– Валю, ми тут порадилися з братом і сестрою щодо свята батьків. У них ювілей весілля. Разом тридцять п’ять років, уявляєш. Нам би до такої дати дожити. Вони для нас все зробили. Навіть свою квартиру велику розміняли, щоб нам подарувати однокімнатні. Усіх нас дітей забезпечили.
– Я так думаю, що свято ви вирішили робити у кафе. В їхній квартирі дуже мало місця.
– Ти не вгадала. Не у квартирі – це так. Я ще не домовився про подарунок. Ювілей буде на свіжому повітрі. У разі дощу можна організувати навіс. У майбутньому він стане в нагоді. – казав радісний Борис.
– У майбутньому? Де ти збираєшся його ставити?
– Ось ти завжди не даєш договорити. Дослухай спочатку.
– Добре, кажи.
– Ми вирішили подарувати батькам дачу. Прекрасний будиночок у селі. Михайло вже туди з’їздив і все подивився. У ньому можна жити цілий рік. Це я знайшов, а запропонувала все Ліда. Розумна в мене сестра. Батьки ж давно мріяли. Ну? Чого ти мовчиш?
– Ти сам сказав не перебивати.
– Все! Ти не рада за батьків?
– Рада. А де ви такі гроші візьмете? У Михайла та Ліди іпотеки, у нас взагалі не зрозумій що.
– А що у нас? В нас квартира.
– Що ви там пропонуєте?
– Ми порадилися. Як, ти сказала, у них іпотеки. Але в нас поки що немає. А гроші є. Ми ж відкладали на розширення. Нам поки воно ні до чого, дитина маленька. Три роки це ще не вік, в однокімнатній перекантуємося. Цих грошей звичайно не вистачить, але ж ти отримала спадщину від батька. Там сума не маленька, якраз і вистачить.
– Тобто будинок купуємо повністю ми, а даруйте ви від усіх. Так? Цікаво виходить! І чому ж я маю віддати свої гроші на будинок для свекрів?
– У них же ювілей весілля! Це така дата! А гроші потім нам повернуть.
– Після іпотеки?
– Ну! А коли? Звісно!
– Ти мене дивуєш.
– Валю, ти ж завжди зі мною погоджувалася.
Валя справді часто погоджувалася із чоловіком. Але там і йшлося не про такі гроші. Валя за своєю натурою була спокійною і неконфліктною людиною. Завжди могла знайти компроміс. Вона вміла швидко зважити всі за і проти, виправляла, де це потрібно. У неї навіть із родичами Бориса не виникало проблем. Звичайно, вони й спілкувалися небагато. Свекруха намагалася лізти до них з моралями, але Валя воліла мовчати. Звичайно ж, вона нічого не робила за вказівкою матері чоловіка, у неї була своя думка. А мовчала вона, щоби зберегти мир у родині.
– А тепер я проти. Чому я маю віддати гроші? У нас із тобою нічого немає. Ми мріяли про квартиру або будинок у межах міста. До цього залишилося зовсім небагато. Ти пропонуєш нам все віддати.
– Але ж це батькам! А квартиру ми маємо.
– У нас квартири немає, ця належить твоїй мамі. Хіба ж не так? А поки твої родичі розрахуються з іпотекою, наша дитина вже виросте. А окремий простір йому потрібний зараз.
– Ти сама зрозумій! Нам вигідно! Батьки на природі, там і наш Рома буде. На свіжому повітрі, на овочах. Екологія!
– Ми цю екологію можемо купити для себе. Можна підібрати будь-який варіант. Я працюю з дому, ти все одно на різних об’єктах. Тобі й так і так машиною їздити. А дача для них дуже дорогий подарунок та ще й за наші гроші. Молодці ви придумали хороший варіант. Михайлу та Ліді взагалі жодних проблем. Нехай кредит беруть на свою частину подарунка.
– Я так і знав! Ну чому тебе треба завжди вмовляти?
– Цього разу не вийде.
– Тоді ми поділимо гроші, а ти роби зі своєю половиною, що хочеш.
– Ось як? Добре, все що ти назбирав – забирай. Вони ж на твоєму рахунку. Те, що я відкладала – у мене. Суми майже рівні. Я не сперечаюся.
– Збирав? Ні. Ділитимемо все. Половину і від спадщини. Це гроші нашої родини.
– Не нашої. Це особисто мої гроші. А якщо ти так хочеш, то я можу купити будинок твоїм батькам.
– Ну, ось, молодець!
– Ти не дослухав. Оформлений він буде лише на мене. Навіть твоєї частки там не буде.
– Стривай, це ж подарунок. Оформлений він має бути на батьків. Михайло з Лідою так не погодяться. Та й мамі це не сподобається.
– Не погодяться. Чи не сподобається. А нам цю квартиру подарували, але чомусь вона не наша. А з будинком зробимо навпаки. Я подарую, а записаний він буде на мене.
Валентина розуміла, що такий варіант нікого із родичів не влаштує, тож і запропонувала. Звичайно, вона не збиралася нічого вкладати в батьків чоловіка.
– Це ж негарно.
– А з квартирою нормально? Я чекаю не дочекаюсь, коли ми купимо своє житло. Вже все для цього майже готове. А ви тут із сумнівною пропозицією. Легко бути добрим та щедрим за чужий рахунок.
– Але ж це батькам! У майбутньому все дістанеться нам.
– Вам! Дітям! А гроші мої! Ти це розумієш? Я краще їх витрачу на свою дитину. У цій квартирі прописаний тільки ти, а я з Ромою у мами у старому бабусиному домі.
– І навіщо зараз згадувати такі дрібниці? Яка різниця? Ми всі домовилися, а ти впираєшся. Будинок можуть продати. Ліда та Михайло напишуть тобі розписки.
– Під великі відсотки.
– Та ти що!
– А що? Інфляція.
– Післязавтра їдемо дивитись будинок. Більше обговорювати нема чого. Я господар, і ти маєш мене слухати!
Валентина пішла у садок за сином. Дорогою вони зайшли до магазину. Маленькі діти не можуть пройти повз солодощі або іграшки.
– Валю, давно не видно тебе було.
– Роман нездужав, сьогодні знову перший день у садок пішли. А Микити сьогодні не було.
– А я його в село відправила до мами. На вихідні їздимо. Вже три місяці не нездужає. Свекруха живе ближче, але не хоче з ним сидіти.
– А наша нам одразу відмовила. Я навіть не прошу її. На пенсію нещодавно вийшла, хоче на дачі жити.
– На дачі? Має дачу?
– Поки що ні. Бувай. Ми пішли.
Вранці Рома знову занедужав.
– Ну що це таке? Як сходиш у сад, так одразу соплі. Що робити?
– Ось для цього і потрібна дача батькам. Відправимо його туди і турбот менше.
– А твоя мама погодиться з ним сидіти? Вона ж нас попередила. Чи не пам’ятаєш? Мені сьогодні до офісу треба сходити, Рому нема з ким залишити. Подзвони, спитай у мами. Усього на годину.
– То я сьогодні сам вдома.
– Ну, тоді я ще забігаю в магазин.
***
– Борисе, ну що там із грошима?
– Не знаю. Впирається. Я їй, звичайно, суворо сказав, вона ж завжди слухняна, тиха була, а тут раптом не погодилася зі мною. Пропонувала будинок купити, але на себе записати.
– Хитра. Хай краще віддасть гроші, ми самі все зробимо.
– Так не дає.
– А ти їй скажи, що розлучишся, якщо впиратиметься. Злякається і все зробить як нам треба. Куди вона одна із дитиною. Заробити до ладу не зможе. Ти ж все одно з нею хочеш розлучитися, сам говорив. А як усе зробимо, так і на справжнє розлучення можна подати. Нехай потім їде до села до своєї матері. Я так сподівалася, що Рома не твій. Це, звичайно, добре, що ти перевірив, але аліменти доведеться платити.
– Мамо, та вона ж тихоня, інакше й бути не могло.
– Але ж ти сумнівався в батьківстві.
– Було. Сам не знаю, що собі вигадав. Ти ж сказала, що бачила її із чоловіками.
Валя стояла біля відчинених дверей і чула розмову свекрухи з Борисом. Так, вона була тихоня, і навіть двері закрила тихо. Звичка, бо в будинку маленька дитина. Все, що їй треба, вона вже почула і гримнула дверима. Вона встигла взяти себе в руки.
– Я прийшла.
– Тихіше, Ромка заснув.
– А я не подумала. Ганно Володимирівно, привіт. Рада вас бачити. Давно не було вас у нас. Чаю?
– Ні, ні. Я вже йду. Так забігла на п’ять хвилин. Бувайте всі.
– А навіщо мама приходила?
– Сам не зрозумів. Ішла повз.
– Зрозуміло.
– Поки Рома спить треба домовитись. Завтра треба вже сказати рішення щодо будинку. Будинок гарний і упускати таку вигідну угоду буде не розумно. Ти згодна зі мною?
– Згодна. Гроші знайшли?
– Почалося! Якщо ти так поводитимешся, то я подам на розлучення. Сказано ж було! Ти що не розумна?
– Не зовсім.
– Значить, їдемо. Вранці я на роботу, о дванадцятій за тобою заїду. Там навіть документи готові, можна одразу все оформити. Матір я пізніше на угоду привезу. Сюрприз їй буде. Гроші краще готівкою дати, продавець так попросив. Зрозуміло?
– Зрозуміло.
– От і добре, розумниця.
Рано-вранці Борис поїхав, а Валентина швидко зібрала речі і викликала таксі. Вона вже попередила матір. Рома вередував, але загалом вони доїхали добре.
– А я на вас вже давно чекаю. Давай усі речі за хвіртку, а потім у хату. От як, не чекала такого від Бориса. Зовсім його мати затюкала. Нічого в нього свого немає, мати все під себе гребе.
– І сам хороший. Це ж треба додуматися зробити тест на батьківство. І навіть мені не сказав. У мене й не було нікого, окрім нього, та й приводу я не давала. Він хотів розлучення, значить отримає його. Ти мене одна виховала, і я зможу впоратися.
– Твій батько допомагав, аліменти платив та й від його спадщини тобі дещо перепало. Потрібно тобі житло купити. У мене в будинку підлога холодна, а Рома нездужає часто. Я допомагатиму.
– Про житло я думала. У тебе будинок вже зносити час. Скільки йому років?
– А я й не знаю, та й ремонт уже робити марно, тільки новий будувати.
– Ми все вирішимо. Якщо ти не проти переїзду, то я почну пошуки.
– Ти хочеш сказати, що я житиму з вами?
– А ти думаєш, що я кину тебе в холоді?
– Дочко, мабуть, варто зачекати з розлученням?
– Я все зроблю одразу. Новий будинок ми поки що оформимо на тебе. Ти ж не звикла жити в квартирі, отже, виберемо будинок. Думаю, що цю ділянку треба буде продати. До весни він добре піде. Будуть гроші на меблі. Як ти гадаєш?
– Роби, як знаєш, ти ж грамотна в мене. А може залишити хату, раптом я вам із Ромою набридну. От і повернуся…
– Мамо, ну про що ти. Можемо і залишити, якщо тобі буде спокійніше. Нехай просто стоїть.
Валентина знайшла пристойний будинок, зовсім неподалік міста, та й ціна її цілком влаштувала. Довелося лише взяти невеликий кредит.
Борис влаштував сварку, навіть розлучатися не хотів. Але їх розлучили. Відразу після цього Валя з мамою та сином переїхали до нового будинку. Їх усе влаштувало. Рома пішов у новий садок. Мама Валі змогла знайти роботу у цьому ж дитячому садку.
Борис захотів побачитися із сином, Валя скинула адресу та дозволила приїхати.
– Ти спеціально купила цей будинок?
– Ти про що?
– Це той самий, який ми вибрали для батьків.
– Я не знала. Будинок справді дуже гарний. А нам ще й знижку зробили за те, що ми залишили собі їхнього собаку. Він старий і не переніс би переїзду. Рома її обожнює.
– Ти купила будинок на наші гроші.
– На мої! А будинок я купила мамі та синові. Ти приїхав до Роми чи з’ясовувати стосунки?
Не минуло й години, як Борис поїхав. Йому було цікаво подивитися, як живе його колишня дружина. Він пошкодував, що розлучився з нею. Кілька разів він намагався поновити стосунки, але Валя не погодилася.
– Ти сам цього хотів. Я чула твою розмову з матір’ю за день до від’їзду. Висновки зробила.
– Що? Ти все знала?
– Знала. Іди. Я ж бачу, що дитина тобі не потрібна. Можеш більше не приходити.