Місто прокидалося від зимового сну. З даху капала вода, сонце зігрівало ще холодні з ранку вулиці, а повітря наповнювалося ароматом свіжості і чогось невловимо теплого. На календарі було восьме березня.
Колись цього дня вона чекала на квіти, увагу, теплі слова. Але її кришталеве щастя розбилося на дрібні шматочки, коли коханий чоловік, від якого вона чекала пропозиції руки та серця, раптом заявив їй:
– Ми розлучаємося, Ганно. Не питай чому, гаразд? Мені й так важко.
А вона й не питала, просто мовчала ледь не плачучи…
Він пішов, тихо зачинивши за собою двері, а вона все ж таки вийшла не сходовий майданчик і, тримаючись за поручні, дивилася, як він спускається. Підняв голову, глянув на неї і зник. Гримнули під’їзні двері. Щастя зникло.
Спільні друзі спочатку були здивовані: така пара і так раптово розлучилася без видимої причини. Підтримували її, заспокоювали. А потім пройшла чутка, що Микола поїхав за кордон. Навіщо і куди саме, ніхто до ладу не знав. Так закінчився її роман.
Ганна сиділа над сімейним альбомом і розглядала старі фотографії. Ось прабабуся Катя, гарна жінка, яка все життя пропрацювала вчителькою.
Учні любили її за доброту, за терпіння і за те, як вона розповідала – ніби відчиняла перед ними двері до інших світів. Якось до жіночого дня вона отримала від учнів букет квітів і листівку зі словами:
«Ви – наше натхнення».
Ця листівка з тюльпанами теж зберігалася тут.
Але Катерина Олексіївна все життя прожила сама. Її чоловіка не стало дуже молодим. Тоді ж народилася бабуся Ганни, Ніна. І прабабуся Катя виховувала її одна, хоча до неї залицявся цілком порядний чоловік.
Пропонував їй вийти за нього заміж, але Катерина Олексіївна свято зберігала пам’ять про чоловіка і відмовилася від пропозиції.
Ось і його фото, вони разом із прабабусею Катею.
Про чоловіка бабусі Ніни взагалі нічого не було відомо. Якась сімейна таємниця, яку Ганна мріяла розгадати чи дізнатися згодом. Але поки що вона знала лише те, що й бабуся виховувала маму Ганни одна.
– Невже це у нас сімейне? Як кажуть, на роду написано? – подумала Ганна і перегорнула сторінку альбому.
Йшли вже фото мами, спочатку дівчата, потім школярки. І ось вона вже дівчина, студентка медичного інституту, майбутня лікарка. Але історія повторилася і в маминому житті.
Спочатку вона вдало вийшла заміж після закінчення інституту за батька Ганни, лікаря-стоматолога. Ганна погано пам’ятала його, в пам’яті він залишився фотографією на пам’ятнику, а в альбомі було лише одне його фото, точніше, їхня з мамою весільна фотографія.
Вони довго чекали свого первістка, і нарешті народилася Ганна, коли батькам було вже трохи за тридцять. Щастю не було меж! Як виявилося, батько потай мріяв про доньку і був щасливий її появі на світ.
Його не стало, коли Ганні було близько чотирьох років, пригода на дорозі.
Зараз Ганні двадцять три роки, вона працює секретаркою у хорошій, процвітаючій компанії після закінчення інституту. Начальник її цінує за відмінне знання двох мов, які так необхідні у роботі із закордонними партнерами.
Так, зараз все непросто, але їхній бізнес, незважаючи на труднощі, поки не зазнає краху, і все завдяки йому, її розумному начальнику. Він уміє залишатися на плаву навіть у самих, начебто, критичних ситуаціях.
Її коханий Микола, теж була співробітником їхньої фірми. І вони любили один одного. Ганна це точно знала. Але чому вони розлучилися – для неї так і залишилося загадкою. Після його несподіваного звільнення й від’їзду начальник запросив її до себе для розмови.
– Ти як? – спитав він співчутливо. – Тримаєшся? Є одна обставина, про яку я не можу розказати тобі, Ганно. Але… – він трохи помовчав. – Будь мужньою. Рано чи пізно все стане на свої місця…
Ганна не зовсім розуміла, про що це він. Хоча ясно, що про Миколу, але чому так загадково?
Вона подивилася прямо в його красиві, розумні очі, сказала:
– Дякую за підтримку.
І вийшла з офісу. Очі сповнилися сльозами.
Більше про Миколу вона не чула нічого і ні від кого. І вирішила забути про нього, хоча виходило це важко. І ось зараз, переглядаючи сімейний альбом, вона раптом зрозуміла, що це сімейне у них – жінка завжди одна!
Так, але у всіх її рідних та улюблених бабусь і мами хоча б діти з’явилися на світ! Улюблені донечки. А в неї…
– Рано чи пізно все стане на свої місця, – пролунало десь усередині, ніби почувся наяву голос начальника.
– Вашими б вустами… – тихо пробурмотіла Ганна, закрила альбом і прибрала на полицю.
На роботу йти не треба, був святковий весняний день. Жіночий день! Увечері на неї чекали мама з бабусею Ніною на вечерю. І цілий день був попереду. Ганна одяглася тепліше і вийшла надвір.
Майже розтанув сніг, лежав тільки у тіні будинків невеликими білими острівцями. Світило сонечко. Місто ніби наповнилося жіночими посмішками. Мами з дітьми, дівчата з квітами, літні пані, які гордо крокують під руку з молодими хлопцями, напевно, з онуками. 8 березня – не просто день весни. Це день жіночого щастя, доброти, кохання.
Ганна неспішно йшла вулицею, міцніше кутаючись у свій бежевий плащ.
У руках вона несла невеликий букет – перші тюльпани, які купила собі.
– Чому б і ні? – подумала вона, посміхнувшись своєму відображенню в блискучій вітрині квіткового магазину.
Раптом її гукнула якась старенька, яка продавала мімозу.
– Дівчино, візьміть ще ось цю гілочку. Вам личить.
Ганна дістала з кишені трохи грошей, простягла старенькій і прийняла сонячний подарунок.
Так із квітами й зайшла до їхнього улюбленого з Миколою кафе, замовила чашку капучино, дістала з сумки книжку.
Відкривши навмання, вона прочитала рядок:
«Я навчилася мудро жити…»
І в цей момент вона зрозуміла – так, вона щаслива. Без приводу, без чийогось дозволу. Просто тому, що у її душі завжди була весна. Незважаючи ні на що! А ще тому, що кохала, тільки його одного…
Вона пила гарячий напій, читала і не помітила, як до її столика хтось підійшов. Піднявши очі, дівчина аж похитнулася від несподіванки.
Перед нею стояв Микола!
– Я все таки знайшов тебе, Ганно! Зайшов додому, ти не відкрила. Пішов навмання саме сюди, і ось…
– Звідки ти тут? – замість привітання здивовано запитала вона.
Чоловік сів навпроти, замовив собі каву, потім простягнув через стіл руку і взяв її долоню так ніжно, так делікатно, що вона не забрала її, так само дивлячись у його очі, на злегка змарніле обличчя і легку сивину у волоссі.
– Все позаду, люба! Я пройшов через це випробування і тепер здоровий.
І пішла лаконічна, але дуже серйозна розповідь про те, як Микола дізнався, що сильно занедужав, як лікарі дали йому слабку надію та порекомендували клініку в Німеччині. І тоді він вирішив, що поїде туди і повернеться тільки у разі одужання.
– Я зміг! Точніше, лікарі змогли. Випадок був не запущений на моє щастя, і ми впоралися. Остаточне обстеження та консиліум підтвердили, що все позаду…
– А мені ти сказати не міг, Миколо?! Краще було кинути мене, га?! Змусити думати, що я не варта тебе…
В її очах блиснули сльози. Він підвівся, підійшов і обійняв її, нахилившись. Довго стояв так і прошепотів нарешті:
– Вибач мені, Ганнусю. Вибач, кохана. Мені здається, що я і впорався тільки завдяки тобі, завдяки тому, що ти є на світі, живеш, дихаєш і, можливо, чекаєш на мене.
Не пробачити його вона не могла, хоча б тому, що після цих його слів і обіймів раптом зрозуміла, наскільки вона щаслива, що знову бачить його поряд, що він здоровий, живий і любить її як і раніше.
Як виявилося, всі процедури, точніше, більшу їх частину сплатила фірма за розпорядженням їхнього начальника. Так, він був у курсі, але обіцяв мовчати. Ганна не знаходила слів, щоб висловити все те, що було в неї на душі.
Вони купили квітів, цукерок, ігристого і ввечері разом вирушили до мами та бабусі Ганни.
Здивуванню їх не було меж, але Миколу вони прийняли тепло й привітно. А після його зізнання бабуся зовсім розплакалася, а мама обійняла їх обох, дочку й Миколй, і сказала:
– Тільки будьте щасливі, діти мої…
…Як хочеться вірити, що їхній сімейній традиції жіночої самотності настав кінець.
Так, жінки у цій сім’ї були щасливі по-своєму. Але раптом Ганна все ж таки стане щасливішою?
Не дарма ж вона пройшла через це випробування…