Олексій тяжко переживав відхід матері. Рік видався йому зовсім невдалим. Наче все хороше скінчилося і настала чорна смуга.
Почалося все зі зради його дружини Ольги. Три роки шлюбу, в які вони збирали на квартиру, не хотіли лізти в борги.
Зарплати були хороші, залишалося зібрати зовсім небагато.
Ольга половину загальних грошей витратила на придбання дачі своїй матері. Оформила на неї. Всі три роки вона примудрялася допомагати матері та сестрі грошима. Скарбничка переважно поповнювалася Олексієм. І ось вона спорожніла наполовину. Після сварки Ольга подала на розлучення. Майна не було, а ось гроші, що залишилися, довелося поділити.
Одразу після суду Олексій отримав звістку про відхід матері і не роздумуючи поїхав на поминки. За день до того його скоротили.
Після поминок сестра почала розмову про спадщину:
– Можеш одразу забрати з дому що тобі треба.
– Не зрозумів! Будинок же ж…
– На будинок є заповіт. Він мій. Мати сама написала.
– Як? Батько сказав… Сказав, що будинок мені буде. Ти ж його продаси одразу. Якби я тебе не знав. Батько матері сказав перед відходом залишити мені будинок.
– А ти купи його в мене! Поки можеш узяти на згадку щось, раптом більше не повернешся. Їхати до нас далеко.
Олексій не знав, що відповісти. Сваритися при сторонніх не хотілося, на кухні сусідки мили посуд після поминок.
Купити будинок?
Це занадто, хіба тільки якщо тут збудувати новий.
Що взяти на згадку?
А й узяти нічого – жіночі ганчірки і посуд. Погляд затримався на солом’яному будиночку в серванті, батько якось сам майстрував, а Олексій тоді спостерігав.
Будиночок був старий, брати його, значить одразу й втратити. Розвалиться, не перенесе дороги. А що ж?
Маленька ікона поруч, не сказати, що давня, але стара. Батьки за своє життя нічого не нажили, жили як вийде. Батько мав золоті руки, але все любив погульбанити.
Мати почала гульбанити разом з ним. Заслабли через це ж. Після відходу чоловіка, мати Олексія із цим зав’язала, здоров’я підкосилося. Олексію було шкода її, він постійно надсилав їй гроші.
І ось її немає…
Чоловік ледь знайшов коробку, якраз будиночок і ікона помістилися. Поїзд був увечері, треба було їхати, шукати роботу, жити якось далі…
– Олексію, залиш гроші на пам’ятник і огорожу. Напевно, ти більше не повернешся ніколи.
– Я сам приїду і все зроблю.
– Навіщо тобі це? Через стільки кілометрів тягнутися. І на поминки грошей теж треба.
– Я приїду!
– Ага, а як же ж! Зараз немає матері, ти не приїдеш і грошей їй не надішлеш. Якщо надумаєш приїхати, то де жити шукай сам. Я продам будинок, а потім поїду. Тут ловити нема чого. Мене подруга у місто кличе. Я ж не очікувала, що батьки так рано залишать нас. Жаль їх, але тепер я зможу жити своїм життям.
Олексій їхав поїздом на верхній полиці, заснути не вдавалося. Внизу під ним плакала дитина, мати намагалася її заспокоїти, але нічого не виходило.
Сімейна пара поруч сварилися, чоловік трохи далі хропів. Усі ходили повз. Станції, висадки. Олексій не звик до такого, їздив потягом він вкрай рідко. Але повертатися вирішив залізницею.
Сімейна пара перейшла на молоду матір, їй почали дорікати у всьому, що можна було придумати в цьому випадку.
– А ти чого розлігся. Думаєш нагорі тобі нічого не треба робити. А ну швидко злазь і заспокой дитину! Робити ви всі майстри, а як до діла доходить, то одразу на верхню полицю спати. Дай дружині відпочити, хай хоч поспить трохи. Я кому говорю? Злазь.
– Це ви мені? – запитав про всяк випадок Олексій.
– А кому ж? Ти тут бачиш іншого батька дитини? Безвідповідальні батьки.
– Але…
Олексій не договорив, просто розгубився та й шкода йому було молоду жінку. Дитина постійно плакала, замовкаючи лише на пів години, а то й менше.
– Давай я потримаю. Ти, напевно, перекусити хочеш, ще щось… Відпочинь, мені не важко, я все одно не можу заснути. Не бійся, я вмію з дітьми поводитися. З сестрою няньчився.
– З ти що не батько? – запитала жінка з сімейної пари.
– Ні.
– Вибач, ми не знали.
– Нормально все.
– А у тебе мовчить, заснула. І що йому треба було? Залишайтеся, нам виходити пора…
Жінка знову почала бурчати на чоловіка, а той тільки посміхався. На станції вони вийшли.
– Я Олексій, а ви?
– Таня.
– Куди ти, Таню, одна поїхала з такою маленькою дитиною?
– До бабусі. Від чоловіка пішла. У мене тільки вона, нікого більше немає. Заміж вийшла, поїхала з ним, а вийшло, що там нічого немає. Привів мене до батьків, а вони гульбанять, квартиру винаймають.
Мене з пологового навіть не зустрів. А все починалося добре. Я прийшла з пологового, а там квартирна господиня оплату вимагає.
Вони всі показали на мене. Мені бабуся грошей на малюка надіслала. Я хотіла переказати, а господиня мене виштовхала за двері і сама вийшла.
– Біжи від них, – сказала.
Ну я і подумала, що вона має рацію. Речі зібрала і на вокзал. Вони навіть не помітили.
– А навіщо ти стільки там жила, якщо твій чоловік гульбанить?
– Не гульбанив він раніше. Зовсім не гульбанив, доки я заміж за нього не вийшла. Сім’я у нього така. Там хорошого не буде. А ти куди їдеш додому до дружини?
– Я розлучився, а дому нема. Матері не стало, тільки поховав, а дім сестра продаватиме, її він. Чорна смуга. Нічого нема: дружини, матері, роботи, житла. Навіщо повертаюся, де працював і жив останнім часом? Речі. В мене там речі.
– У мене також чорна. На розлучення подам, без чоловіка, без роботи, з дитиною. Мені незабаром виходити. Дякую за допомогу.
– Як ви без візочка, з дитиною, з сумками? Вас зустрінуть?
– Ні. Спробую добратися сама.
– Я допоможу. Тільки сумку візьму.
– Це ж незручно. У вас квиток пропаде.
– Нічого. Я нікуди не поспішаю. Тепер уже нікуди.
Бабуся Тетяни вже знала про приїзд онуки та правнучки.
– Як же ти добралася з малою дитиною, з речами?
– Мені допомогли. Олексій спеціально з поїзда вийшов, щоб мене провести.
– А де він?
– На вокзал пішов.
– Як же ж ти відпустила його? Треба було запросити, нагодувати, чаєм пригостити.
– Він сам пішов.
Бабуся вискочила за хвіртку, Олексій не встиг піти, він розглядав будинок. Чимось він нагадував йому маленький будиночок, що зараз лежав у коробці. Маленький, акуратний, але старий. Дивуватися нема чого, господаря немає.
– Олексію, ви заходьте! Будемо обідати.
– Дякую, я б у їдальні поїв.
– Немає у нас їдалень. Поїзда сьогодні теж вже не буде. Заходьте. Я працювала на залізниці, весь розклад знаю.
Олексій загостювався. Вирішив допомогти по господарству. Він поремонтував сарай, нарубав дров…
– А мені Тетянка розповіла про тебе. Залишайся, у нас тут є робота. Це станція маленька, а селище у нас велике. У нас і дівчат багато, знайдеш собі когось. Не хочеш у нас жити, можна орендувати кімнату.
– Якось зовсім незручно. Приїхав чужий чоловік і лишився. А чи можна у вас кімнату орендувати?
– У нас так живи. Скільки всього переробив! Нам би самим не впоратися. Одні жінки…
– А я мабуть залишусь. Добре у вас. Сусід роботу запропонував…
Олексій залишився. Таня йому ще в поїзді сподобалася. Тиха, гарна. Одразу захотілося зробити для неї щось хороше. Бабуся у неї добра, любить онуку і захищає.
…А якось з’явився вже колишній чоловік Тані. Почав галасувати, хотів, щоб Таня повернулася до нього з донькою.
Ліді тоді був уже рік.
– Ану пішов звідси! – сказав Олексій. – Таня буде моєю дружиною. А дитина не твоя. Іди!
Того ж дня Олексій зробив Тані пропозицію. Вони розписалися. Бабуся наготувала смаколиків, побажала молодим щастя.
А солом’яний будиночок стоїть у серванті бабусі поряд з маленькою іконкою, яка залишилося від матері батька. Вже з минулого життя…