Валентина з Віктором ще солодко спали, як раптом хтось постукав у двері.
– Вітю, йди відкрий! Хто там з самого ранку дзвонить? – розбудила чоловіка дружина.
– Ні, я сплю… Йди сама, – сонним голосом сказав той.
– Ще чого! Це знову Сашко твій по щось прийшов, невгамовний, – невдоволено припустила Валентина, повертаючись на другий бік. – Шоста ранку ще тільки, а йому не спиться! Ну, що за люди!
– Та ні, це не він, – маючи на увазі сусіда, відповів Віктор. – Сашко вчора ще в село до батьків поїхав.
– Ну, йди і глянь, хто. Лежить! Або я піду? Вони зараз весь під’їзд перебудять. Ой, ну ти подивися, як наполегливо дзвонять. Зовсім вже!
Валентина була незадоволена. Знову не вдалося поспати у свій вихідний. Минулої суботи в гості приїжджала її двоюрідна сестра з чоловіком і сином. Залишалися з ночівлею. І Валі як привітній господині довелося вставати на зорі, щоб нагодувати гостей гідним сніданком.
Віктор неохоче поплентався у коридор. Він глянув у вічко і навіть спочатку не повірив своїм очам.
– Оце так! Це ж чого вони сюди прийшли, та ще й так рано? – сказав він з подивом.
Віктор думав рівно десять секунд. Відкривати не хотілося, тому що слідом за цим піде хаос. Чоловік це знав. Але дзвінки ставали все наполегливішими. І він наважився.
Клацнув замок, відкрилися двері. І почалося.
– О, Вікторе! Привіт, братику! Дай я тебе обійму! – взяла його в обійми Оля. – Чого так довго не відкривав? Спиш, чи що? У тебе гості на порозі, а ти все спиш. Валечко, вставай! Прокидайся! – голосно гукнула Оля вглиб квартири.
– Та що тут трапилося? Чого галасуєте? – вийшла зі спальні скуйовджена Валентина.
– Гості у тебе – ось, що трапилося! Прокидайся, люба, годувати нас будеш, розважати!
– З чого це раптом? – запитала незадоволена господиня. – Я ніяких гостей сюди не кликала. Тому й не чекала. А те, що вам на думку спало до нас приїхати – це тільки ваші проблеми!
– Не зрозуміла… А що це ти так із нами? Чи тебе не вчили ввічливості й елементарним правилам пристойності? – зухвало запитала зовиця у Валентини. – Вікторе, а що це за справи, га, братику?
– Зараз вона остаточно прокинеться, і все буде добре. Це жінка спросоння, мабуть, така, – здивовано дивлячись на Валентину, пробурмотів він.
– Нічого не буде! Навіть і не мрійте! Що за нахабство – приїхати з самого ранку, коли всі нормальні люди ще сплять, і вимагати, щоб вас годували і розважали! Ага, зараз! Тільки скатертину дістану! Біжу! – Валентина вирішила не відступати.
Треба показати безцеремонній сестрі чоловіка, хто тут хазяїн.
– Мишко, а я щось не зрозумію. Нас із тобою виставляють, чи що? – ошелешено повернулася Оля до чоловіка, який стояв поруч з нею і поки що мовчав.
– Ну, мабуть, так. А я тобі казав – давай в обід поїдемо. А ти – ні, давай зараз! Ну і що зрештою? – відповів їй заклопотаний чоловіком.
– Ти мене ще повчи! Ми минулого разу приїхали сюди в обід – і що? Пам’ятаєш? Двері поцілували й поїхали. Вітя з Валентиною і з дітьми вже помчали на дачу! Або куди там на вихідні вони їздять, я не знаю.
Розуміти ж треба! У вихідний день людей треба ловити вдома ще тепленькими, поки вони лежать у своїх ліжечках, – із знанням справи міркувала Оля.
– Так, я не зрозуміла! А з якою метою ви вирішили нас зловити вдома будь-що? – уточнила щойно відкриту інформацію Валя.
– Та так… – Оля явно зніяковіла і не хотіла розвивати цю тему. – Ми скучили просто. Чи можемо ми з вами зустрітися просто так? Посидіти, поспілкуватися? Та ж вас ніколи вдома не застати! Ось ми й вирішили вжити кардинальних заходів, щоб побачитися з вами.
– Ну, мені все одно, що ви там вирішили. А тільки я вас сюди не запрошувала, тож нікому нічим не зобов’язана. Я спати! – демонстративно повернувшись до непроханих гостей спиною, сказала Валя і зібралася вже піти.
– Валю, ну почекай, чого ти! Справді, незручно ж виходить, – покликав дружину Віктор.
– Незручно? – різко розвернулася до нього Валя. – Це кому незручно? Тобі? Ну і розважай їх тоді!
– Ну ти ж минулими вихідними приймала у нас сестру свою з чоловіком і дитиною. А зараз не хочеш. Чи твої рідні для тебе люди, а мої – ні? – ображено запитав Віктор, з викликом дивлячись на дружину.
– Так! – підтримала його Оля. – Дай нам відповідь, що це за несправедливість!
– Свою сестру я запрошувала! Вам зрозуміло? Це ключове слово – запрошувала! Я на них чекала в гості, бо сама покликала. А Олю з Михайлом я не кликала і вже тим більше зовсім не мріяла їх побачити о шостій ранку в свій вихідний!
– Ну, Валю, годі тобі ображатися! Ти ж уже все одно встала. Давай хоча б чаєм пригостимо наших гостей, – продовжував дивно поводитися Віктор, який до цього не мав звички суперечити дружині.
– Он кухня – вперед! Напувай, годуй, розважай – що хочеш роби. А від мене відчепіться вже!
Валентина гримнула дверима у спальню. А Віктору нічого не залишалося, як запросити непроханих гостей на кухню.
– Ні, а й справді, щось ви вигадали. Приїхали б пізніше, якщо вам так закортіло. Тоді б і Валя виспалася – добріша була б. До речі, може, скажете вже, що ви там придумали? Я знаю, просто так би ви не приїхали до нас.
– Та що тут приховувати. Розмова у нас до вас є, ти маєш рацію, – нарізаючи ковбасу і батон, погодилася Оля. – Ми вже третій тиждень вас намагаємось упіймати вдома, але все марно.
– То чого ж не попередили? Подзвонили, сказали б, мовляв, є серйозна розмова. Ми б вам приділили час. Бо так нишком приїхали. Ну, їй-богу! – розливаючи у чашки чай зі смаком бергамоту, сказав Віктор.
– Так… Розумієш… – Оля забарилася і глянула на Михайла, але той мовчав, не бажаючи допомагати дружині в цьому делікатному питанні. – Якби ми вам сказали, що треба обговорити одну проблему, то довелося б говорити яку. Правильно? І тоді, мабуть, твоя Валя не дозволила б нам сюди приїхати.
– Та чому ж? – здивувався Віктор. – Що це за таємниці? Ану кажи мені, сестро, що ти знову придумала?
– Зараз я тобі все поясню, – з апетитом наминаючи канапку з ковбасою і запиваючи все це чаєм, відповіла сестра. – Мишко, може, все-таки почнеш ти? Ну, я тебе прошу!
Оля знову дуже наполегливо глянула на чоловіка.
– Ой, ні, без мене! Це ваші сімейні справи. Вам двом і розбиратися із цим. А я, чесно сказати, наслідував би приклад Валентини. Піду я в машину, там подрімаю ще трохи.
Допивши чай, Михайло встав і пішов геть, бо добре уявляв собі, що розмова між його дружиною та Віктором буде дуже непростою.
Валентина ж, схвильована цією подією, заснути більше так і не змогла. Вона почула, як гримнули вхідні двері, коли Михайло пішов спати в машину.
– Пішли, чи що? Та не може бути, щоб Ольга так швидко пішла додому! – прошепотіла сама до себе Валя.
Вона встала й, тихенько відчинивши двері спальні, підійшла ближче до кухні, звідки чулися голоси чоловіка і його сестри.
– Ага, значить, Мишко пішов, а ця ще тут. Цікаво, що вона задумала? Зараз дізнаюся…
Валентина підійшла ближче до зачинених дверей на кухню і прислухалася.
– …ти ж знаєш, у якій ми ситуації. Квартира в кредит куплена, я не працюю, Мишко приносить додому копійки. А у вас все чудово з цим. За цю квартиру ви з Валею розрахувалися, кредитів у вас, наскільки я знаю, немає. То навіщо вам цей будинок? Відмовся від своєї частки в ньому, – говорила Оля напівголосно, але Валентині все було чути дуже добре.
– Слухай, Олю, ну це зовсім нечесно. Бабуся нам двом заповіла той будинок. Так, у вас проблеми, я не сперечаюся. Але у нас із Валею їх теж не менше! – не погоджувався Віктор із сестрою. – Це тільки збоку здається, що все чудово. А насправді…
– Ну, будь ти людиною, Вітю! Це добре, що ми без Валі зараз розмовляємо з тобою. Тебе мені вмовити нескладно. А ось із нею як бути, я не знаю. Ти б сам, чи що, спробував переконати її в тому, що так буде правильніше, – продовжувала нахабна Оля.
– Це абсурд, Олю! Перестань. Навіть не думай про те, що я відмовлюся від своєї частки в цьому будинку, – Віктор говорив голосно, мабуть, нервував.
– А нам цей будинок дуже допоміг би. Продали б його та з кредитом розрахувалися. А там ще, може, й залишилося на різні потреби. Я машину собі купила б, клієнтуру свою завела, їздила б, нігтиками займалася, – продовжувала наполягати Оля.
– Навіть якби я був один, без сім’ї, я й то не погодився б на твою пропозицію. З чого я маю бути таким щедрим?
Сама подумай! Бабуся Тетяна про нас двох подумала, потурбувалася. А ти зараз хочеш порушити її волю. Та й не один я – сім’я у мене, дружина, діти. І у нас теж проблем не менше, аніж у вас.
– Значить, не домовимось? – ображено запитала Оля. – Ну й ну! Рідний брат, називається! Все, я йду. Нема чого мені тут більше робити!
Валя поспішила сховатись у спальню. Вона не збиралася показувати зовиці, що чула всю розмову. Вона мала інший план.
Гримнули двері, непрохана гостя пішла.
– Молодець, хвалю тебе! – сказала чоловікові Валентина. – Чесно сказати, якось подумала, що ти не витримаєш і погодишся.
– Ти все чула?!
– На жаль. І вкотре здивувалася нахабству твоєї сестрички. Таке пропонувати – взагалі вже. Гаразд, добре, що все так закінчилося. Але я цього не залишу. Віддячу зовиці за її зухвалість.
– Може, не треба? – попросив Віктор.
– Треба, Вітю.
Незабаром Віктор і його сестра Оля продали бабусин будинок. Гроші поділили навпіл.
На отриману суму Віктор із Валею купили їй машину, щоб вона могла возити дітей до школи і на заняття у секції.
Що зробила зі своїми грішми Оля, Валя не знала. Та й не хотіла поки що знати. Але ту витівку вона їй не забула і вирішила якось провчити родичку.
Якось Валентина розбудила чоловіка о п’ятій ранку і попросила його швиденько зібратися.
– Виходь, я тебе в машині чекатиму.
– А куди ми? – спросоння здивувався той.
– Скоро дізнаєшся…
Вони під’їхали до дев’ятиповерхівки, в якій жили Оля та Михайло.
Валентина стала наполегливо дзвонити в домофон, але реакції ніякої не було. Незабаром з під’їзду вийшов чоловік із собакою, і їм вдалося зайти всередину.
– Відчиняйте! Досить спати! – дзвонила і стукала у двері зовиці Валя. Вона навмисне робила це дуже голосно.
Нарешті, через десять хвилин, перед Валею та Віктором постала заспана і пом’ята Оля.
– Ви що, взагалі вже? Шоста година ранку!
– Ні, не зовсім! У гості ми до вас! – відсунувши розгублену господиню вбік, Валентина зайшла всередину.
– Стіл накривай, ми з твоїм братом уже зголодніли! – голосно сказала невістка.
– Вітю, поясни мені, що відбувається? – Оля глянула на брата.
Віктор мовчки посміхався.
– Ну що? Їсти будемо, чи ні? Ми так і не поснідали, дуже поспішали до вас, переживали вас удома не застати.
– Яке їсти?! Взагалі вже? – Оля покрутила пальцем біля скроні.
– Ну, тоді ходімо поговоримо. Справа є! Вікторе, за мною, Олю, не відставай! – командувала Валентина, проходячи в кімнату.
Зі спальні вийшов похмурий Михайло.
– Що тут у вас? Розбудили…
– Тож я хотіла уточнити у вас, що ви зробили з грошима від продажу будинку? – Валентина була налаштована рішуче.
– А тобі яка різниця? – Оля здивувалася. – Бач, приїхала тут розбиратися! Що це тебе чужі гроші так зацікавили?
– Та ось ми з Віктором на сімейній раді вирішили, що ти маєш йому ці гроші віддати!
– У сенсі? – здивувалася Оля.
– У прямому. У нас із Віктором двоє дітей, а у вас поки що нікого. Нам би ці гроші були в нагоді. Знаєте, скільки ми витрачаємо на дітей?
– Це не наші проблеми! Та й взагалі – ми вже на них автомобіль для мене купили. Я свій бізнес відкриваю, – гордо сказала Оля.
– А Віктор без автомобіля. Їздить на старій розвалюсі. От і віддай братові машину. Ну, що ж ти! Рідна сестра теж мені зветься! – Валентина не вгавала.
– Знаєте що! – вигукнула Оля.
– Знаємо. Хочу, щоб і ти знала, як це. І відчула. Може, щось зрозумієте. А нам пора додому, раз годувати нас не будете. Поїхали, Вітю, досипати. Рано ще.
Валентина з чоловіком поїхали, а Оля сиділа з розгубленим виглядом.
– Ти щось зрозумів? – запитала вона у чоловіка.
– Та що ж тут незрозумілого? Ходімо спати, бізнесменко ти моя…
Більше Оля вранці до брата в гості не їздила. Та й взагалі рідко бачилася тепер із ним та його родиною.
І ні про що більше не просила…