У суботу вранці Варвара прокинулася з хорошим настроєм, відчуваючи тихий і затишний вихідний день.
Вона вже приготувала собі каву і влаштувалась на дивані з книжкою, коли у двері подзвонили. Це було несподівано.
– Хто ж там міг прийти так рано?! – здивовано пробурмотіла жінка й пішла в коридор відкривати.
На порозі стояв чоловік спортивної статури із двома величезними спортивними сумками.
Його обличчя здалося Варварі знайомим, але вона не одразу впізнала в ньому… Свого колишнього чоловіка Миколу!
– Привіт, – сказав той, посміхаючись. – Ти пам’ятаєш мене?
– Звісно, пам’ятаю… – пробурмотіла Варвара.
– Я останнім часом часто згадував тебе, – сказав Микола, заходячи в квартиру без запрошення. – Ось вирішив спробувати пожити з тобою…
– Що ти маєш на увазі? – здивовано поцікавилася Варвара, спостерігаючи, як чоловік ставить сумки прямо посеред коридору.
– Ну, знаєш, життя така штука… – невпевнено сказав той, озираючись навкруги. – У мене вчора закінчився договір оренди, і я вирішив, що це знак згори.
– Який збіг, – сухо зауважила Варвара, склавши руки на грудях. – Ти серйозно думаєш переїхати до мене?
– Все правильно, люба, – відповів Микола, сівши на диван. – Тут же ж є вільне місце, правда?
– Ні, – відповіла жінка. – У моїй квартирі тобі точно немає місця.
– Але ж ми колись жили разом, – нагадав колишній чоловік, намагаючись вдати, що нічого незвичайного не відбувається. – Чому б нам не спробувати знову?
– Тому що ми розлучилися шість років тому, – холодно нагадала Варвара. – І з того часу нічого не змінилося.
Микола здивовано підняв брови, наче почув щось незвичайне.
– То ти не хочеш відновити наші стосунки? – спитав він, нахиляючись уперед. – Давай поговоримо хоча б…
– Обговорювати нема чого, – зупинила його жінка. – Твоє життя – твої проблеми. Я не збираюся сходитися з тобою знову. І так отримала купу проблем…
Колишній чоловік важко зітхнув і встав з дивану.
– Гаразд, – сказав він, піднімаючи одну з сумок. – Тоді я піду.
– Чудова ідея, – кивнула Варвара, йдучи за ним до дверей.
Але замість того, щоби піти, Микола зупинився на порозі й обернувся.
– Знаєш, – почав він знову. – Моя мама завжди казала, що розлука робить кохання сильнішим.
– Твоя мама не жила зі мною, – сказала жінка, тримаючись за дверну ручку. – Тому її думка тут недоречна.
Микола засміявся, але його сміх пролунав натягнуто.
– Ти завжди вміла говорити те, що думаєш, – зауважив він. – Але давай будемо чесними: хіба ти не сумуєш за нашими спільними вечорами?
– Твоїми вечорами перед телевізором? – хитро уточнила Варвара. – Дякую, але я знайшла цікавіші заняття.
Колишній чоловік різко зробив крок назад.
– Значить, ти справді не хочеш дати нашому шлюбу другий шанс? – спитав він тихо.
– Саме так, – впевнено сказала жінка. – Прощавай, Микольцю!
Вона закрила двері і повернулася у вітальню, де все ще стояла недопита чашка кави.
За кілька хвилин пролунав стукіт у двері. Варвара важко зітхнула і підійшла до дверей. Однак цього разу вона не стала відкривати.
– Хто там? – запитала вона, дивлячись у вічко.
У під’їзді з похмурим виглядом стояв Микола.
– Слухай, Варваро… – почав він, але зам’явся. – Мені справді нема куди йти. Дівчина виставила мене з квартири.
– І ти вирішив, що я мушу дати тобі притулок? – із сарказмом у голосі поцікавилася жінка. – Тепер усе стало на свої місця, бо я не одразу зрозуміла, чому ти про мене згадав.
– Ну… Так, – зізнався колишній чоловік. – Ми ж були сім’єю, Варваро…
– Були, Микольцю, були. Але це в минулому. У нас давно різні життя, – стомлено відповіла жінка.
Микола притулився до одвірка і важко зітхнув. Його зітхання було настільки гучним, що колишня кохана почула його навіть крізь зачинені двері.
– Просто дай мені кілька місяців, гаразд? Поки я не знайду інше житло, – благаюче попросив чоловік.
– Ти жартуєш? Мій чоловік скоро повернеться з роботи, тож тобі краще звернутися до нього з проханням про житло, – збрехала Варвара.
– Немає в тебе ні чоловіка, ні хлопця. Я вже все дізнався від спільних знайомих. Ну пусти пожити, будь людиною! – наполегливо сказав Микола.
Варвара застигла на місці, не знаючи, що сказати.
– Якщо ти не відчиниш двері, мені доведеться повернутися до батьків, – заявив чоловік. – Уявляєш, яка ганьба? Вони думатимуть, що я невдаха!
Варвара знала, що батьки Миколи були строгими людьми, але її не хвилювали проблеми колишнього чоловіка.
– Тепер це мене не стосується, після розлучення ми офіційно стали чужими людьми, – твердо відповіла вона. – У тебе є друзі, колеги. Знайди інший вихід.
– Друзі? Колеги? – обурився чоловік. – Та хто мене пустить? Усі зайняті своїми справами! Тільки ти можеш мені допомогти, Варваро.
– Вибач, Микольцю, але моя відповідь залишається незмінною, – холодним голосом відповіла Варвара. – Тобі треба шукати інших варіантів.
– Добре, – тихо сказав Микола. – Сподіваюся, ти не пошкодуєш про своє рішення.
Однак він продовжив сидіти в під’їзді ще кілька годин, поки сусіди не виставили його.
Через кілька днів після неприємного візиту Варварі зателефонувала колишня свекруха Олена Леонідівна. Її голос звучав строго та докірливо.
– Варваро, люба, – почала вона. – Ти ж розумієш, що Миколка зараз у складній ситуації?
Колишня невістка насупилась, передчуваючи неприємну розмову.
– Олено Леонідівно, я думаю, що ви чудово знаєте, що наша сім’я розпалася багато років тому, – відповіла вона спокійно. – І тепер кожен живе своїм життям.
– Але ж він твій колишній чоловік, – наполягала свекруха. – Як ти могла відмовити йому в допомозі?
– На жаль, але я не зобов’язана допомагати людині, яка сама зруйнувала нашу сім’ю, – холодно відповіла Варвара. – Він доросла людина і має вирішувати свої проблеми самостійно.
– Ти завжди була такою самозакоханою! – обурено вигукнула Олена Леонідівна. – Навіть не подумала, як йому важко зараз.
– А ви завжди були нахабною і безпардонною, – вигукнула Варвара. – Мабуть, син у вас вдався.
Свекруха продовжила наполягати, кажучи, що дівчина черства й байдужа, але Варвара залишалася непохитною.
Зрештою розмова перейшла у відверту сварку…
Після цієї розмови Варвара відчула себе спустошеною. Вона ще раз переконалася, що вчинила правильно, відмовивши Миколі.
Щоб остаточно розлучитися з минулим, жінка заблокувала всі номери телефонів, з яких їй дзвонили колишні родичі.
Отак буває в житті. Живеш собі спокійно, аж тут на порозі отаке щастя…