Сестри Мельник народилися у невеликому селі. Старша сестра Віра так і залишилася там після школи. Вступила вчитися до місцевого технікуму, освоїла професію бухгалтера, а потім зустріла молодого та дуже веселого хлопця Віталія. Вони одружилися, почали будувати будинок. І до того моменту, як у Віри з’явився син, будинок уже було збудовано. Віталій сам займався будівництвом, у нього була своя велика компанія (за мірками селища, звичайно), тож проблем із грошима не було. Та й Віра зрештою почала працювати зі своїм чоловіком, займатися його бухгалтерією.
Молодша сестра, Василина, завжди мріяла вирватися з села. Вона хотіла жити у великому місті, де багато можливостей та розваг. Тож поїхала навчатися до обласного центру, де, власне, і залишилася.
Відучилася вона на менеджера, щоправда, працювати стала продавцем. Але отримувала нормально, тому вдавалося винаймати невелику квартиру. А через рік після народження племінник, Василина вийшла заміж.
Чоловік її, Євген, був простим робітником на заводі. Дохід у них був невеликий, купити квартири можливості не було. От і жили на орендованій.
Через два роки після весілля Василина народила доньку Єву.
Сестри між собою спілкувалися, підтримували стосунки. Але між ними було триста кілометрів відстані, особливо не наїздишся.
Але коли народилася Єва, Василина стала частіше відвідувати свою сестру. Мовляв, дитині на свіжому повітрі краще, та й мені з тобою простіше.
Не сказати, що Вірі було простіше. Її син Максим якраз пішов до садка, вона повернулася до роботи. А тут сестра з дитиною, їм приділяти увагу треба, готувати постійно треба.
Але вона все одно була рада їх бачити, намагалася завжди влаштувати найкращий прийом. Благо, місць у хаті вистачало, і бувало, що Василина зі своєю донькою жили в них місяць.
Дитина зростала, але візити не припинялися. Коли Єві виповнилося чотири роки, Василна вперше залишила її одну сестрі на тиждень.
– Виручиш? Хочемо з Євгеном у відпустку зʼїздити, а яка це відпустка з чотирирічною дитиною? А тут у неї братик, дім у вас свій. Ну, будь ласка.
Віра так і працювала на чоловіка, тому, в принципі, могла все робити і з дому. Ну і погодилася, треба ж допомагати сестрі. Та й Єва була ангельською дитиною, слухняною та доброю дівчинкою.
Після цього Василна стала періодично залишати свою доньку у сестри. Та й із чоловіком вони стали частіше їздити, особливо влітку.
– Добре тут у вас, – говорила Василина, дихаючи на повні груди, – свіже повітря.
– Так, переїжджайте до нас, – усміхалася Віра. – Ми і роботу вам знайдемо, та й житло тут набагато дешевше, ніж у місті.
– О, ні, я вже відвикла від села, – махала рукою сестра. – Мені тут не вистачатиме торгових центрів, кінотеатрів, великих супермаркетів. Звикла я до галасливого, міського життя.
– Як часто ти їздиш у свої торгові центри? – Запитувала Віра. – Можна ж у вихідні до міста спокійно доїхати.
– Ні-ні. Ми якщо лише у гості. Сподіваюся, ми вам не набридли?
– Ні, звісно. Приїжджайте коли хочете.
Насправді Віра все частіше відчувала, що втомлюється від гостей. Сестра могла приїхати у вихідні, а могла і на місяць. Вона так і не вийшла на роботу, хоч дитині вже скоро до школи. Казала, що як тільки Єва освоїться, зможе сама ходити додому зі школи, вона обов’язково вийде. А зараз поки що посидить вдома.
Деколи Вірі навіть здавалося, що сестра приїжджає до неї, щоб гроші не витрачати. Тому що їхній родині явно не вистачало коштів. А тут їх годують, напувають, ні про що навіть замислюватися не треба.
Але все ж таки Віра не відмовляла Василині. Та й часом вона й за племінником доглядала, поки була тут. Він поступово входив у важкий підлітковий вік, і міг наробити не розумних вчинків разом із друзями.
Стабільно, разів шість-сім на рік Василина гостювала у своєї сестри. І ще кілька разів на рік підкидала до неї Єву.
Віра ніколи не зупинялася у Василини. Сестра винаймала невелику двокімнатну квартирку, і місця для сім’ї Віри просто не було. Тому коли вони їздили в місто, то просто орендували собі житло, щоб не обмежувати родичів.
І це Вірі теж здавалося нормальним. Адже мають великий будинок, місця достатньо. А де вони у сестри розмістяться? Усім буде некомфортно.
Єдине, що її бентежило, то це поведінка Василни, коли вони приїжджали. У місті вони бували пару-трійку раз на рік. У справах чи так, розважитися. І то Василина не завжди могла з ними зустрітися, не дуже хотіла їх розважати, показувати їм цікаві місця. Іноді вони взагалі перетиналися на годину, а потім розходилися у своїх справах.
Смішно сказати, але Віра і в гостях у сестри була всього кілька разів після народження Єви. Та й то, сестра напоїла чаєм, навіть не запропонувавши їжу. Але Віра намагалася про це не думати, адже у всіх різні можливості та різне уявлення про гостинність.
Діти росли. Віра з Віталіком розвивали свій бізнес. Навіть подумували квартиру в місті купити, щоби Максимові потім було де жити. Як тільки він почав замислюватися про майбутнє, одразу сказав, що хоче переїхати жити до міста. Але Віра й не сперечалася, там у нього більше можливостей реалізувати себе. А тут лише якщо з батьком працюватимуть.
Василина та Євген так і жили на орендованій квартирі. Василина все ж таки вийшла на роботу, але отримувала мало. До сестри вона приїжджала тепер рідше, але обов’язково відправляла Єву на місяць улітку. Щоб повітрям дихала, як вона казала.
Сестри спілкувалися тепер рідше, кожен мав свої турботи. Але Віра завжди охоче приймала сім’ю сестри у себе в будинку.
Настав час подавати документи до ВНЗ. Максим виріс, він закінчив школу та планував навчатися на юриста. Віра та Віталій розуміли, що у хлопця мало шансів вступити на бюджет, але вони могли сплатити за його навчання.
І коли настав час їхати в місто, Віра сильно занедужала. Температура висока, голова важка. Вона навіть підвестися з ліжка не могла.
Віталій мав на роботі справи. І він сказав, що тільки зможе відвезти Максима, але поїхати з ним до ВНЗ, подати документи, вступати, у нього часу немає.
І тоді Віра вирішила звернутися до сестри.
– Привіт, Василинко, – хрипким голосом промовила вона.
– Боже, що з тобою?
– Занедужала, сильно. А Максимові завтра треба документи подати. Його Віталік до міста довезе, але згодом йому треба на зустріч їхати. Ти можеш відвезти Максима до університету, простежити, щоб він правильно все зробив? Та й взагалі, придивитися за ним? А то він все ж таки в місті не часто буває. А завтра вранці Віталік його забере, залишиш у себе до завтра?
Повисла тиша. Віра навіть подумала, що зв’язок перервався.
– Вибач, мені ніяк, – промовила Василина.
– Чому?
– У мене дуже багато справ на завтра. Я в перукарню записана, та й з Євою треба по магазинах сходити. Вона до табору скоро їде, треба купити їй усе.
– Василино, я тебе ніколи не просила, але це дуже важливо. Можна ж і другого дня все це зробити.
– В іншій ніяк, – відрізала сестра.
– Гаразд, – відчуваючи, що закипає, промовила Віра. Максим, начебто, самостійний, має впоратися. Хоча, звичайно, Вірі було б спокійніше, якби він був не один. – Але ж на ніч можна йому буде залишитися?
– Віра, ну де він розміститься?
– Та хоч на підлозі! – не витримала Віра. – Це лише на одну ніч!
– Ну, я ж не можу його в нашій спальні покласти! Він дорослий хлопчик, а я його тітка це неправильно. І в кімнаті Єви не покладу, якось це теж не дуже добре, вони обидва підлітки, мало що. А кухня у нас зовсім маленька, ти сама пам’ятаєш…
Віра не могла повірити своїм вухам. За стільки років вона ніколи ні про що не просила сестру, жодного разу не сказала їй, що їм незручно прийняти її або її дочку. А тут у Віри, вважай, безвихідь, а сестра так робить.
– Гаразд, я зрозуміла.
– Не ображайся, але правда ніяк.
Віра поклала трубку, відчуваючи, як защипало в носі. Було дуже прикро.
У Віталія у місті жив троюрідний брат, з яким він майже не спілкувався. Але той без проблем погодився відвезти племінника до ВНЗ та дати притулок його. І навіть сказав, що нехай залишається на вихідні. Він йому хоч місто покаже.
Все пройшло добре, Максим вступив. У місті йому батьки винайняли квартиру, сподіваючись, що він у ній готуватиметься до занять, а не влаштовуватиме вечірки. Але вони самі були молодими і розуміли, що, напевно, все буде інакше. Але Максим, начебто, хлопець відповідальний, впорається якось.
Весь цей час Віра не спілкувалася із сестрою. І та навіть не поцікавилася, чи вступив Максим чи ні.
Зате під кінець серпня Василина зателефонувала сама.
– Привіт, ми з Євою хочемо приїхати на тиждень. У мене відпустка, у неї ще канікули.
– Ні, – відрізала Віра.
– У сенсі?
– У прямому. Більше ви в мене не зупинитеся. Бажаєте дихати свіжим повітрям, винаймайте собі житло. Але не розраховуйте, що я вас розважатиму.
– Віро, ти чого? Ти через Максима, чи що?
– Я стільки років приймала вас у себе вдома. Годувала, напувала, розважала. І ніколи вам не відмовляла, навіть коли мені було не надто зручно. А тебе я попросила один раз допомогти своєму племіннику, і ти мені відмовила. На цьому все.
Василина думала, що Віра перестане ображатися. Але ні, вона більше її навіть на поріг не пустила.
Віра знала, що син спілкується з Євою, своєю сестрою. І була рада, адже дівчинка справді ні в чому не винна. Але й її вона більше в себе бачити не хотіла, принаймні поки вона не виросла, і доведеться зустрічатися ще й з її матір’ю.
А Василина не вважала себе винною. Чому вона мала закривати очі на незручності заради племінника? Вони сестрі незручностей не створювали. У них великий будинок, так що проблем і не було.
Проте до цього великого будинку вони так більше й не входили. Та й сестри перестали спілкуватися. Краще вже без сестри, ніж із тією, на яку не можна покластися у скрутну хвилину.