Віктор був вдома, коли пролунав дзвінок телефона.
Номер був незнайомий.
Припускаючи, що це дзвонять пройдисвіти, Віктор вирішив не відповідати.
Але через хвилину виклик повторився! Ще через такий самий проміжок часу знову зателефонували з цього ж номера!
Вирішивши, що невідомий абонент не заспокоїться і далі набридатиме, Віктор все таки відповів.
Щойно він сказав:
– Алло!
Як зі слухавки почувся життєрадісний жіночий голос:
– Вікторе, привіт, це я! Впізнав мене? Чому мій номер заблокував?!
Віктор аж оторопів від несподіванки.
– Ми ж із тобою друзями розійшлися, – продовжувала колишня. – Я раніше намагалася додзвонитися до тебе, але не могла. Шукала тебе в офісі твоєї фірми, сказали, що ти звільнився. Дівчина там якась світленька, мила уточнила, що ти ще й поїхав кудись…
Колишня говорила, не зупиняючись ні на мить. Вона завжди, наскільки пам’ятав Віктор, так говорила, якщо їй було щось потрібно.
– Цікаво, з якого дива вона вирішила подзвонити? – подумав Віктор, не особливо вникаючи в балаканину Марини. – Сама все влаштувала, на розлучення подала, назвала по-різному, сказала, що помилилася в мені…
– Вікторе, – продовжувала колишня. – Нам з тобою треба поговорити. Ти куди поїхав? Я від тієї білявки нічого виразного не добилася. Вона, на мою думку, до тебе нерівно дихає. Як її звуть? А навіщо ти звільнився? Квартиру тепер десь орендуєш? Давай я зараз приїду. Ти дуже далеко?
Марина говорила, але Віктор просто тримав телефон в руці, не слухаючи.
Звісно, можна було покласти слухавку, але йому було незручно. Намагався залишатися ввічливим. Видихнулася Марина хвилин через двадцять.
– Не знаю, що тобі потрібно і знати не хочу, – він намагався говорити привітно. – Але будь ласка, більше не дзвони мені.
Віктор поклав слухавку і заблокував номер.
– Молодець Таня, – думав він, здогадуючись, з ким в офісі зустрічалася колишня .– Не сказала, куди я поїхав. У фірмі тільки вона знає. Гарна дівчина, тільки якась дивакувата. Завжди під час розмови червоніла і очі опускала. Хтось казав, що вона «сохне» за мною… Нісенітниці. Коли розлучився, інші майже одразу липнути почали, а вона ні. Значить, не потрібен я їй, – міркував він.
Ідея кинути все й поїхати з’явилася у Віктора зовсім несподівано. Молодику набридло не мати власного житла, терпіти важкий характер директора, який очолив фірму.
А ще йому набридли дівчата. В офісі їх було шість, якщо рахувати з Танею. І одразу після розлучення майже всі буквально не давали йому проходу, все намагаючись якось підтримати. Останньою краплею стала вимога директора працювати у вихідні без оплати.
– Що?! – з обуренням відреагував керівник на його невиразну відмову. – Про наше підприємство ви подумати не хочете? Втім, якщо комусь не подобається – заява на стіл! Незамінних немає! Завжди є повно охочих.
– Іване Семеновичу, – сказав Віктор. – Якщо зараз хтось і намагається влаштуватися, то майже завжди людина не має хорошої спеціальності…
– А ви не засмучуйтесь, – сказав директор. – Вам ми заміну за два дні знайдемо!
Іван Семенович говорив, але чоловік його вже не слухав. Він пішов у свій кабінет.
– Що?! – почервонівши, обурився директор. – У відпустку з наступним звільненням? Ну добре! Із завтрашнього дня йдіть на всі чотири сторони!
– Що робитимеш? – запитала Таня, коли вони разом вийшли на вулицю.
– Придумаю, – відповів молодик, прямуючи у бік паркування. – Тебе підвезти? Ні? Ну як хочеш…
Того ж вечора Віктор опублікував в інтернеті своє резюме. Спершу, щоправда, пошукав вакансії. Їх було чимало, але пропозицій за своєю спеціальністю він не знайшов. У ті дні, сидячи в орендованій однокімнатній квартирці, молодик щоразу прокручував у пам’яті останні події.
Розлучення досі турбувало його, а інші життєві події пройшли майже без жодних труднощів. У пам’яті регулярно випливали Маринині слова: “Невдаха, моя головна помилка…»
Так, Віктор не мав власного житла. Ну то й що? Квартира, в яку він прийшов до Марини, дісталася їй у спадок, теж не сама купила.
Зі слів тещі (тепер уже колишньої) було зрозуміло, житло Марина отримала з великою сваркою.
На квартиру претендував її брат, але якимось чином Марині вдалося його переграти. З того часу вони навіть не говорили.
Сварки в молодій сім’ї почалися місяці через три після весілля.
До цього дівчина не проявляла марнотратства. Її витрати збільшувалися поступово. Спочатку Віктор ставився до цього спокійно, але потім почав розуміти, що якщо це продовжуватиметься, він залишиться ні з чим. А він хотів купити спільне житло. Сина чи доньку виховати з Мариною.
Минуло ще пів року, настав день, коли він просто не витримав і нагадав Марині, що доставлення готової їжі щодня – це занадто. А маючи нову дуже хорошу, дорогу куртку, придбану навесні, можна відмовитися від покупки іншої цієї осені.
Марина, часом переходячи на галас, присмачений сльозами, безперервно говорила, виправдовуючись.
Віктор і слухав і не слухав.
Після того дня обстановка в сім’ї стрімко почала змінюватися в гіршу сторону…
Марина все частіше нагадувала чоловікові, що він прийшов до неї на все готове, і тепер замість подяки отримує від нього лише закиди. Віктор зрозумів, що дружина не заспокоїться, їхнє сімейне життя йде до фінішу…
– І куди я тоді? – думав молодик. – Адже й справді прийшов на все готове. Ну, хіба що купив у квартиру якісь речі: великий телевізор, гарний диван, майже всю зарплатню їй віддавав.
Побоюючись залишитись взагалі без нічого, Віктор через знайомих почав шукати квартиру. Буквально за кілька днів до того, як Марина заявила, що подала заяву на розлучення, колишня однокурсниця дала йому номер своїх знайомих.
– Ти нічого не хочеш сказати? – дивувалася Марина, сказавши, що подала заяву. – Ти ж завжди доводив, що любиш мене. А тут навіть просити не будеш? Вмовляти не розлучатись?
– Навіщо? – спокійно запитав Віктор. – Я тут був як у приймах, до того ж я «недолугий і нерозумний».
Почувши це, Марина спочатку почала розповідати, як добре їм було раніше, і багато вона говорила погарячкувавши, але бачачи, що чоловік не реагує, знову перейшла до сварки. Вона ж на своїй території.
Віктор же ж просто збирав речі.
Завантаживши все в машину, хлопець попрямував на інший кінець міста. Щойно орендована квартира була на третьому поверсі колишнього сімейного гуртожитку.
У ній він і прожив до свого від’їзду в село, що знаходиться майже за півтори сотні кілометрів від міста.
Вакансію він знайшов випадково. На насосну станцію був потрібен фахівець. Віктор легко влаштувався.
– Хочу якийсь будиночок тут купити, – відповів Віктор на запитання начальника, який поцікавився житловою проблемою нового співробітника. – Я родом із села, тож труднощів у мене не буде.
– Навіщо ж будиночок? Половина котеджу звільняється. Опалення газом, решта все також є. Наш колишній працівник там жив. Ви сходите? Це недалеко, – порадив директор. І ціна маленька.
На подив Віктора його заощаджень, відкладених ще до знайомства з Мариною йому вистачило і квартира сподобалася. Тепер він мав своє житло.
Опинившись далеко від міської метушні, Віктор уже за кілька днів відчув, що нервозність, що залишалися в ньому, зникли.
Нетривале сімейне життя й розлучення ніби перекрилися роботою, спокійною обстановкою. Йому подобалося жити в селі.
Марина подзвонила через півтора місяці після переїзду Віктора. Наступного вечора був другий її дзвінок з іншого номера.
– Вікторе, ти знову номер заблокував. Не роби більше так. Я спеціально сімку купила, щоб зателефонувати. Заблокуєш, доведеться іншу купувати… Вікторе, ну що ти мнешся. Давай спробуємо ще раз…
– Марино, я тебе прошу, не дзвони мені, – сказав колишній молодик. – Ти мені не потрібна.
– А ти мені… – почала щось казати та, але відповіддю були лише короткі гудки…
…– Ні, я нічого Марині про тебе не говорила, – з голосу Тані було зрозуміло, що це й справді так. – Стривай, не кидай слухавку, – попросила дівчина. – Розумієш, я теж звільняюся. Чому? Неможливо стало. Директор, зовсім вже став нестерпним. На твоє місце дівчину взяв. Вона – взагалі нічого не вміє. Ми всю її роботу переробляємо. Я написала заяву.
– І куди ти тепер? – поцікавився Віктор.
– Не знаю. Вікторе, а в тебе там роботи для мене нема? Дівчат беруть?
– Точно не знаю. До того ж, тут село. Якщо влаштуєшся, тобі буде важко.
– Ой, нічого. Не складніше, ніж тут. Толку, що в місті живу? Ніхто нікого не знає, сусіди не вітаються, на роботі плітки та інтриги. Набридло.
– Мені пощастило, коли приїхав, якраз пів будинка продавали, купив.
– Ого! Молодець! А дорого? За стільки?! – здивувалася дівчина, почувши суму, яку назвав колишній колега.
Минуло трохи більше тижня, і ось новий дзвінок від Тані. Віктор на нього дуже чекав. Він хотів почути її голос, а може, й побачити вживу.
– Уяви, – радісно сказала вона. – Я знайшла роботу, сказали, щоб у понеділок приїхала в твоє селище. Вікторе, там якийсь чоловік був із вашої станції. Запитав у мене щодо житла. Коли дізнався, що збираюся орендувати, або купити, сказав, що можуть дати номер у готелі. Який він?
– Я там не був. Чув, є над гаражами кілька кімнат. У кожній санвузол. Але вони малі, метрів по десять. Якщо не сподобається, – раптом, сам того не бажаючи, запропонував молодик. – Можеш у мене пожити. Моя квартира трикімнатна, ділянка невелика є біля під’їзду.
– Навіщо я сказав це? Яка ділянка? – тут же подумав Віктор, мружачись.
– Ну… Я не знаю, – зніяковіла Таня, – якось незручно. Вікторе, а тобі твоя колишня ще дзвонила?
– Не нагадуй, щовечора дзвонить, – скривився той. – Номер мінятиму.
– Більше не нагадуватиму. А чому одразу не змінив номер?
– Боявся ти не знайдеш мене.
– Вікторе, а від зупинки автобуса до роботи далеко? Я на сьому ранку квиток купила, – сказала Таня.
– Тобі не на саму роботу треба спочатку, вона майже за два кілометри від села. Офіс у центрі. У тебе багато речей?
– Валіза велика, але вона на коліщатках, ще сумка. Якось дійду.
– Я домовлюсь на роботі, зустріну тебе.
У понеділок, зустрівши Таню, Віктор відвіз її в офіс станції. Оформлення зайняло менше чверті години
– Поїхали, – запропонував Віктор. – Відпочинеш з дороги. У холодильнику продукти є… А мені на роботу треба, я ненадовго відпросився. Сподіваюся, ти не втечеш назад у місто до вечора?
– Куди я від тебе тепер подінусь, – тихо відповіла Таня.
Віктор, відвіз її у свій будинок і поїхав на станцію, дивуючись тому, як вона зуміла впоратися зі своєю величезною, важкою валізою і погодилася з міста перебратися в село.
Настрій у нього був піднесений, а майбутнє здавалося вже не таким сірим і самотнім.
Село яким він їхав, було великим, гарним і викликало захоплення.
У нього є будинок і на нього чекають вдома.
Здається, і в його скромні двері постукала найважливіша в житті кожної людини гостя – любов…