Валентина стояла біля вікна своєї орендованої квартири, розглядаючи незнайоме подвірʼя. Тридцять років вона прокидалася в іншому місці, а тепер… Тепер усе змінилося.
У свої п’ятдесят три вона зважилася на те, про що раніше й подумати не могла…
– Мамо, ти справді впевнена? – голос дочки в телефоні звучав стривожено.
– Так, Оленко. Вперше за багато років я відчуваю, що роблю правильно.
– Знаєш, я пишаюся тобою. Правда. Хоча Дмитро, звісно…
– А що твій брат? – Валентина напружилася.
– Він нервує. Каже, що ти зрадила сім’ю.
Валентина важко сіла на старенький диван. Єдині меблі, які вона забрала з минулого життя – маленьке крісло, подароване мамою. А решта… Решта нехай залишається Віктору.
– Мамо, ти мене чуєш?
– Так, люба. Просто замислилась.
– Тато як відреагував?
– Ніяк, – Валентина гірко посміхнулася. – Сказав тільки: “Роби що хочеш”. І пішов до телевізора.
Типовий Віктор. Тридцять років вона була для нього чимось на зразок домашньої прислуги. Готування, прибирання, прасування сорочок – все як має бути. А що натомість? Мовчання, диван і телевізор.
Валентина підійшла до дзеркала. Втомлене обличчя, сивина у волоссі… Але очі – очі немов помолодшали. У них з’явився давно забутий блиск.
– Знаєш, Олено, а я ж і не пам’ятаю, коли востаннє була щаслива. По-справжньому щаслива.
– Мамо…
– Ні, справді. Кожен день як попередній. Сніданок-обід-вечеря, прання-прибирання… А ввечері твій батько: “Що у нас на вечерю? Чому сорочка не попрасована?” І все.
У двері подзвонили. Валентина стрепенулася.
– Олено, я передзвоню. Здається, це рієлторка прийшла, треба документи підписати.
– Звісно, мамо. Я заїду до тебе на вихідних, добре?
Відкривши двері, Валентина застигла. На порозі стояв Віктор.
– Думала, отак підеш? – його голос був незвично тихим. – Що ж, буде тобі нове життя…
Слова Віктора виявилися не просто словами. Вже через тиждень Валентина зрозуміла, що не може зняти гроші з їхнього спільного рахунку.
– Вибачте, – молоденька співробітниця банку винувато розвела руками. – Але доступ заблокований на вимогу другого власника рахунку.
Увечері пролунав дзвінок від подруги Ніни:
– Валю, це правда, що ти… – голос подруги звучав розгублено. – Що ти кинула Вітю заради якогось молодого?
Валентина побіліла:
– Що за нісенітниці?! Хто тобі таке сказав?!
– Ой, пробач… Просто Віктор усім розповідає…
Телефон задзвенів повідомленнями. Родичі, знайомі – раптом вирішили висловити своє “обурення”. “Як ти могла?” “У такому віці!” “Про сім’ю подумала?”
– Мамо, це переходить усі межі, – голос Олени тремтів від обурення. – Тато навіть тітці Світлані наплів, що ти нібито гроші брала з сімейного бюджету!
– А Дмитро що? – тихо спитала Валентина.
– Брат… Він на боці батька. Каже, що ти всіх зрадила.
Валентина сиділа у напівтемній кухні своєї орендованої квартири. За вікном ішов дощ. Тимчасова робота у невеликому магазині накрилася – власниця “випадково” виявилася знайомою Віктора.
– Валечко, переїдь до мене, – запропонувала Ніна, коли зрозуміла, що всі чутки – брехня. – Поживеш, поки не станеш на ноги.
– Дякую, але… Я впораюся.
Вперше у житті Валентина відчула дивне – гордість. Так, їй тяжко. Так, лячно. Але вона більше не залежатиме ні від кого.
Вона знайшла яку-не-яку офісну роботу. Зарплата мізерна, але це був шанс.
– Знаєте, – сказала літня начальниця, уважно дивлячись на Валентину. – Я теж колись починала з нуля. У п’ятдесят п’ять. Теж після розлучення.
Це була Ганна Сергіївна – жінка, яка скоро змінить її життя. Але тоді Валентина ще не знала про це…
«Запрошення» в суд прийшло весняним ранком. Валентина довго дивилася на папірець.
– Недієздатність? – Ганна Сергіївна зняла окуляри і протерла скельця. – Твій колишній зовсім вже.
– Він намагається довести, що я неосудна. Що пішла з дому у нервовому стані.
В офісі було тихо.
– У мене є знайомий юрист, – Ганна Сергіївна рішуче встала. – Зараз же ж його наберу.
Син Дмитро з’явився несподівано:
– Мамо, повернися додому. Поки ще не пізно.
– Додому? – Валентина гірко посміхнулася. – А де мій дім, синку?
– Там, де ти тридцять років жила! Із батьком!
– Де я тридцять років була служницею, хочеш сказати?
Дмитро почервонів:
– Значить, так? Тоді не дивуйся, що я свідчитиму проти тебе в суді.
Олена примчала через годину:
– Мамо, я все знаю! Я буду з тобою! Я маю записи, як тато казав про це все тобі. І документи на квартиру я знайшла…
– Які документи?
– Він намагався продати квартиру! Потайки! Я випадково побачила договір у нього у столі.
Юрист, Сергій Петрович, виявився немолодим спокійним чоловіком:
– Значить, Валентино Миколаївно. Подаємо зустрічний позов. Про поділ майна та визнання угоди купівлі-продажу квартири недійсною.
У залі суду Віктор сидів, гордовито випроставшись. Поруч – Дмитро, такий самий прямий і чужий.
– Встати, суд іде!
Валентина встала, відчуваючи, як тремтять коліна. Позаду тихенько стиснула її руку Олена. Праворуч кивнула Ганна Сергіївна.
Починалася головна боротьба її життя.
Зал суду здавався надто великим. Валентина сиділа прямо, намагаючись не дивитися у бік Віктора та сина.
– Прошу звернути увагу суду на характеристику з місця роботи, – голос юриста звучав впевнено. – Валентина Миколаївна останні пів року працює. Відгуки тільки позитивні.
Віктор хмикнув. Його юрист, молодий самовпевнений чоловік, встав:
– Ваша честь, мій підзахисний стурбований станом колишньої дружини. Раптовий вихід із сім’ї після тридцяти років шлюбу…
– Протестую! – Сергій Петрович встав. – Рішення моєї підзахисної було обдуманим і зваженим. Ми маємо свідків.
Олена вийшла до судді впевненим кроком:
– Мама давно говорила про те, що нещаслива у шлюбі. Батько… – вона на мить зупинилася. – Батько ставився до неї як до прислуги. Контролював кожен крок.
– Брешеш! – Дмитро скочив з місця.
Наступна година минула як у тумані. Валентина майже не слухала, що відбувалося. Перед очима стояли тридцять років її життя – сірі, безрадісні, схожі один на одний.
– А тепер, – голос Сергія Петровича повернув її до реальності. – Я хочу надати суду документи про спробу продажу спільно нажитого майна.
По залі пройшов шепіт. Віктор смикнувся.
– Як бачимо з договору, відповідач намагався продати квартиру без відома дружини, що є прямим порушенням.
Суддя уважно вивчала папери. Віктор щось шепотів своєму адвокатові.
– Більше того, – продовжував Сергій Петрович. – Є докази некоректної поведінки на адресу моєї підзахисної. Аудіозаписи, покази свідків…
Дмитро побілів, дивлячись на батька. Здається, він вперше бачив його іншими очима.
Перерву оголосили на годину. У коридорі суду було жарко.
– Все йде добре, – Ганна Сергіївна простягла Валентині склянку води. – Тримайся, рідна.
– Мамо, – Олена присіла поряд. – Ти тільки не здавайся. Ми майже перемогли.
Віктор пройшов повз, навіть не глянувши в їхній бік. Але Валентина помітила – плечі його поникли. Він уже зрозумів, що програв.
Рішення суду було несподіваним. Не лише відхилили позов про недієздатність, а й зобов’язали Віктора виплатити компенсацію – половину вартості квартири, яку він намагався продати.
– Вітаю, – Сергій Петрович потиснув їй руку. – Ви вільні. У всіх сенсах.
Валентина вийшла з будівлі суду. Квітневий вітер тріпав волосся, сонце сліпило очі.
– Мамо! – Дмитро наздогнав її біля сходів. – Вибач… Я не знав про квартиру. Про ті слова… Я думав…
– Нічого, синку, – вона вперше за довгий час усміхнулася йому. – Головне, що правда відкрилася.
Увечері вони з Оленою та Ганною Сергіївною сиділи на кухні орендованої квартири. Пили чай, будували плани.
– Знаєш, – задумливо сказала Ганна Сергіївна. – А найскладніше ж позаду. Тепер починається справжнє життя.
Минуло три місяці.
Валентина стояла біля вікна своєї нової квартири, спостерігаючи, як вантажники заносять меблі. Невелика двокімнатна на сьомому поверсі – все, що вдалося купити на гроші від продажу частки у старій квартирі. Але це було неважливо. Головне – своя.
– Мамо, куди ставити книжкові полиці? – Олена з’явилася у дверях, тримаючи коробку з книжками.
– У велику кімнату, люба.
За останні місяці багато що змінилося. Валентина не тільки освоїлася на роботі, а й отримала підвищення.
Дмитро почав заходити раз на тиждень. Спочатку розмови були натягнутими, але поступово лід танув.
– Знаєш, мамо, – сказав він якось. – Я ніколи не бачив тебе такою… Живою.
– Тому що я нарешті живу, синку. Не існую – живу.
Нові подруги з’явилися раптово. Марина, яка теж почала життя наново після розлучення. Ірина із сусіднього будинку – викладачка англійської. Вони збиралися вечорами, пили чай, ділилися історіями та мріями.
Віктор подзвонив несподівано, у неділю:
– Я бачив статтю про вашу фірму… – голос звучав незвично тихо. – Там ти на фото. Ти молодець.
– Дякую, – відповіла вона спокійно, без колишнього страху й хвилювання.
– Може, зустрінемося? Поговоримо?
– Ні, Вітю. Не треба зустрічей.
Повісивши слухавку, вона довго стояла біля вікна. Там, унизу, поспішали у своїх справах люди, гралися діти, цвіли клумби, посаджені місцевими бабусями.
– Мамо, – Олена обійняла її ззаду. – Ти чого задумалася?
– Знаєш, доню, я раптом зрозуміла – у мене ніколи не було хобі.
– Так треба знайти!
– Мабуть… Може, навчуся малювати? Марина пропонувала уроки…
Валентина посміхнулася. Вона відчувала себе як той метелик, що нарешті вибрався з кокона.
Життя тільки починалося…