Василь спеціально приїхав до рідного міста всього на день, з єдиною метою – сходити на могилку своїх покійних батьків.
Йому, звичайно, хотілося відвідати ще й могилку своєї першої дружини, дуже хотілося, але де вона похована, Василь не знав. А шукати її на цьому величезному міському цвинтарі – це було безглуздим заняттям.
Так вийшло, що в цьому місті в нього нікого з рідних не залишилося жодної людини. Тож одразу після цвинтаря Василь мав намір їхати на вокзал. О дев’ятій вечора поїзд його мав відвезти назад, до міста, де на нього чекали дружина та діти.
Він уже виходив з цвинтаря, коли ззаду його раптом гукнув знайомий жіночий голос:
– Василю, це ти, чи що?
Спочатку він оторопів. Потім він подумав, що голос йому примарився. Але за інерцією зробивши ще кілька кроків, він застиг, обернувся і не повірив своїм очам.
– Оце так… – пробурмотів він розгублено, вдивляючись у обличчя колишньої дружини. – Марійка? Жива?..
– Що значить жива? – здивувалася жінка.
– Як це?.. – жалібно сказав Василь. – Мені ж сказали, що ти той… Тебе не стало…
– Коли це мене не стало? – ще більше розгубилася жінка.
– Як коли?.. Тоді… Тридцять років тому.
– Тридцять?
– Ага… Коли я хотів до тебе повернутися… Приїхав сюди, до рідного міста, пішов до тебе, а мені прямо з порога заявили, що тебе нема… Що тебе не стало. І тебе днями поховали… Сказали, і виставили за двері…
– Хто тобі таке міг сказати? – ахнула Марія.
– Як хто? Твоя мати! Тамара Петрівна!
– Ах, мати… – Марія зробила скорботне обличчя. – Мама могла… Тільки, її, Васильку, не стало… Два роки вже, як поховали. Я щойно з її могилки.
– Царство їй небесне… – пробурмотів Василь, абияк приходячи до тями. – Гарна була жінка… Хоч і розлучити нас примудрилася двічі…
– Чому двічі?
– Ну як? Я ж говорю, я ж повернутися до тебе тоді хотів.
– Коли – тоді?
– Тридцять років тому!
– Ну, тоді я б тебе, вже, Василю, і не прийняла назад.
– Чому?
– А тому що я на той час сина вже від іншого чоловіка носила.
– Ах, он, воно що… – Василь тяжко видихнув. – Значить, Тамара Петрівно, як би, і не винна?
– Не винна.
– Але навіщо вона так сказала, що тебе не стало? Могла б сказати, що, мовляв, не лізь до неї, у неї інший мужик давно. А я, тоді, після тієї новини, прямісінько до церкви пішов, і за тебе молився. Як за покійну. І одразу ж поїхав назад. Туди, на заробітки… У батьків тільки одну ніч переночував… Ех, Тамаро Петрівно…
– Такий уже в мами характер був, – винуватим голосом сказала Марія. – Вона, мабуть, хотіла сказати, що мене для тебе не стало. А вийшло інакше… Ти просто неправильно зрозумів. Так… – колишня дружина теж важко зітхнула. – Не любила мама тебе…
– Не любила. І я досі не можу зрозуміти – чому?
– Невже? – здивувалася Марія.
– Чесне слово. А ти знаєш?
– Знаю. Тому що ти мого батька, який нас із мамою покинув, вирішив якось на словах виправдати. Мовляв, він не винен, що зустрів іншу жінку. Мовляв, у житті так буває. Ось мама й злякалася. Подумала, що ти такий самий, як мій батько. Теж, будь-якої миті зможеш мене покинути, якщо зустрінеш іншу. І почала тебе всіляко виживати.
– Але ж я був не такий.
– Не такий… – задумливо сказала Марія. – Напевно…
– Чому, напевно?
– Але ж ти одружився з іншою.
– Я одружився, тільки коли дізнався, що тебе не стало! – вигукнув Василь.
– Але ж все-таки одружився. Хоча… І правильно зробив, що одружився… Адже всі повинні життя своє влаштовувати… Ти другу дружину, напевно, любиш?
– А як її не любити? У нас із нею двоє діточок. Вже великі, правда. У них самих сім’ї. Миколка і Марійка.
– Як дівчинку звуть? – Марія здивовано підняла брови. – Марійка? Чому Марійка?
– А я не знаю… – збрехав Василь. – Марією ми її назвали, і все…
– А хто ім’я дівчинці вибирав?
– Та чи не все одно – хто? У тебе, мабуть, теж діти є?
– Є. Синок Василько.
– Навіть так? На честь, кого назвали?
– На честь батька чоловіка.
– Я так і подумав. І ти зараз підеш до нього? До чоловіка?
– Смішне питання, Василю, – вона сумно посміхнулася. – А до кого ж іще мені йти? Звісно, до нього, до рідного. Ми з ним уже тридцять років разом. Діти вилетіли з гніздечка, а ми залишилися вдвох. Він сьогодні занедужав трохи, ось мені й довелося одній сюди йти. Бо ж сьогодні поминальний день.
– Ага… Я дуже радий, Марійко, що в тебе все гаразд… – Василь тяжко зітхнув, готуючись прощатися. – І особливо я радий, що ти жива. А то твоя мама здивувала… Ну, я піду?
– Куди? На автобус? Так нам поки що по дорозі. Ходімо на зупинку.
– Ні, Марійко… Я – в інший бік… Пішки я пройдуся… До вокзалу… Подихаю трохи, подумаю… Мені поспішати особливо нікуди. Мій поїзд увечері йде.
– Ну, тоді, прощавай, Васильку.
– Прощавай, Марійко. Ох, як же ж це добре, що ти жива… Як добре…
Він розвернувся, і пішов геть від свого минулого. Ішов, і очі в нього сяяли від щастя. І на серці в нього стало легко-легко.
Тому що зняв він щойно з душі своєї важку ношу. Бо ж після того, як Тамара Петрівна обманула його, сказавши, що Марії не стало, він увесь час звинувачував у цьому тільки себе.
Думав, дружина пішла від переживань після раптового відходу чоловіка. Пішов він після чергової сварки, яку влаштувала теща. Думав Василь, не витримала Марія його втечі, цього малодушного вчинку, фактично – зради. А виявилося…
– Треба терміново зайти в церкву, і поставити свічку за упокій Тамари Петрівни… – подумав раптом він. – Нехай їй там легше стане. Я ж її, нарешті, пробачив. Хоч вона і зробила все, щоб нас з Марією розлучити.
І за те, що вона про відхід дочки сказала – теж прощаю. В цьому я сам винен…
А тепер у Марусі чоловік коханий… І в мене дружина найкраща…
Може, ще й дякую, треба сказати Тамарі Петрівні? Хто його знає?