Валя плакала в подушку.
– Перестань, прошу тебе, перестань, – казала мати. – Батько ж почує.
Зайшла бабуся, і вони з матір’ю почали перешіптуватись. До Валі долинали уривки фраз, але вже було зрозуміло, що йшлося, як виправити те, що сталося.
У вісімнадцять Валя закохалася в Аркадія – хлопця з районного центру, якого якимсь вітром занесло до них у село на танці. Там і познайомились. Було це влітку.
Хлопець відрізнявся від місцевих: і одягався модно, і темне волосся їй подобалося, і вуса йому теж пасували.
Сільські казали, що піжон, а Валя не слухала. Самі такі скромні, на танці йдуть, то осторонь стоять, а Аркадій – він і в танці веде, і під лікоть притримає, і проведе.
Єдине, що бентежило Валю, зникав він іноді на кілька днів, а то й на тиждень, казав, що така робота.
Перше своє пізнє повернення, коли вже було за північ, Валя запам’ятала – мати сварилася.
А коли кинулися, то Валя вже у цікавому становищі опинилася. Та добре б одружився, так ні, кинув дівчину з її бідою.
– Ну що ти, яка дитина? Та й який я батько? – здивувався Аркадій. – Ти зрозумій, я інший, мені все це сільське життя недовподоби. Та й ти, якщо дізнаєшся, чим я займаюся, сама від мене відвернешся… – Аркадій осікся на півслові, зрозумівши, що сказав зайвого.
Валя все це згадала, слово в слово, переставши плакати. Як добре було влітку, а зараз настав жовтень – місяць розлуки. Куди не глянь – навколо похмуро стоять дерева, на яких колишуться останні листочки.
– Значить так, – сказав батько. – Назви мені його прізвище, сподіваюся, ти знаєш прізвище…
Валя назвала прізвища й ім’я.
– Сидіть удома, а я в райцентр зганяю, – попередив батько. – Якщо вже одружуватися не хоче, то хай хоча б за власну дитину відповідальність несе, хай хоч грошима допомагає.
– Тату, так він же ж відмовився, – заплакала Валя.
– Тихо, сиди тепер і не підказуй, – зупинив батько. – Нехай аліменти платить, такою тепер буде розмова… Працює ж, мабуть…
– Казав, що десь у постачанні працює…
– Ну, от і нехай постачає…
Весь день батька не було вдома, повернувся пізно ввечері – втомлений і пониклий.
– Ну, що там? – запитала мати.
Батько махнув рукою, ніби говорячи: «Не питай». Роздягнувся, вмився з дороги, сів до столу.
– Все, Валю, забудь, не буде з нього користі… І грошей теж не буде…
– Але чому?! Що ти дізнався? – допитувалася мати, не розуміючи до чого той веде.
– Нічого не дізнався. Нема його, поїхав… А шукати – то це довга пісня. Ось так… Батьків не слухати, – він з докором глянув на дочку.
Валентина відчувала, що тато чогось не договорює, але правду так і не дізналася.
Згадувалися їй літні зустрічі, які здавалися такими щасливими та багатообіцяючими. І вона, Валя, була такою бажаною… А тепер не буде в неї щастя, не буде весілля, взагалі нічого не буде – так вона думала. І дитини цієї теж не буде.
Минуло тридцять років.
– Іване Олексійовичу, я вам особисту справу Василенка принесла, – сказала Олена, яка з’явилася на порозі.
– Добре, давай, зараз вивчимо.
Іван Олексійович, молодий юрист, схилив голову над папкою – любив він поратися у справах, знаходити потрібні зачіпки. Ось і зараз вивчав справу якогось Аркадія.
Припущення виправдалися, швидше за все, це був той самий Аркадій, про якого колись давно обмовилася мати.
Іван з цікавості ставив їй питання, і Валя побіжно згадала про справжнього батька – біологічного батька. І прізвище його запам’ятала.
Так, він був із того самого райцентру; потім поїхав, загубившись на багато років. З самої молодості Аркадій був пройдисвітом, відбув три роки, потім ще п’ять років. А зараз проходив як свідок. Щоправда, не був причетний.
– Чистий я, – похмуро говорив той, посивівши, змарнівши, навіть вуса посивіли. – Чесний я громадянин, тепер навіть у хорі он співаю. Артист, можна сказати, – і посміхнувся.
І ось тепер Іван сидів з особистою справою свого біологічного батька. Вже закінчився робочий день, а він думав про щось, намагаючись зрозуміти своє нове відчуття. Колись хотів побачити, який він справжній батько.
Івану було три роки, коли Валя вийшла заміж за односельця Петра. Родичі на хлопця мало не молилися: з дитиною взяв. Та й Валя жила з почуттям подяки. Але Петро частенько їй нагадував, що з дитиною прийняв її, годує тепер обох. Загалом, вона пішла від Петра.
Коли Івану виповнилося вісім років, посватався до неї вдівець Олексій Іванович. Його сини були вже дорослими, а сам він на п’ятнадцять років старший за Валю.
– Ні, ні і ні, – відмахувалася молода жінка, – я вже одружувалася, нічого там хорошого немає. І сина шкода, знову новий батько. А раптом не порозуміються? Не хочу я такого життя для сина.
Вона, і справді, переживала за свою єдину дитину, і, незважаючи на Аркадія, що втік тоді, сина все-таки народила і любила його всією душею.
Але Олексій Іванович виявився наполегливим, зустрів якось Валентину і відверто сказав: – Думав, що я однолюб, але ти мені до душі припала, та й за складом характеру я сімейний. Поглянь на мене. Якщо подобаюся тобі, то подумай… Не дивись на вік, сім’я у нас буде міцна.
Валя подивилася на чоловіка і нічого поганого не відчула. І зовсім він ще нічого. І вона обіцяла подумати.
Олексій Іванович напрочуд легко порозумівся з Іваном. Збоку могло здатися, що хлопчик чекав такого вітчима, і коли Валя прийняла пропозицію, то й Івана незабаром усиновив.
Юристом Іван став завдяки Вадиму – старшому синові Олексія Івановича, який пішов працювати туди; захопився Іван його прикладом, і тепер не шкодував про обраний шлях.
Іван закрив папку, обхопив голову нуками, скуйовдив волосся:
– Оце так, – сказав він у порожнечу кабінету, – оце так зустріч. – Він сидів ще кілька хвилин із цим відчуттям – незрозумілим йому відчуттям. І начебто не хотів зустрічі, а вона трапилася. І де? У його власному кабінеті. Він згадав зовнішність, і навіть помітив, що є у зовнішності подібність… але ось у характері… навряд. Та й взагалі Іван перейняв звички вітчима, намагаючись бути схожим на нього.
Він вимкнув у кабінеті світло і пішов додому; дружина Оля вже дзвонила, нагадуючи про вечерю.
«Сказати матері чи ні», – розмірковував Іван, виїхавши з роботи, – «чи треба їй це взагалі, і чи треба це тепер мені. Одне радує – одружився він, працює, наче за розум взявся». Іван усміхнувся: «Треба ж, навіть у хорі співає. От і нехай співає, так краще».
Іван упіймав себе на думці, що думати про улюблену сім’ю та батьківський будинок набагато приємніше. Олексія Івановича він вважав справжнім батьком, думав, що ніколи не назве татом, а вийшло якось само собою, на риболовлі. Мати за всі ці роки розтанула, і було видно, що любить чоловіка. А про його рідного батька сказала лише тому, що син тоді дуже допитувався. Але Валя і бровою не повела, давно розвіялися її почуття до нього, не було ні туги, ні злості.
Це спочатку сподівалася, що повернеться, приїде, дитину визнає. А потім перестала чекати. І кохати перестала. Тепер було кого любити – сина Івана та чоловіка Олексія.
“Треба відвідати їх у вихідний”, – подумав Іван, під’їжджаючи до будинку. “І нічого я їй не скажу, навіщо нагадувати».
Він згадав, як на ювілеї матері обійняв її і все хотів сказати щось зворушливе, крутилася думка: «Дякую, що я народився», але посоромився власної сентиментальності. А потім пошкодував: таки матерям треба говорити іноді слова подяки.
«Так, – подумав Іван, – у матері розставання з Аркадієм у жовтні сталося, а в мене, навпаки, зустріч у жовтні. Гаразд, досить про це думати, – закриваючи машину, – вирішив Іван Олексійович. І взагалі, треба обов’язково до батьків з’їздити».
Він глянув на вікна квартири, що світяться, помітив, як колишуться гілки дерев з осіннім листям.
І в душі розлилася тепла хвиля від відчуття, що в нього є родина і, слава Богу, є батьки…