олени.
Хоча це було правдою лише частково. Віктор Олексійович, можливо, і вийшов би посидіти з гостями, хай ненадовго, якби не Галина Борисівна…
Перед самим весіллям він винувато глянув на дружину і сказав:
– Таню, ти вибач, але витерпіти цю жінку довше аніж дві хвилини – вище моїх сил! Вона ж не замовкає ані на мить! І я її побоююсь! Оленка мене зрозуміє… Та й Дмитро, думаю, теж.
– Я цього не розумію! Ну та гаразд! Добре, хоч ви, Тетянко, жінка душевна! – сказала Галина Борисівна.
Тетяна Петрівна лише знизала плечима: люди всі різні. Вона за стільки років заміжжя звикла, що багато-хто Віктора Олексійовича не розуміє. Та й Бог з ними. Де треба, Тетяна Петрівна вибачалася за характер чоловіка, згладжувала незручність. Та й взагалі брала не себе всю цю необов’язкову з точки зору Віктора Олексійовича комунікацію.
Коли через кілька років після весілля Оленки Тетяни Петрівни не стало, Віктор Олексійович залишився сам.
Він не плакав на поминках, цурався настирливих людей, які йому співчували. Особливо Галини Борисівни.
Здавалося, що він остаточно замкнувся в якомусь своєму похмурому світі і більше ніколи не визирне назовні.
Але він визирнув.
Якось запросив Олену з Дмитром в гості і сказав:
– Я це… Подумав тут на дозвіллі. Одним словом, переїжджаю я! Квартиру цю продам. Хатину собі куплю в селі, гроші, які залишаться, тобі, дочко, віддам. Стануть в нагоді. У мене ж якась пенсія є… Мені багато не треба.
Сказав і через кілька місяців поїхав.
Олена, знаючи свого батька, намагалася його особливо не турбувати. Дзвонила, звичайно, іноді в гості заїжджала, одна або з чоловіком. Зазвичай на день, максимум на два, щоб не набриднути.
На її величезний подив, найбільше переїзд Віктора Олексійовича у село турбував Галину Борисівну.
– Що ж це ви одну людину залишили?! Він же ж там переживатиме від горя! Або гульбанити почне!
– Ну, що ви таке вигадуєте, Галино Борисівно! – казала Олена. – Це він швидше тут сумуватиме! А там батькові добре: рибу ловить, у ліс ходить, книжки читає… І радіє, що ніхто його не смикає!
Але Галина Борисівна дивилася на Олену із сумнівом: як людині може бути добре на самоті?
…Було літо. Наближався день народження Віктора Олексійовича. Олена з Дмитром збиралися до нього в гості, як завжди, на день, не більше. Подарунок вручити, може, трохи випити ігристого за здоров’я… Але Галина Борисівна змішала всі їхні нехитрі плани.
– Ось що, я їду з вами! Хочу особисто переконатися, що людина живе повноцінним життям, а не сумує від горя і самотності! – сказала вона. – Я тільки ось думаю, який би корисний подарунок подарувати твоєму батькові! Може, кішку? А що?! Кішка корисна. Самотність розбавить, та й мишей не буде! У твого тата, напевно, є миші!
– У батька непереносимість на кішок… – пробурмотіла Олена.
– Гаразд! Тоді собачку! Таксу, наприклад! Буде кротів ловити! Кроти на селі теж обов’язково мають бути! І знову ж таки жива істота під боком! Чудова ідея! – сказала Галина Борисівна.
– Галино Борисівно, може… – почала була Олена.
– Не може! Навіть не намагайся мене відмовляти! Я вже все вирішила! Їдемо усі разом. І татові твоєму приємно буде, та й, може, собі будиночок який придивлюся… Давно я подумувала переїхати на природу. Але все руки не доходили! – заявила Галина Борисівна.
Олена дуже сумнівалася, що тато зрадіє, коли вони приїдуть до нього з невгамовною свекрухою. Але ображати Галину Борисівну не хотілося…
– Може, все й обійдеться, – подумала Олена.
Дмитро такій забаганці матері здивувався:
– Ніколи не розумів, що робиться у мами в голові. Нещодавно вона на твого батька ображалася, за те, що він на нашому весіллі не бенкетував. Стільки років образу тримала, уявляєш?! А тепер ось рятувати його рветься! Гаразд, подивимося, чим це скінчиться…
…У день від’їзду Галина Борисівна вже о сьомій годині ранку дзвонила у двері Дмитра та Олени.
– Мамо, а чого ти так рано? – Дмитро стояв і позіхає.
– Нормально! Поїдемо поки прохолодно! До того ж цього бешкетника я більше тримати в квартирі не можу. Він мені всі кути помітив, туфлі пожував, і диванну подушку пошматував! – Галина Борисівна трохи відійшла, показавши сину переноску, в якій хтось метушився і скавчав.
– Це ще що таке?! – ахнув Дмитро.
– Подарунок! Такса!
– Мамо… От уже не думав, що ти це серйозно! Ну хто ж дарує такі подарунки?
– Гарний, між іншим, подарунок! Корисний! Усіх кротів на городі переловить! А гавкає знаєш як?! Ти не дивися, що він маленький! Серйозний пес! – Галина Борисівна навіть трохи образилася.
Дмитро зрозумів: сперечатися марно. Залишалося сподіватися лише на те, що Віктор Олексійович оцінить цей корисний галасливий презент…
…Незважаючи на довгу дорогу, песик поводився тихо. Чого не можна було сказати про Галину Борисівну…
– А що там у цьому селі є? Магазин, медпункт, річка, ліс? А сусіди як? Хороші? А хати продають? Яка ціна?
– Та я не знаю, мамо! Приїдеш і сама побачиш! – відповів Дмитро.
– Ох, скоріше б. Дорога якась довга…
Олена мовчала і думала, як пояснити татові, чому вони приїхали такою незвичайною компанією… Вона хотіла подзвонити ввечері, але не ризикнула. Вирішила зробити сюрприз. А ось тепер побоювалася – хоч би батько не почав сваритися…
…Віктор Олексійович з самого ранку порався на своєму городі.
Ну як на городі – всього лише на парі грядок із кропом та петрушкою.
Втім, більше самотньому чоловікові й не було потрібно. Картоплю простіше купити, втім, як і все інше.
Ну не вартував у його розумінні свій урожай того, щоб стояти зігнувшись зранку до ночі… Тому він задовольнявся малим.
Насмикавши запашної зелені, Віктор Олексійович уже прямував до хати, як раптом за спиною пролунало:
– Здрастуйте! Зустрічайте гостей!
Чоловік повільно обернувся і побачив біля хвіртки Олену, Дмитра і Галину Борисівну з якимось дивним пластиковим контейнером в руці.
– Все, закінчилося моє спокійне життя! – з тугою подумав Віктор Борисович.
Але Олена посміхнулася, Дмитро помахав рукою. Засмучувати їх Віктору Олексійовичу не хотілося. Тому він зібрав всю свою дружелюбність і відповів:
– І вам здрастуйте! Проходьте!
Галина Борисівна, отримавши дозвіл, одразу заторохтіла до Віктора Олексійовича:
– А я вам дуже корисний подарунок привезла!
Посміхаючись, вона поставила ту дивну пластикову річ на землю.
Віктор Олексійовичу глянув на подарунок і застиг від несподіваної здогадки.
Усередині щось завовтузилося, а потім заскавчало.
Галина Борисівна жестом фокусника відкрила дверцята, і на подвірʼя вискочила довга руда такса.
Для початку вона обнюхала ногу Віктора Олексійовича, а потім погнала у відчинені двері будинку.
– Це що таке?! Це навіщо тут? – Віктор Олексійович не міг підібрати слів.
– Подарунок! Буде кротиків ловити! Охороняти і рятувати від самотності! – сказала Галина Борисівна.
– Та не треба мене ні від чого рятувати й охороняти!
– Ну ось що ви так одразу?! – образилась Галина Борисівна. – Ви хоч познайомтеся! А потім відмовлятиметеся!
Віктор Олексійович заскрипів зубами і пішов у будинок, з якого чулися підозрілі звуки: щось падало, брязкало, гриміло.
Песик знайомився зі своїм новим житлом…
Олена з Дмитром поквапилися за Віктором Олексійовичем, Галина Борисівна теж поспішила до хати.
– Ой… – тільки й вимовила вона, коли побачила, на що перетворив її подарунок кухню.
Віктор Олексійович глянув на неї злим поглядом і мовчки подався в кімнату. Що він там робив, залишилося загадкою, але до родичів він повернувся, несучи рудого бешкетника на руках. Той поводився спокійно…
– Ще подарунки будуть? – похмуро поцікавився Віктор Олексійович.
– Я, звісно, на мамину оригінальність не претендую… – нервово посміхнувся Дмитро. – Я вам просто новий спінінг купив.
Він простягнув Віктору Олексійовичу подарунок. Той полегшено видихнув…
…Увечері, коли всі посідали за святковий стіл, Галина Борисівна, дещо засмучена недавньою незручністю з подарунком, підбадьорилася.
– Ну, і як вам тут живеться?! Я ось теж подумую на природу переїхати. Для здоров’я корисно, спокій, знову ж таки, краса. Ви мені допоможете будиночок підібрати? Ви ж тут, мабуть, усе знаєте? А що тут взагалі є? – слова сипалися, як горох із мішка.
Віктор Олексійович мовчав. Він не хотів допомагати Галині Борисівні. Він взагалі не хотів, щоб ця жінка знаходилася ближче, ніж за сто кілометрів від нього… Але як сказати про це Галині Борисівні?
– Грець із з нею! Покажу завтра найгірші хатини. Нічого не сподобається, і вона поїде! – придумав Віктор Олексійович.
План був хороший, але, як завжди, втрутився випадок.
Вони оглядали вже останню занедбану хату. Галина Борисівна обурювалася:
– Що за село таке у вас? Жодного ж нормального будиночка на продаж немає!
– Як це нема?! – пролунало ззаду.
Віктор Олексійович обернувся: до них наближався його єдиний сільський приятель Микола.
– Олексійовичу, ти чого цій пані якісь руїни показуєш?!
Віктор Олексійович спохмурнів.
– Будиночок у нашому раю купити хочете? Ви вже вибачте, я випадково почув! – Микола вже звертався до Галини Борисівни.
– Та ось… Думаю, приглядаю!
– Тоді ходімо! Я вам такий палац покажу! Майже задарма! Сусідкою моєю будете! – розплився в посмішці Микола.
Він спритно підхопив Галину Борисівну під руку й повів. Віктор Олексійович похмуро поплентався за ними…
…Увечері Галина Борисівна захоплено розповідала синові й невістці:
– Які тут чудові люди живуть! Ось хоча б взяти Миколу! Віктор його знає! Люб’язний, хазяйський, ввічливий! Такий мені будинок показав – ох! І город великий, поораний, і господарські будівлі різні є… Просто мрія. Все я вирішила! Купую!
Рука Віктора Олексійовича, що погладжувала руду таксу, застигла в повітрі. Дмитро це помітив.
– Мамо, ну ти з отак ні з того ні з сього не вирішуй! Як от ти одна в селі житимеш?!
– Чому ж одна? У мене ось тут Віктор під боком і Микола! Допоможуть. А там і з рештою познайомлюсь! – відповіла Галина Борисівна.
– Влипли ми з тобою, Подарунок… – пробурмотів Віктор Олексійович, звертаючись до собачки.
Але Олена його теж почула…
– Тату, ти вибач. Ми ж не думали, що так вийде…
– Та ви тут до чого? Якщо ця жінка щось задумала, то відмовити її немає жодного шансу… Тож не звинувачуйте себе. Сподіваюся, що все обійдеться і вона мене не доведе своєю кипучою енергією! – зітхнув Віктор Олексійович.
…Слова Галини Борисівни рідко розходилися з ділом. До того ж, діяти вона звикла швидко. Тому вже за кілька місяців продала свою квартиру, купила маленьку студію, яку планувала здавати в оренду, а на решту придбала будинок у селі.
Вона тепер часто дзвонила синові й ділилася новинами:
– …Будинок шикарний! З Миколою ремонт робимо! Віктор відмовився. От же ж!
– ….Мені Микола порадив курей завести! Обіцяв курник збудувати! Віктор навколо свого подвірʼя збудував височенний паркан! І це все після того, як я запропонувала замість його бур’янів зробити нормальний город! От що за людина!
– …Ми з Миколою вирішили одружитися! Віктора не знаю, кликати на весілля, чи ні. Бо ж не прийде! Самітник впертий!
Дмитро радів за матір і трохи жалкував Віктора Олексійовича. А у того насправді все було досить непогано. Він був вдячний Галині Борисівні за подарунок. Песик справді був чудовий. А ще більше він був вдячний Миколі.
– Спочатку, коли ти Галині запропонував будинок, я на тебе образився! – сказав він приятелю одного разу на риболовлі. – А потім, коли у вас із нею закрутилося, зрадів. Думаю, хату вона все одно знайшла б! А от якби тебе тоді не зустріла, довелося б мені і з ремонтом допомагати, і з курником, та ще й слухати її нескінченну балаканину! Ти вже пробач… Як ти це терпиш, не розумію?!
– Поганий характер у тебе, Вітю, права Галя! – усміхався Микола. – Чудова жінка! Діловита! Та й господиня чудова.
– Може ти й правий. Але це вже кожному своє, – погоджувався Віктор Олексійович. – Але за що я їй точно вдячний, так це за собачку!
Подарунок тим часом гасав по берегу, засовуючи ніс у всі нори, такий же ж активний, як Галина Борисівна, яка його подарувала.
Чоловіки з усмішкою спостерігали за ним. І кожен був щасливий по-своєму…