Весь обід Дмитро совався на стільці, раз у раз поглядаючи на годинник. Потім не витримав, і, дивлячись на дружину запитав:
– Кохана, я не розумію, що відбувається?
– А що відбувається? – знизала плечима Ірина.
– Як що? Сьогодні ж субота! Чи ти забула?
– Дмитре, що з тобою? – усміхнулася дружина. – Ти чому так нервуєш?
– Ти забула, що сьогодні субота, чи ні? – наполегливо повторив те саме запитання чоловік.
– Ну, припустімо, що не забула.
– А твоя мама про це не забула?
– Мама? – дружина здивовано подивилася на чоловіка. – Чому ти зараз згадав про мою маму?
– А чому я маю про неї забувати? Це ж моя теща! Вона не заслабла?
– Ні, а в чому річ? – Ірина не розуміла, що відбувається.
– А я ось не впевнений, що вона не занедужала!
– Дмитре, припини мене лякати, – невдоволено сказала дружина.
– Ні, Іринко, це ти мене не лякай! – чоловік зробив стривожене обличчя. – Якщо твоя мама занедужала, чому ти не збираєшся її відвідати? Може, тобі з’їздити до неї у гості? Взяти дітей і… На цілий день. Я навіть зможу відвезти тебе.
– Я не хочу нікуди їхати! – заявила дружина. – Я хочу в суботу відпочити вдома. З тобою і з дітьми. Скоро вони, нарешті, прокинуться, ми їх нагодуємо і підемо в парк.
– Але, Іро… – Дмитро глянув на дружину. – Я тебе сьогодні зовсім не впізнаю. Ти чому зовсім не турбуєшся про свою маму? Раптом вона справді серйозно занедужала? Лежить зараз самотня, у ліжку, і тужить. І чекає на тебе.
– Вона, здорова, Дмитре! – сердито сказала Іра. – Припини, ще наврочиш! Сиди, і їж. Борщ охолоне.
– Ні… Я нічого не розумію … – Дмитро відклав ложку в бік… – Якщо твоя мама абсолютно здорова, то чому вона сама забула про свою доньку. Вона що тебе розлюбила?
– Дмитре! Ще раз кажу, припиняй цей концерт! Ми вчора з мамою перед сном говорили дві години. І вона почувала себе чудово.
– Ах, ви вчора балакали… – Чоловік розчаровано зітхнув. – І, до того ж, дві години… Отже, вона тому сьогодні й не з’являється…
– Так, швидше за все тому.
– От же ж… – ахнув Дмитро, і знову глянув на годинник, що був на стіні. – Це дуже погано.
– Чому…
– Це погана прикмета.
– Яка ще прикмета?
– Я ж говорю, погана. Сьогодні трапиться щось погане…
– У сенсі?
– Пропала моя субота, Іро. А це в мене, між іншим, вихідний день.
– І в мене, між іншим, теж, – знову хмикнула чомусь дуже задоволено, дружина.
– Правильно, – приречено зітхнув Дмитро. – У тебе вихідний… Але на тебе, на відміну від мене, ніхто ніде не чекає… Навіть мама… А мене…
– Що тебе?
– На мене чекають на футболі! – сказав чоловік.
– Я так і знала! Значить – знову?
– Що – знову?! Сьогодні дуже важливий матч, Іро! Грають наші! З не нашими! І я маю обов’язково бути там!
– Ну, нарешті… – Дружина знову задоволено хмикнула. – Нарешті, ти зізнався, що ти у вихідний знову зібрався втекти з дому. І я, Дмитрику, теж зізнаюся. Я спеціально попросила маму сьогодні не приїжджати.
– Що?! Ти спеціально? – У чоловіка в очах застигла образа. – Але чому? Чому ти так зробила?
– А ти чому зібрався на футбол, не попереджаючи мене?
– Тому що я був певен, що прийде моя улюблена теща! І тобі одразу стане не до чоловіка!
– А тепер вона не прийде!
– Але ж я маю бути там!
– Чому ти маєш? У тебе, між іншим, є інші справи! Ти забув? Ти одружений, і в тебе сім’я! Дружина і діти!
– І теща!
– А теща тут до чого? Вона живе не з нами.
– Вона при тому, що вона моя улюблена теща, яка щосуботи буває у нас! І я спокійно йду на футбол!
– А цього разу все буде по-іншому!
– Але ж я вже людям пообіцяв!
– Як пообіцяв, так і розобіцяєш?
– Що-о?! – Дмитро зиркнув на дружину. – Що значить – розобіцяю? Немає такого слова.
– Слова нехай і нема, зате таке поняття є. Дзвони своїм друзям, і кажи, що твоя дружина – така розтака, не відпускає тебе сьогодні з дому.
І багатозначно додала: – Без дітей не відпускає.
– Без яких дітей? – насторожився чоловік.
– Без твоїх! Яких ти дуже любиш!
– Ти хочеш сказати, що…
– Так! Бери дітей під пахву, і йди з ними куди хочеш…
– А ти що без дітей робитимеш? – насторожився чоловік.
– Я знайду собі заняття, не хвилюйся! Ну, кажи, ти згоден на таку умову? Або…
– Ні! – твердо сказав Дмитро.
– Чому?
– Бо там не місце для дітей!
– Чому?
– Тому що там усі вболівальники навколо кричать і сваряться!
– Чому? – втретє запитала дружина.
– Іро, невже тобі не зрозуміло? – невдоволено скривився чоловік. – Наші ж знову прогарють! І, швидше за все, з великим рахунком. Як тут не сваритися?
– Ось! – знову посміхнулася дружина. – Невже, тобі цікаво дивитися, як твоя улюблена команда щоразу програє?
– Так… Мені цікаво… І до того ж ми – справжні вболівальники – досі віримо у диво. А раптом воно станеться саме сьогодні? Я взагалі, вірю в чудеса, Іро. І навіть зараз, коли я розумію, що сьогодні все проти мене, все одно – я вірю, що раптом пролунає дзвінок, і з’явиться моя рятівниця – теща.
І в цей момент справді пролунав дзвінок у двері.
Чоловік і дружина застигли, потім Дмитро скочив, і кинувся в коридор. І Ірина тут же почула радісний галас:
– Світлано Федорівно! Я знав, я вірив, що ви про нас і сьогодні не забудете! Ох, як же ж я вас люблю, люба Світлано Федорівно!
– Ну, все, все, Дмитрику, – пролунав радісний голос мами Ірини. – Не бреши мені, любий! Я знаю точно, що футбол ти любиш більше за мене!
– Мамо! – вигукнула невдоволено Іра. – Ну навіщо? Ми ж із тобою про сьогодні домовлялися!
– Але, дитинко, ну, як ти не розумієш? – мама вже стояла у дверях вітальні, потім почала обіймати улюблену дочку. – Як я могла не прийти? Адже сьогодні ж у наших така гра!
– Мамо, ну про що ти говориш? – вигукнула Іра. – Яка гра? Вони ж все одно знову програють!
– А раптом станеться диво? – усміхнулася теща. – Ми з Дмитриком, як діти, все ще віримо у дива. До речі, а де мої онуки?
– Де-де… – невдоволено зітхнула дось… – Вони знову із батьком до ночі дивилися гру. А тепер сплять до першої години дня.
– Так… – теща подивилася на дочку, потім на зятя, і багатозначно сказала: – Пора вам, діти, записувати своїх юних уболівальників на футбол… Щоб вони по-справжньому зрозуміли, що означає ця гра.
– Так… – кивнув зять. – Ви маєте рацію, пора. Днями я обов’язково займуся цим. А зараз, дівчата… Мені пора збиратися…
І Дмитро квапливо почав збиратися на футбол…