– Збирайся, Валентино, сьогодні йдемо веселитися! Адже в тебе немає планів?
Валентина слухняно вимкнула комп’ютер і співчутливо подивилась на Марію.
– Що сталося? Олега покинула?
– Сам пішов! Сказав мені, що я надто владна і пішов! — Марія невдоволено кинула сумку на стіл і опустилася в офісне крісло поряд з робочим місцем Валі. — Жодна особина чоловічої статі мене більше місяця не витримує! А все дякуючи мамі: «Будь сильною, стань самостійною, вчися приймати рішення!» Ось я тепер у житті сильна і самотня! Коротше, пішли, тобі буду на життя скаржитися!
Валя тільки зітхнула, встала з-за столу, підхопила сумочку:
— Ну, ходімо.
***
За півгодини вони вже сиділи в кафе, і Марія, потягуючи ігристе, скаржилася:
— Ні, ну кого моя мама виховала? Я ж справді дуже владна! Люблю, коли все так, як я хочу. Нормальному чоловікові зі мною важко. Але все це, як кажуть, з дитинства! Маму ж, як чоловік покинув, так вона на весь чоловічий рід і образилася. Ніколи, каже, більше не дозволю собі від чоловіків залежати! І ти, Марія, вчись тільки на себе розраховувати! Ось я й навчилася на свою голову. Посада, гроші, квартира – все є. А ось щастя нема!
– Марія, ну не переймайся ти так. Знайдеш собі гідного. А це поки що так… Проба пера. — Валя співчутливо погладила подругу по руці.
— Та скільки ж пробувати можна?! Інші он вже свій роман пишуть. А в мене в тридцять три роки не те що сім’ї, а навіть натяку на серйозні стосунки нема! Запитає мене якась вища сила після відходу на той світ: «Чого ви в житті досягли, Марія Іванівно?» І що я відповім? Була хорошим головним бухгалтером?! Якось мало!
— Та ну чого ти нагнітаєш, — лагідно посміхнулася Валентина. — До зустрічі з цією вищою силою ще жити та жити. Все встигнеш. Я он теж незаміжня… Але такі думки мене поки не хвилюють.
— А ось те, що ти незаміжня, то це взагалі нонсенс! — Марія миттєво змінила тему. – Ти ж просто створена для сімейного життя. Чоловіки за тобою повинні бігати і благати, щоб ти стала їхньою дружиною! Ти ж хазяйка, розумничка, характер золотий, вся така затишна… Ну от кого брати за дружину, якщо не тебе?!
— Та пропонували мені кілька разів, адже я говорила. Тільки все не те! Мені потрібен такий чоловік… Такий, як мій тато! Маму любив, розумів із півслова. Після того, як її не стало так більше й не одружився! Однолюб я, каже! Пощастило моїй мамі. Та якби я такого ж, як тато, зустріла, одразу заміж на нього вийшла б! Але таких більше нема. – Валя сумно подивилася на Марію.
— Ти тільки не плач. — Марія взяла засмучену Валентину за плечі. — І вони нам не потрібні! Будемо з тобою самотніми самодостатніми жінками. Нема дітей — про батьків дбатимемо!
Валя кивнула, а потім раптом схаменулась:
— До речі, про турботу. Мій тато щось задуманий останнім часом. Раніше в будь-який час дня і ночі був радий мене бачити: «Так, звичайно, приходь, доню! Ти в моєму житті єдина жінка! А тепер уже вкотре від моїх візитів відхрещується. То він зайнятий, то їде терміново кудись… Не знаю, що й думати.
— Може, ти в житті вже не єдина жінка? — лукаво посміхнулася Марія. – А що? Чоловік він у тебе ще молодий. Хоча, схоже, це сезонне загострення у всіх людей старших за п’ятдесят. Моя мама останнім часом поводиться схожим чином.
– Ох, не знаю. Ну, дай боже, якщо так… — Валя схопилася за цю думку, як за соломинку. — А то мені всякі нісенітниці в голову лізуть. Може, у батька якась недуга, а він мені зізнаватись не хоче. Ось і не кличе до себе, щоб не проговоритися. Або ще щось…
— Валентино, припини панікувати! — суворо сказала Марія. — Може бути в людини особисте життя чи ні?
— Може, — погодилась Валя. — Ну, тоді й нам з тобою сам Бог велів своє щастя зустріти! Далі намагатимемося!
– Правильні думки! — Марія поплескала подругу по плечу.
Скільки разів вони розлучалися на цій позитивній ноті. І не порахуєш. Але далі за слова справа зазвичай не рухалася.
На цей раз все вийшло інакше…
***
— Дівчатка, прошу познайомитися — це наш новий бухгалтер Сергій Петрович! — поряд із Марією стояв симпатичний молодий чоловік.
Дівчатка відволіклися від моніторів і з цікавістю розглядали свого нового колегу.
— А ви зовсім не схожі на бухгалтера! — нарешті видала наймолодша Ніна і почервоніла.
— Ну, вибачте, що я не кругленький дідусь в окулярах, — Сергій Петрович усміхнувся, жартівливо вклонився і пройшов слідом за Марією на своє нове робоче місце.
Звичайно, він негайно підкорив усіх дам у бухгалтерії. Ті, що старші, пригощали його домашніми пиріжками та соліннями. Ті, що молодші, фліртували і млосно зітхали.
— Ви вносите радість в нашу тиху бухгалтерію, Сергію Петровичу, — жартувала іноді Марія.
— Навіть не думав, Марія Іванівно! Я весь у роботі! — щиро обурювався Сергій. — Але щоб у вас не виникало подібних думок, я готовий бути повністю під вашим контролем! Можна, я приєднаюся до вас сьогодні за обідом.
Марія, звісно, дозволила. З того часу Сергій Петрович ходив на обід виключно в компанії Марії та Валентини. Незабаром вони потоваришували. Сергій потихеньку розповідав про себе. Живе один, був одружений, але не зрослося, більше поки що одружуватися не планує.
— Ну ось на кому одружитися? — говорив він Валі та Марії. — Це у двадцять років тобі всі навколо здаються феями та принцесами. А в тридцять п’ять уже розумієш, що фей у природі не існує! Ви ж теж незаміжні. Бо розумні жінки!
Валі та Марії, звичайно, було приємно, що Сергій вважає їх розумними. Ось тільки все частіше в їхні голови закрадалися навіть дивні думки.
– Марія, подобається мені наш Сергій! – Першою зізналася Валя. — Такий галантний, ввічливий, з гумором. На мого тата чимось схожий.
— Та й мені також подобається! — Марія незвично зніяковіла. — Себе не впізнаю. Зазвичай я на підлеглих не звертаю уваги.
— Ну, і що робитимемо? – поцікавилася Валя. — Банальщина якась: нас двоє він один! Запропонуємо обирати, як школярки?
— Ну, ні! — хитнула головою Марія. — Незабаром корпоратив. Одягнемося красиво, зробимо макіяж, і спробуємо ненав’язливо дізнатися, хто з нас двох нашому бухгалтерському принцу більш симпатичний.
На тому й вирішили.
***
Новорічний корпоратив справляли у ресторані. Марія і Валя сяяли, що було сил, по черзі танцювали з Сергієм, але зрозуміти, хто йому більше подобається, не виходило. Нарешті всі троє втомилися і присіли за столик.
– Ех, дівчата! — Сергій, що трохи став «веселий» від ігристого, обійняв своїх вірних подруг за плечі. — Ви обидві такі чудові! От би мені дружину таку ж жіночну, як ти, Валя, але щоб під цією м’якістю ховався сталевий стрижень, як у тебе, Марія!
– Тобто тобі потрібна збірна солянка? – образилася Марія. — Трохи від Валі, крапельку від мене, а ще можна ноги від Ніночки додати й пиріжки від Василини Михайлівни?
Сергій, не зрозумівши сарказму, задоволено закивав: Саме так!
– Та ну тебе! — Марія скинула з плеча Сергієву руку, потягла за рукав Валентину. — Ходімо звідси, Валю! Нехай цей нахаба один святкує!
Вони вийшли із ресторану.
— Ходімо, до мене, може, посидимо? – Запропонувала Марія. — Комедію якусь подивимося, попкорном похрумкаємо.
— Знаєш, я, мабуть, до тата! Давно його не бачила. — Валя дістала телефон з кишені.
– Гарна думка! Я теж маму сто років не відвідувала. — Марія полізла за телефоном у сумку.
— Батько, каже, що він зараз дуже зайнятий і взагалі не вдома… — за хвилину повідомила засмучена Валя.
— Якась дивина… Моя мама каже те саме! – Марія кинула телефон назад у сумку.
Вони йшли засніженим тротуаром, коли попереду під світлом ліхтарів побачили пару.
– Мамо?! — Марія впізнала жінку.
Парочка обернулася.
— Тату… — прошепотіла Валя.
***
Трохи згодом вони сиділи всі вчотирьох у кафе.
— Ну, розказуйте! – запитала Марія.
— Тату, ну правда, не тягніть, — підтримала Валя.
— Та що казати? Ми з Миколою півроку тому познайомились на роботі. І немов горезвісна іскра пробігла! Ми люди дорослі, тому довго придивлялися один до одного, — знизала плечима мама Марії, Віра Ігорівна.
— Це ж у тридцять років усе просто! А тут, як тонким льодом ідеш, помилитися переживаєш. До того ж, ми такі різні з Вірочкою, — зітхнув батько Валі, Микола Петрович.
— А як самостійність, незалежність, сила характеру?! — уїдливо поцікавилася Марія.
— Та втомилася я завжди бути сильною! – відповіла Віра Ігорівна. — Знаєш, як хочеться іноді дозволити собі бути слабкою та м’якою?
— Я вже знаю! – заявила Марія. — Тільки ось завдяки твоєму вихованню не виходить.
– Вчися! — вигукнула Віра Ігорівна. — Я в п’ятдесят шість років навчилася і нічого!
Валя тим часом дивилася на батька.
— А я думала, що ти однолюб… — тихо сказала вона. — Скільки разів після того, як не стало матері пропонувала тобі своє життя влаштувати.
— Я так думав. — знизав плечима Микола Петрович. — Тоді, мабуть, час ще не настав. А зараз розумію – час.
— Гаразд, це дуже сентиментально і мило. Але від нас чому приховували? Валентина геть вже небилиць всяких собі навигадувала, — похмуро поцікавилася Марія.
— Та ми не приховували! Хотіли у Новий рік усе розповісти. Але доля по-своєму вирішила! — усміхнувся Микола Петрович.
— А взагалі, ми навіть уявити не могли, що ви подруги! Добре, що так все вийшло, — сказала Віра Ігорівна.
***
Наступний робочий день у Валентини почався з того, що в крісло поряд з її столом сіла Марія і рішуче заявила:
— Валентино, все, вчуся бути м’якою! Потрібно дозволити своїм кавалерам оберігати, дбати та приймати рішення!
Валя відволіклася від комп’ютера і кивнула: гаразд.
– У тебе збираюся вчитися, між іншим! – Продовжила Марія. — А тебе навчатимемо тверезо оцінювати чоловіків і не порівнюватимемо їх постійно з батьком. Він у тебе нормальна людина, не свята, крила в нього теж не ростуть! Звичайний добрий чоловік! Ось такого і будемо тобі шукати.
Валя і з цим була згодна.
— А з Сергієм що? – поцікавилася вона.
— Та нічого. Він ясно дав зрозуміти, що ми йому окремо не потрібні! – усміхнулася Марія. — Нехай шукає, що йому треба! Щоправда, доведеться його від нашої компанії позбавити. Виключно з найкращих спонукань. Адже поки він поруч із нами ходитиме, своєї мрії точно не зустріне!
– Мудро.
Сергій, щоправда, не зрозумів, що Марія з Валею перестали з ним дружити для його блага. Вирішив, що вони образилися. Ну хоч роботи не втратив. Одружився він у підсумку з Ніночкою. У неї не було жіночності Валі та сталевого стрижня Марії, зате які в неї були ноги!
Щоправда, як згодом з’ясувалося, одних довгих ніг для щастя мало…
***
Батьки Марії та Валі після Нового року тихо розписалися.
— Тепер справа за вами, дівчатка, — підморгнув Микола Петрович.
– Ми над цим працюємо. Адже теж хочемо бути щасливими, — кивнула Марія.
– До весни будуть успіхи! – впевнено сказала Валя. — Весною всі закохуються!
І як у воду дивилася: нові стосунки, що в одної, що в другої, зародилися саме навесні. Обидві сподіваються, що знайшли нарешті своє щастя. Можливо так воно і є.