Втрата батьків у будь-якому віці найважче випробування.
А якщо це відбувається майже одночасно, то взагалі лихо…
Від цього Олена ніяк не могла отямитися.
Ще зовсім недавно мама й батько Олени були молоді й бадьорі.
Всі знайомі дивувалися, що їм вже під вісімдесят, а її батько ще дуже такий міцний чоловік. Він і за кермо сідає, хоч і не на довгі відстані, але в магазин і навіть на дачу добирався запросто.
Та й мама завжди була доглянутою, привітною, і могла розмову на будь-яку тему підтримати.
Олена раділа за них і пишалася батьками.
І раптом все наче посипалося…
Спершу Олена не вірила, думала, що це випадковість.
А тато не афішував, що мама давно вже багато речей забуває.
Він розумів, що вона старіє і ніби не хотів у це вірити.
Що робити, коли вже нічого не допомагає? Залишається тільки любити один одного і підтримувати до останнього.
Потім у батька стало зовсім із серцем важко. Коли його не стало, мама одразу здала…
Залишати її одну стало не можна, вона розплавила електрочайник, поставивши його на газ. Забувала замкнути двері, а потім їй стали ввижатися люди в квартирі.
І Олена зрозуміла, що мама заговорюється. Розповідає Олені, що батько до неї щоночі приходить і просить, щоб вона до нього приїхала, йому без неї йому холодно й самотньо. Їсти почала відмовлятися, а потім зовсім згасла…
Тож, майже слідом за батьком Олена і маму поховала.
А потім зідзвонилася із сином свого батька від першого шлюбу – Валерієм.
На поминки тата він приїжджав і у них була домовленість – треба було виконати останню волю батьків.
Але коли Валерій знову приїхав, вона його ніби вперше побачила.
До поминок вони ні разу не зустрічалися, Валерій жив далеко і з батьком з дитинства не спілкувався. Так склалися обставини.
Але тоді Олена була настільки заплакана, що крізь сльози взагалі нічого не бачила.
Та й тепер вона ніяк не могла змиритися, що батьків більше ніколи не буде поруч з нею. Але що робити? Треба жити далі…
Валерій зміг не одразу приїхати – на роботі не відпускали.
Коли він приїхав і вони з Оленою зустрілися, то жінка глянула на нього і аж застигла від побаченого.
– Треба ж, Валерію, я тільки зараз помітила, що ви дуже схожі на батька в молодості! Я пам’ятаю його, коли він до нас прийшов, хоч мені тільки три роки було!
– А я, на жаль, батька не пам’ятав зовсім. Мати моя від нього пішла, коли мені менше року було, і одразу за іншого вийшла, якого я багато років своїм батьком уважав, – сумно зізнався Валерій.
– Ні, я завжди знала, що батько мені нерідний, але для мене це були пусті слова. У мене іншого не було, а тато любив і маму, і мене, я це завжди відчувала.
А за цю квартиру вони з мамою одразу вирішили, коли з’їхалися.
Батько сказав, що має сина, але колишня дружина йому заборонила з ним зустрічатися.
Тому що в нього, мовляв, тепер інший тато, не як він, а хороший, і він має зникнути і не псувати їм життя!
Але тато хотів залишити своєму синові після себе спадок, раз не зміг його виховувати.
І вони з мамою написали заповіт, що пів квартири заповідають мені, а пів квартири – синові Івана Петровича, тобто вам, Валерію!
Валерій здивовано покрутив головою, видно було, що вчинок батька його вразив.
Мало хто пам’ятає про рідних дітей, яких не бачив майже від народження і не виховував!
– Треба ж, а я нічого не знав! Мати розлучилася з другим чоловіком, коли мені було п’ятнадцять.
Сварячись на всіх чоловіків на світі, вона казала, що мужиків хороших у світі не залишилося!
Спочатку я й не знав, що Іван Максимович був її другим чоловіком і мені батьком не був.
Його, як і батька, теж Іван звали, а в мене по-батькові Іванович, та й наче все сходиться.
А коли став старшим і зрозумів, мати сказала, що мій рідний батько теж такий же ж підступний, що він нас зрадив, і щоб я не надумав шукати його.
Матері я повірив, окрім неї нікого не було. А тепер її немає, кілька років тому я її поховав. І раптом цей дзвінок від вас, Олено!
Спочатку я просто приїхав на поминки, а тепер дізнаюся, що батько залишив мені пів квартири у спадок!
– Я просто зробила так, як хотів тато! – пояснила Олена.
– Знаєте, мені найбільше шкода, що я його не знав. А ще мені здається, що це неправильно. Адже це ви були з ним завжди поруч, Олено, ви і ваша мама були йому найближчими людьми. Ви його сім’я, все життя разом, ви до останнього доглядали за ним, причому тут я?
Я відмовляюся від своєї частки, я не маю права це прийняти.
У мене є квартира, а ця мені щастя не принесе, я почуватимуся якимось пройдисвітом! – несподівано заявив Валерій.
– Та що ви таке кажете? Ви у своєму розумі? Хіба від такого відмовляються, ну ви дуже дивна людина, – здивувалася Олена, й продовжила:
– Та й взагалі, я теж не можу з цим погодитись, я ж татові обіцяла зробити так, як він хоче. Знайти вас, коли його не стане, щоб ви з ним попрощалися, хоч його й не пам’ятаєте. І поділити квартиру навпіл. Я теж не бідую, маю де жити.
– А знаєте, мені приємно, що у мого батька була така дочка. Тобто я хотів сказати, що ви й були йому справжньою рідною, а не я. І я розумію, Олено, що ви хочете виконати свою обіцянку.
Та не можна ділити цю квартиру, руйнувати цей сімейний світ, який створив мій батько і ваша мама. Тобто в якомусь сенсі наш батько! – сумно посміхнувся Валерій.
– Ну я тоді не знаю, що робити? Я думала, що ми тут розберемо речі, може ви щось від батька захочете собі на згадку залишити.
Продамо цю квартиру, поділимо дохід і попрощаємось.
Я хотіла сина свого відокремити і купити йому квартирку! – усміхнулася у відповідь Олена. – Та й чужого мені теж не треба, мене турбуватиме думка, що татове прохання не виконано. Хай би мені з сином жити було ніде. Але у нас хороша квартира, ми не жадібні.
– Ви дивовижна жінка, – Валерій якось по-особливому подивився на Олену. – Ось зараз я абсолютно точно бачу, що моя мати мене обманювала, коли казала, що мій батько – людина нехороша і недостойна! Жодні слова мене б у цьому тепер не переконали. А ось те, що він таку доньку виховав одразу все розставило по місцях.
– Ви теж дивна людина! Хто ж відмовляється від спадщини у пів квартири, це ж хороші гроші, безглуздо звучить. Кому скажи – не зрозуміють і не повірять! І знаєте, давайте так довго не обговорювати те, що не нами було вирішено.
Свого часу моя мама й батько з’їхалися. У кожного було по квартирі, і у тата є повне право повернути своєму синові свою батьківську частку хоча б у такому вигляді, якщо інакше не вийшло!
– Що ж, ви мене переконали, давайте почнемо розбирати речі й оцінимо квартиру.
Тільки прохання, може ми перейдемо на “ти”, а то це “викання” якось напружує, ми ж виходить не зовсім чужі, та ще й майже ровесники, – несподівано попросив Валерій, і Олена кивнула.
– Та як хочете, тобто, як хочеш. Мені все одно…
Звільнити квартиру для продажу виявилося не так легко, як думала Олена.
Вона розбирала комод мами, дістаючи її речі. І плакала, коли Валерія не було, над кожною дрібницею.
Ну, як це можна викинути? Рука не піднімається, з кожною річчю пов’язаний цілий період життя!
Валерій почав з книжок батька, тато був інженер, за його проєктами багато чого збудовано.
І Валерій теж поринув у життя батька. Для себе багато книжок відклав, хоч і старі, та й зараз актуальні.
– Уявляєш, Олено, я ж будинки будую, теж будівельник, як і батько, хоча не знав про нього нічого, – одного разу поділився з Оленою Валерій.
– Ти взагалі на нього дуже схожий, мені теж шкода, що він не знав, який у нього син. А ти думав, що твій батько – нехороша людина! – погодилася Олена.
Частину старого одягу було вирішено відвезти у монастир, дещо все ж таки викинули, біля контейнерів виставили.
У квартирі стало просторіше та світліше.
Валерій поїхав. Вони домовилися продовжити розбирати речі згодом. Обоє наче тягнули час, щоб…
Олена не хотіла собі зізнатися, що їй дуже подобається ось так, разом з Валерієм, бути в квартирі батьків.
Говорити про минуле, торкаючись його обережно й дбайливо. За чаєм дивитися разом старі фотографії. І все більше і більше пізнавати один одного.
Нарешті одного разу Олена зрозуміла, що ніби приміряє цю квартиру на них із Валерієм. Як могли б вони тут жити, якби…
Від цих думок вона жахнулася. В цей момент вони пили каву на кухні, і щоки Олени почервоніли.
Їй стало соромно, а раптом Валерій зрозуміє, що вона думає?
Той же ж у цей момент зробив ковток гарячої кави, розсміявся і раптом запитав:
– Ти думаєш про те саме, про що й я?
Вона ще більше почервоніла і швидко відповіла,
– Звісно ні, ти що, зовсім вже?
І одразу зрозумівши, що видала себе, спробувала виправити ситуацію:
– Я гадки не маю, про що ти думаєш!
– А мені чомусь здається, що ми думаємо про одне й те саме, але боїмося зізнатися в цьому один одному!
Валерій наблизився і… Ніжно поцілував Олену.
– Ти зовсім вже! – Олена спробувала обуритись, але в неї це вийшло награно.
І Валерій це зрозумів.
– Так! Я закохався майже одразу, як тебе побачив. І думаю, нам не треба розлучатися і продавати нічого не треба. Ми виконаємо бажання батьків, обоє будемо хазяйнувати в цій затишній квартирі, ти згодна? Тільки не бреши, батько ж навчив тебе не брехати? Вирішуй одразу!
Олена дивилася на Валерія, і не знала, що відповісти.
Але її внутрішній голос кричав – ти цього хочеш, а життя одне, роби, як підказує тобі серце!
І трохи повагавшись, Олена зважилася:
– Добре, давай спробуємо, я жодного разу, як і ти, не була одружена. Але мені теж здається, що ми з тобою зустрілися невипадково…
…Проживши десь пів року разом, вони вже й не уявляли, як вони могли жити один без одного?
– Найкраща спадщина, яку залишив мені батько, це ти, Олено!
Думаю, що він і не припускав, що ми будемо разом з тобою, але він усе для цього зробив!
А ти – та сама єдина, та яку я завжди мріяв зустріти, але її ніде не було! – заявив Олені якось Валерій.
І вона з ним погодилася:
– І не кажи! Дякувати нашим мудрим батькам, вони хотіли, щоб все було просто, чесно і по-людськи. І так і вийшло! Завдяки їм ми просто зустрілися, чесно намагалися виконати їхній заповіт. Але доля, чисто по-людськи, вирішила, що так буде ще краще, і ми тепер разом…
Сказавши це, Олена розсміялася.
– Тому кохання і знайшло нас у цьому домі, нас неусвідомлено, але ніби спеціально сюди привела доля. А тут ще зберігається любов мами і батька, і ми не будемо її руйнувати, а краще її примножимо…
…Коли Олена в свої сорок п’ять зрозуміла, що вона вагітна, то трохи розгубилася.
Але її чоловік Валерій посміхнувся:
– А ти як думала? Що вдієш, Оленко?! Ти ж народиш мені донечку? Ну, будь ласка! Я буду в усьому тобі допомагати і берегти тебе!
…Маленька Марійка тепер як сонечко, своїм гуканням вона тішить маму і тата.
А бабуся і дід з усмішкою милуються на неї з фотографії. І немов радіють усьому, що відбувається.
Воістину любов врятує світ, як врятувала вона і цей сімейний маленький світ, створений колись…