– Допоможіть! Хтось! – галасувала молода дівчина в халаті, яка вибігла зі свого номера і мало не наскочила на Валентину Петрівну. – Будь ласка, покличте лікаря, тут чоловікові недобре! Швидше!
«Ну ось, почалося, – подумала Валентина, – приїхала відпочити від роботи, називається…» – а вголос сказала:
– Я лікар, що трапилося? Де чоловік?
– Він там у номері йому раптом недобре стало!
– Я огляну його, а ви біжіть за черговим лікарем, – коротко розпорядилася Валентина і зробила крок у кімнату.
До приходу лікаря і медсестри вона встигла виміряти тиск, визначити причину слабкості і дати потрібні пігулки з його аптечки.
– Не хвилюйтеся, – заспокоювала вона, – нічого страшного не відбувається. У вас просто підвищений тиск, але не критично. Та за санаторним лікарем я все ж таки вашу подругу відправила.
– Дякую… А хіба ви не санаторна лікарка?
– Ні, я лікарка, яка відпочиває, – усміхнулася Валентина. – У всякому разі, я на це сподівалася.
Тільки зараз вона роздивилася свого пацієнта. То був приємний чоловік приблизно її віку, молодий, доглянутий, з густою шевелюрою, якій дуже пасувала благородна сивина, і виразними, розумними очима.
– Вибачте, що зіпсував вам початок відпочинку. Дякую вам. Тримайте у секреті вашу професію, і я теж нікому не розповім про ваш подвиг…
Так відбулося знайомство із чоловіком з сусіднього номера санаторію, куди прибула на відпочинок Валентина Петрівна – досі ще гарна п’ятдесятирічна незаміжня пані.
За вечерею того самого Євгена Георгійовича, що з тиском, не було. Його супутниця, білява красуня модельної зовнішності, скаржилася за сусіднім столом, що відпочинок не вдався.
Лікарі заборонили різко змінювати клімат цього року, і ось вони опинилися в цьому занедбаному, нудному закладі. Тепер їй зовсім нема чим тут зайнятися.
Літні пані, які сиділи з Валентиною за одним столом, сказали, що примхлива молодиця і була причиною підвищеного тиску симпатичного солідного джентльмена.
– Розраховувала, мабуть, повеселитися за його рахунок, а йому вже не до гулянок. Та й звʼязалася тут із молодим завгоспом. Ось він, сердешний, і не витримав. Яка сварка вчора була у них – ого-го! – таємниче шепотіла одна зі стареньких.
Валентина Петрівна свій лікарський обов’язок виконала, надала допомогу, але старіючому ловеласу не співчувала.
Кілька років тому її чоловік у гонитві за другою молодістю теж залишив її, промінявши дружину на гарненьку молодицю, ровесницю сина.
Роки щасливого сімейного життя виявилися фікцією, театральною виставою з сумним кінцем. Стосунки з чоловіком, який був для неї коханим, другом, однодумцем, обернулися обманом. Повільно і довго, як після тяжкої недуги, вона поверталася до життя, не показуючи нікому свого горя.
Минуло кілька років, емоції вщухли. Вона вже не злилася. Валентина знайшла гармонію зі світом, залишилася мудрою жінкою, яка знайшла сенс подальшого життя у роботі, дітях, стосунки з якими ще більше зміцнилися. Нині вона відпочивала у місцевому санаторії за путівкою, яку вони їй подарували на день народження.
Спостерігаючи за цією парою із віковим контрастом, Валентина мимоволі згадала свою історію. Іронічно уявляла свого чоловіка на місці цього старого ловеласа. Кілька разів Валентина бачила, як Євген Георгійович шукає усамітнення і намагається сховатись від своєї примхливої супутниці.
Валентина Петрівна облюбувала для відпочинку затишну альтанку. Там, вмостившись у зручному плетеному кріслі, вона читала, або просто, залишаючись непоміченою за зеленим листям, спостерігала за людьми. Якось туди зазирнув Євген Георгійович і, здавалося, зрадів несподіваній співрозмовниці.
– Здрастуйте, лікарю. Яке чудове місце ви знайшли. Дозвольте скласти вам компанію?
– Будь ласка, сідайте. Тільки, на мою думку, вас уже шукають, – сказала Валентина, помітивши його молоду партнерку, яка металася у пошуках супутника.
– Нічого, треба ж їй подіти кудись невитрачену енергію.
Євген Георгійович виявився цікавим співрозмовником. Вони розговорилися, і час до обіду пролетів непомітно. Домовилися зустрітися ввечері на цьому ж місці і прогулятися біля річки. Валентина наполягала, щоб його супутниця пішла разом із ними. Їй цікаво було подивитися на стосунки пари зблизька.
Але потім раптом сама відмовилася – зрозуміла, що аж надто ця парочка розбурхує її особисті переживання.
Євген Георгійович прийшов один, пояснивши, що партнерка віддала перевагу танцювальному вечору. Вони довго гуляли вздовж берега мальовничої річки. Ставало прохолодно, і Євген несподівано запитав:
– Валентино, а як ви ставитеся до танців?
– Навіть не знаю. Колись ставилася дуже позитивно.
– Тоді може ходімо?
– Ну, на тлі моїх сусідок у їдальні ми можемо ще здатися й молодими…
Валентина, дивуючись сама собі, отримала величезне задоволення і від танців, і від партнера, і від вечора загалом.
Зустрічі з чоловіком із сусіднього номера продовжувалися щодня.
Іноді їх супроводжувала Анжела, супутниця Євгена. Але вона відверто сумувала в їхній компанії, бо не завжди розуміла, про що вони говорять, а їхній гумор був для неї взагалі недосяжний…
За кілька днів Валентина почула дивний шум у сусідньому номері. Вона прислухалася запідозривши найгірше.
Валентина вирішила, що Євгену знову стало недобре, і мало не кинулася на допомогу, але вчасно зупинилася.
За стіною вирувала сварка.
Анжела звинувачувала Євгена, що він весь час проводить з «цею старою лікаркою».
На «стару» Валентина анітрохи не образилася, і від душі сміялася з недолугих ревнощів молодої шукачки легкої наживи в образі успішного бізнесмена.
Вранці ображена Анжела покинула санаторій, отримавши за невиправдані надії гарну компенсацію, якої мало вистачити на відпочинок на якомусь популярному закордонному курорті.
А джентльмен, який зітхнув вільно, продовжував ще активніше проводити час з Валентиною.
Спочатку вона думала, що він таким чином хотів провчити свою легковажну кохану за флірт із велелюбним завгоспом. Але Анжела поїхала, а активність Євгена Георгійовича тільки зросла
«Ревнощі він у цієї нерозумній викликав, але не переконував, що це був розіграш. Та я їй і не суперниця», – дивувалася Валентина.
Потім вирішила, що він хоче подружитися з лікарем-кардіологом, щоб мати знайомого лікаря і періодично консультуватися в неї.
«Але у цій версії теж не все сходиться. За весь час спілкування він жодного разу не заговорив зі мною про здоров’я. До того ж він, вочевидь, людина заможна, і проблем із лікуванням у найкращих клініках у нього, думаю, немає. То що йому від мене треба?
Відповідь вона отримала несподівано, у неділю після проведеного разом вихідного.
Цього дня відвідати матір приїхали діти Валентини – син та дочка зі своїми сім’ями.
Побачились, пораділи, вирішили піти на природу та влаштувати пікнік за територією санаторію.
Син із невісткою захопили все для шашлику. Євген із заздрістю спостерігав із боку за приготуванням галасливого сімейства.
Валентина запропонувала йому приєднатись, представивши його дітям як свого сусіда.
Євген Георгійович легко влився в сімейний колектив: допомагав чоловікам з мангалом і шашликом, з усіма порозумівся, жартував, але намагався не ставати в центрі уваги.
Увечері, провівши дітей, Валентина неквапливо поверталася назад. Вона була під враженням від чудового дня, проведеного з улюбленими та близькими людьми. Біля входу її зустрів Євген.
– У вас сумне обличчя. Ви засмучені? – співчутливо спитав він.
– Ні, що ви! Просто трохи сумно. Як завжди, коли їдуть діти.
– Я вам по доброму заздрю, Валю, – він вперше так її назвав. – У вас чудові діти. У мене, на жаль, стосунки із сином не склалися так душевно, як у вас.
– Мабуть, були причини. Мої діти дуже підтримали мене, коли з сім’ї пішов їхній батько. І зараз вони з ним майже не бачаться, хоча я ніколи не перешкоджала їхньому спілкуванню. У вас, можливо, схожа ситуація.
– Ні, прямо протилежна. Моя дружина покинула нас, коли синові було десять років. Ми із дружиною потрапили в пригоду на машині.
Я зліг, а її не стало…
Сашко всі роки жив здебільшого з моїми батьками. Я був не найкращим батьком. Намагався заглушити горе, гульбанив.
Потім пішов у роботу з головою, намагаючись не думати ні про що. Був і інший гріх: одружуватися я більше не хотів і не міг.
Природа брала своє, а такі як Анжела завжди самі шукали таких неприкаяних чоловіків з грошима, як я.
Син подорослішав і не раз казав мені, що треба знайти нормальну жінку для серйозних стосунків.
– Вибачте, Євгене, – зніяковіла Валентина, – не хотіла вас образити.
– Та я розумію. Тільки не можу зрозуміти, як ваш чоловік міг залишити таку жінку, як ви.
– Криза середнього віку, мабуть. Прагнення оновлення, омолодження. У мене вже все пройшло з цього приводу. Бажаю йому тільки хорошого, тільки не повернеться він до мене. В одну річку двічі не ввійдеш.
– Знаєте, Валю, з того дня, коли я побачив вас уперше, чомусь уявив, що моя дружина була б такою самою, якби дожила до цього дня. Вона назавжди залишилася молодою, важко уявити, якою вона була б зараз, але мені здається, що вона була б схожа на вас.
За стільки років я вперше зустрів жінку, з якою хотів би залишитись на весь час, який відміряно мені долею. А чи ви погодилися б залишитися зі мною?
– Я не збиралася ще раз випробовувати долю. Мені важко повірити чоловікові знову. А якщо я не виправдаю ваших очікувань? У звичайному житті я можу виявитися зовсім не такою, як ви мене уявляєте.
– Я не думав, що в нашому віці ще можна відчути те, що я відчуваю до вас, і, незважаючи на ваші сумніви, я не можу дозволити собі втратити вас.
Ми обидва пережили важкі повороти долі, але, певен, заслужили право не завершувати життя на гіркій ноті, а відчути ще хоч трохи щастя.
Вони проговорили всю ніч. Двоє немолодих зрілих людей, кожен по-своєму з важкою долею, відчули духовну близькість, взаємну симпатію і підтримку.
Від Євгена йшло стільки теплоти та надії на краще, що Валентина не змогла встояти і вирішила не втрачати шанс покласти край своїй самотності.
З санаторію вони поїхали разом, щоб більше не розлучатися ніколи…