“Візьми ж слухавку!” – думала Зіна, тримаючи животик. Дитина, як спеціально почала крутитися, і жінка почувала себе погано.
Валерій, її чоловік, вже вкотре скидав виклик. А їй так треба було терміново з ним поговорити… І не хвилюватись! Це погано для їхнього малюка.
“Навіщо ти дзвониш мені в робочий час?! Скільки разів я тобі говорив, не дзвони!” – за кілька хвилин написав Валерій.
Зіна знову набрала номер. Цього разу Валерій, відповів.
– Що за терміновість? Я ж просив не турбувати мене! На відміну від тебе, я не сиджу без діла, а працюю! – Валерій поправив штани і відійшов від столу, де сиділа його нова секретарка.
– Пробач… Але це справді дуже важливо. До нас додому прийшла якась Наталя! Скажи мені, що це розіграш, і ти її не знаєш.
– Наталя? – Валерій перепитав так, ніби намагався зрозуміти, про кого мова.
– Так. Незнайома жінка стверджує, що вона – твоя дружина. Це жарт, так? Просто непорозуміння? – з надією запитала Зіна, готуючись будь-якої миті виставити за двері цю нахабницю.
Годину тому…
Зіна подивилася у вікно, намагаючись зрозуміти, що краще надіти – їй мала бути близька дорога в поліклініку на огляд. Останнім часом Валерій не давав грошей, тож доводилося ходити до бюджетних установ, висиджувати великі черги.
Не сказати, що Зіна була надто розпещеною грошима, просто Валерій обіцяв їй, що вона нічого не потребуватиме. Ні вона, ні їхня дитина. Аж надто він хотів хлопчика. Спадкоємця.
І ось, коли УЗД показало, що буде козак, Валерій якось не надто зрадів. Він ніби охолов до своєї дружини.
“Напевно, справа в тому, що я набрала багато кілограмів”, – думала Зіна, натягуючи сукню, в яку ледве влізла. За 5 місяців вона набрала вагу, та й животик зростав не щодня, а щогодини. – “Ну нічого, народжу Валерію сина, і він мене знову покохає”.
Під ці думки Зіна одягла куртку, чоботи та відчинила двері. На порозі з ключем у руках стояла якась жінка.
– Це моя квартира, ви, мабуть, помилилися дверима! – сказала Зіна.
– Це ти помилилася, коли до цієї квартири переїжджала, – примружившись, відповіла незнайомка. – Втім, ми це скоро виправимо.
Жінка обійшла Зіну і зробила крок у квартиру.
– Ви куди? Я вас не впускаю!
– Квартира моя. Це мені вирішувати, кого пускати, а кого ні, – голосно сказала невідома.
Зіні стало ніяково. Вона не знала, що робити: бігти та кликати на допомогу?
Жінка тим часом пройшлася квартирою, оцінюючи її зовнішній вигляд.
– Одразу видно, що приїхала з якогось села! Хто такі фіранки вішає? А що це? Тут моя ваза стояла. Куди поділи? Тільки не кажи, що розбили!
– Хто ви? – тремтячим голосом запитала Зіна.
– Мене звуть Наталя. Ця квартира належить мені. Я колишня дружина Валерія.
– Ви обманюєте! Він не казав мені, що був одружений!
Наталя з роздратуванням подивилася на Зіну. Їй не хотілося нічого пояснювати. Вона взагалі не думала, що застане вдома цю жінку з животом. План був іншим: замінити замки на дверях та виставити речі колишнього чоловіка на вулицю. Наталя планувала цей план, щоб поквитатися з чоловіком, довгий час.
– А мені байдуже, що він казав. У вас із благовірним 24 години, щоби речі зібрати.
– Я не буду нічого збирати! – у Зіни затремтіли руки. Вона схопила телефон, наче це було її рятувальне коло.
Пальці швидко набрали телефон чоловіка, ось тільки він узяв трубку лише через довгий час і неймовірну кількість втрачених нервових клітин.
– Валерію? Ти знаєш цю жінку? Це якась помилка, мабуть, безглуздий розіграш! – заторохтіла Зіна. Вона ввімкнула відеодзвінок та перевела камеру на гостю. – Вона стверджує, що ви були одружені, що вона власниця нашої квартири, що ми маємо звільнити житлоплощу! Скажи, що це нісенітниця! Скажи їй, щоб йшла, що ти зараз приїдеш і викличеш патрульних. Валерій!
Але замість відповіді вона побачила сумні очі чоловіка.
– Ні, Зіно… Це правда. Наталка моя колишня дружина.
Зіна відчула, як земля йде з-під ніг, по стіні спустилася на підлогу.
– Ей! Ану прийди до тями! – вигукнула Наталка і почала ворушити Зіну. – Валерій, якщо хочеш, щоб твої речі лежали у валізі, а не на сходовій клітці, швидко приїжджай додому. І жінку свою вгамуй. Начебто ти майбутній батько, причому не вперше… А відповідальності у тебе, як подивлюся, більше не стало!
– У вас що є дитина? – прошепотіла Зіна, схвильовано дивлячись на Наталю.
– Дві.
– Чому ти не сказав? Валерій!
Валерій не відповів. Він вже натягував піджак.
Поки Наталя приводила в себе Зіну, Валерій встиг примчатися додому.
– Ну, і що ти влаштувала? Ми начебто все обговорили ще під час розставання. Ти сказала, що залишаєш квартиру мені, а я натомість плачу аліменти, – з порога заявив він.
– Чи можна дізнатися, під яким мікроскопом їх розглядати? Ці твої аліменти? А що в понеділок був день народження старшої доньки, ти випадково забув? Чи навмисне?
– Я мав затримку зарплати.
– У тебе була затримка мислення, якщо ти думав, що це все зійде тобі з рук. Даю добу, щоби залишити квартиру. А ось це – повістка до суду. Ділитимемо твоє майно, я знаю, що ти машину купив. Ось і віддаси її мені, як сплату аліментів та подарунок доньці на 18-річчя.
– Але Наталя! У нас з тобою вже давно все пройшло! З чого раптом ти вигадала ділити мої речі?
– Квартира моя! – ще раз нагадала Наталя. – Я дозволила тобі тимчасово жити в ній тому, що мені було приємно плекати очікування моменту, коли я зруйную твоє життя так, як ти зруйнував моє кілька років тому, привівши додому свою коханку!
– Подумаєш, з ким не буває? – знизав плечима Валерій. Він думав, що колишня давно вже заспокоїлася.
– Я вже найняла адвоката. Спочатку я заберу квартиру, потім машину, а потім тебе звільнять із роботи. Зустрічатимеш старість наодинці без грошей і даху над головою. Здорово звучить?
– Ти не посмієш! – Валерій змінився на обличчя. До нього дійшло, в якому положенні він. – Просто так сталося. Я взагалі з тобою не хотів розлучатися!
– Так? Ти це своїй новій пасії розкажи. Вона тобі, можливо, повірить. А я про тебе давно все зрозуміла… Хоча… – Наталя підійшла до Валерія. – На що ти готовий, щоб вимолити прощення і не залишитися без нічого?
– На все! Вибач мені! – Валерій прикинув шанси і зрозумів, що Наталя рішуче налаштована. Була надія на те, що вона все ще любила його, адже від ненависті до кохання… один крок. На це він і розраховував.
– У такому разі – збирай речі своїй благовірній і нехай повертається до свого села. Розлучення, дівоче прізвище тощо. А ти знову будеш моїм. Так і бути, дозволю тобі лишитися. Будеш мені капці носити. Дівчаткам потрібен батько, а мені для статусу та самозадоволення потрібно бачити твоє обличчя з усмішкою та обожнюванням. Ану прорепетуй, покажи, як зрозумів мене. Капці!
Валерій покірно взяв нові капці Зіни, щоби принести їх Наталі. Зіні здалося, що це не розумний сон. Що у житті так не буває!
– А як же наш син? Ти готовий мене кинути заради квадратних метрів? – видавила вона. Валерій тим часом знімав із колишньої дружини чоботи.
– А чого ти хотіла? Мене переконують обставини. Ну, тут, – він показав пальцем у бік животика Зіни. – Тут ще нічого не народилося. Та й всяке при пологах буває, – міркував Валерій, хвилюючи Зіну.
– Загалом вирішено. Розлучення. Зіна, вибач, але ти мені більше не потрібна. Я повертаюся до Наталки та дітей. Нічого особистого…
Зіні не треба було повторювати: вона встала, зібрала речі та поїхала до матері. На розлучення вона подала віддалено, розуміючи, що розлучення буде довгим через вагітність. Втім, штамп їй не заважав. Заважало почуття образи та несправедливості. Але більше, ніж Валерія, вона ображалася на Наталю. Цю негідницю, що увірвалася у їхнє життя та зруйнувала родину. Звичайно, Зіні було неприємно, що Валерій вчинив малодушно і зрадив її, але звинувачувала у всьому вона все одно його колишню дружину.
Мати Зіни, як могла, заспокоювала дочку, обіцяючи допомогу. Але Зіна все переживала.
Вона розуміла, що з немовлям на руках вона стане тягарем для матері, не зможе працювати та й навряд чи знайде собі нового чоловіка.
Заспокоювало лише одне – монотонне в’язання. Ще у 9 років Зіна навчилася цьому ремеслу від бабусі. І ось тепер, сидячи на великому кріслі, вона вміло працювала спицями, створюючи для майбутньої дитини милі пінетки.
У цей момент і до неї приїхала непрохана гостя.
Як Наталя знайшла адресу Зіни, було відомо тільки їй. Жінка залишила позашляховик біля ганку і пройшла до будинку, двері якого були відчинені.
Зіна від несподіванки випустила з рук в’язання.
– Що ви хочете? Ви зруйнували мою родину. Більше в мене нема чого взяти! Ідіть! Інакше я покличу дільничного!
– Я прийшла зі миром, – Наталя зупинила потік слів Зіни.
– Так? – Зіна глузувала.
– Це тобі.
– Що це?
– Ключі від квартири. Живи там із дитиною. Валерія я вигнала, – Наталя простягла на долоні зв’язок ключів.
– Ні, дякую. Я вам не вірю, – відмахнулась Зіна.
– Ну, не вір. Я на тебе зла не тримаю. Ти в мене чоловіка не вела. Та й те, що ти вагітна, я не знала. Втім, Валерій своє обличчя тобі показав. Ти мені ще “дякую” повинна сказати, що я позбавила тебе від цього гуляки. Він, до речі, і від тебе гуляв, я дізналася. Ось, – Наталя кинула на крісло кілька фото Валерія із секретаркою.
– Що ви хочете від мене? Ви не просто так прийшли не за цими фото! – Зіна напружилася.
– Ти маєш рацію. Я маю свій інтерес. Я хочу зруйнувати життя Валерія. До кінця.
– Навіщо ви мені про це кажете?
– Квартиру я забрала, машину теж він переписав на дочку. Залишилося останнє: позбавити його “годівниці”. Для цього мені потрібна твоя допомога: сходи до нього на роботу і розкажи, що він із секретаркою шашні крутить і тебе вигнав із животом із дому. Поскаржся на нього. Далі директор сам вирішить, що робити, він дуже розумний чоловік, йому сварки не потрібні.
– Я не хочу принижуватись.
– Ну, живи так. Без аліментів, без квартири, проте горда, – пирхнула Наталя.
– Аліменти він не платитиме, якщо його виженуть. Та й квартира від цього не з’явиться. Який мені інтерес?
– Як знаєш. Я двічі тобі угоду не пропоную.
– Угоду? Ну, добре. Тоді маю свої умови: квартиру ви не просто віддасте мені, ви перепишіть її на мого сина, коли він народиться, – заявила Зіна, сама від себе не чекаючи такого.
Наталя кілька секунд дивилася на Зіну, а потім кивнула.
– Молодець. Не така вже ти наївна. По руках.
Жінки домовилися, і у призначений день Зіна пішла на зустріч із директором Валерія. Керівник виявився хорошим чоловіком, глибоко сімейним. Вислухавши вагітну Зіну, він навіть почервонів від невдоволення.
– А ось докази, що він крутить шашні із секретаркою. Адже вона ваша родичка, так? – Запитала Зіна, отримавши інформацію від Наталії і натиснувши на його важке місце.
– Так. Дуже далека! Зв’язується з ким завгодно і соромить нашу велику родину. Гаразд, я вас почув. Сьогодні ж попрошу Валерія писати заяву за власним. А якщо не напише – звільню за статтею.
***
Зіна йшла так, наче летіла на крилах. Місяць тому вона народила здорового хлопчика, а сьогодні вони зустрічаються з Наталею, щоби переоформити квартиру на маленького сина Зіни.
– Навіщо ви це робите? – усе ж таки запитала Зіна, підписавши потрібні документи.
– Тому що я вже й так здобула все, що хотіла. Я маю ще три квартири. Мої дівчатка забезпечені спадщиною. До того ж, у нас з тобою була угода, ти допомогла мені, я допомагаю тобі. Повір, почуття задоволення від того, яким було обличчя Валерія, коли він зрозумів, що його обвели довкола пальця: викинули з роботи і залишили біля розбитого корита, коштує дорожче за це! – сказала Наталя, вказавши на зв’язку ключів.
– У такому разі ми один одному нічого не винні. Усього доброго, – сказала Зіна і забрала ключі до сумки. Вона не хвилювалася, що Наталя її обмане.
– І тобі. Вибирай чоловіків обережніше надалі.
– Так. І ви також.
Жінки зрозуміло посміхнулися одна одній і розійшлися. Кожна своєю дорогою. Наталя займатися бізнесом, а Зіна ростити сина і в’язати дитячі речі на продаж.