Віка вже дві години сиділа на лавці у парку.
Вона знайшла найдальший, найтихіший куточок. Хто туди поставив цю саму лавку?
Очевидно, якась закохана парочка.
Але Віка про це не думала. Вона мала зовсім іншу проблему. Її покинули…
Роман зрадив їй з її ж подругою. Тепер у неї нікого немає. Немає Романа немає і подруги.
Житла теж немає. Адже жили вони разом із подругою, винаймали кімнату.
Як тепер можна повернутись до зрадниці? Та й Роман збирався зайняти її місце в кімнаті. Немає тепер у неї нікого і нічого, хоч на вокзал іди…
У дівчини пішли сльози. Вона плакала тихо, зі сторони здавалося, що вона просто спокійно сидить.
Раптом неподалік почувся якийсь дивний шурхіт. Віка обернулася й застигла від несподіванки.
З кущів вискочила собачка і одразу стрибнула на лавку.
Вона сіла поряд і почала дивитися на Віку.
– А ти хто така?! Тебе теж кинули?
Мила собачка тільки покрутила головою, зазираючи в очі дівчини. Потім вона дозволила себе погладити. І, вже зовсім несподівано, лизнула щоку своєю новою знайомою, наче втішаючи.
Віка не злякалася, тільки сліз стало ще більше.
– Дівчино, вибачте! Вона вас налякала?! Вибачте заради Бога. Втекла. Теще, ану ходи до мене! – строго сказав якийсь молодик. – Ти подивися до чого ти довела бідну дівчину. Чим я можу допомогти вам? У вас щось трапилося? Сюди ніхто не заходить, цей покинутий куточок парку, я б і сам не зайшов, якби не Теща. Вперше від мене отак втекла. Ви плакали? Чи не вона вас налякала?
Хлопець так сипав запитаннями не зупиняючись.
Віка одразу відповісти не змогла, тепер вона плакала вже голосно.
А потім плутано розповіла свою історію.
– Кинув… Буває… Мене теж кинули. Моя дівчина послухала свою матір, що я їй не пара. А я ж пропозицію зробив…
– І ви зовсім не переживаєте?
– Переживав. Вона не любила собак… Після її відмови у мене з’явилася Теща.
– А прізвисько таке чудне ви їй дали?
– Ні, я в притулку її взяв, прізвисько вже було. Теща сама мене вибрала. Та й вас також. Напевно, це доля! Її тільки привезли були. Хазяїна не стало у неї, самотній був дідусь. Я ходив, вибирав, а вона втекла з переноски й ходила разом зі мною. Тихо так ходила. Ну, я й узяв її. Кличка і мене здивувала.
– Класно.
– Ну ось, вам уже веселіше! Вас провести?
– Куди? До подруги, до цих зрадників…
– А ходімо до мене?! У мене тільки бабуся, вона зрозуміє. Вона і Тещу прийняла добре. Тільки вона слаба. Кімната у нас є ціла вільна. А речі завтра перевеземо. Глянь на мене, все буде добре! Вони ще отримають по заслугам…
– Ні, я не можу…
– Це ще чому?
– Вагітна я… Хотіла сказати цьому зраднику… Але не встигла. А як побачила їх разом, то взагалі вирішила мовчати.
– Вагітна? Хтось ще знає?
– Ніхто. Я навіть бабусі ще не сказала. Вона одна у селі живе. Вона, мабуть, не зрозуміє мене. Вона ж попереджала мене…
– Ходімо до мене, а далі буде видно. Теща недаремно тебе знайшла…
Наступного дня вони приїхали по речі Віки. Її подруга була вдома разом із Романом. Вона навіть не пішла на навчання.
– Подруго, не очікувала тебе побачити. А я вже й твої речі зібрала. До речі, не забувай платити свою половину – раптом повернешся.
Віка мовчки передала валізу Ігорю, так звали її нового знайомого.
Сама пройшлася кімнатою у пошуках своїх речей. Виявилось, що подруга не все зібрала.
Улюблений спортивний костюм, який дуже подобався обом дівчатам, лежав на полиці.
Ноутбук, старенький, але він належав Віці, був під ліжком.
– Віко, будь людиною. Залиш ноутбук. Мені курсову писати. Ти все одно до бабці в село.
– Він мій…
Віка ще раз оглянула кімнату. Більше її тут нічого не затримувало. На Романа вона не дивилася, та він і сам віддвернувся…
…– Молодець! Ти добре трималася!
– Навіщо ти сказав своїй бабусі, що я твоя наречена? Мені стало дуже незручно…
– Вибач… Вона дуже слаба… Її може скоро не стане, хай вона за мене хоч трошки потішиться… Вона тримається, але… Я ж їй нічого не говорив про свої минулі стосунки. Як знав, що це все було несерйозно. Я їх навіть не знайомив. А ти зовсім інше. Вона зраділа тобі…
– А я ще й вагітна! Як їй усе потім пояснити?
– Скажемо, що дитина моя.
– Знаєш, що сказала б моя бабуся з цього приводу?
– А що можна сказати?
– Так вони й жили, спали нарізно, а діти були! Чого смієшся?
– Я й не подумав. Але моя бабуся не зрозуміє.
– Ага, вона по твоєму не знає, як діти виходять? Гаразд, скажемо, що мені треба до іспитів готуватися, і ти мені не заважаєш. Адже мені треба отримати диплом, я якраз встигаю.
Тільки ось і працювали ми разом з цією «подругою», доведеться звільнитися. Не хочу її навіть бачити. Добре, що групи у нас різні, а то б довелося перевестися. Роботу знайду.
Віці подзвонили.
– Віко, рятуй! Твою подругу довелося звільнити. Ми не встигаємо, замовлень багато. Вийди за неї, подвійна оплата. Тільки дуже терміново!
– Віко, так не можна! Ти вагітна! Якщо тобі себе не шкода, то подумай про дитину. Майже всю ніч на ногах, а тепер на навчання…
– Мені потрібні гроші. Та й тобі з бабусею за те, що дали притулок треба заплатити…
– Ти мене образиш. І бабусю також. Краще грай роль моєї нареченої. А своїй бабусі ти збираєшся говорити про дитину?
– Ти так за мене переживаєш?
– Не я один. Теща всю ніч тебе шукала вдома, бабуся цікавилася. Припини ходити на ці нічні зміни. Вчись, а потім буде видно. Де живе твоя бабуся? Я думаю, ми зможемо до неї в неділю поїхати. Надвечір повернемося.
– І ти скажеш їй…
– Так, скажу. Я твій наречений. Ти проти?
– А що буде потім?
– Весілля. Я так звик до тебе за ці два місяці. Виходь за мене заміж, по-справжньому. Я зможу всіх нас утримувати.
– Але ж ми так мало знаємо один одного.
Я, звичайно, дуже рада твоїй пропозиції, але я ж…
– І навіщо знову плакати? Від радості? Від радості можна… Бабусю, ми з Вікою одружуємося! Вона вагітна, у тебе буде правнук! – гукнув Ігор з порога.
Бабуся дуже зраділа і підтримала молодих…
…Не стало старенької через місяць. Вона пішла тихо уві сні…
– Тепер обманювати нема кого. Мені піти? – запитала після поминок Віка.
– Ну ти чого? Моя пропозиція залишається в силі. Їдемо до твоєї бабусі. Ми просто розпишемося, дитина має народитися у шлюбі.
– І ти їй не розкажеш, як знайшов мене?
– Ні. Думаю, і тобі не варто цього робити. Це буде лише нашою таємницею…
…Віка та Ігор гуляли у парку з візочком, в якій спала їхня новонароджена донечка.
Старший синочок Денис бігав за Тещею. Якось вона зникла.
– Тату, Теща загубилася!
– Зараз ми її знайдемо. Напевно вона когось вже втішає…
Це було майже так. Під тією самою лавкою сиділо маленьке кошеня. Воно то жалібно нявкало, то шипіло на собачку.
– Тату, ми його візьмемо? Він же без нас пропаде.
– Бери, тільки акуратно, щоб не подряпав.
– А як ми його назвемо?
– Придумаємо. Було б логічно назвати його Тестем. – Ігор повернувся до Віки. – Як ти гадаєш?
– А може, це дівчинка.
– Ні. Це хлопчик. Він буде Моряком! – вигукнув Денис.
– Моряком? Чому?!
– Він же ж смугастий!
І Віка з Ігорем весело засміялися…