– Зрозумій, я хочу бути щасливою. Я тебе ніколи не любила, і заміж вийшла щоб насолити Валерію, який мене покинув. Ти вчасно підвернувся просто. І до Ганнусі в мене так і не з’явилися материнські почуття, чужа вона, твоя донька це не моя, хоч і народила я…
А Валерій пожалкував сто разів, що кинув тоді мене. Не склалося життя, і він мене знайшов, ладен на руках носити. Я немов дівчинка, літаю на крилах кохання. Тобі не зрозуміти, Михайле. Поїду я з ним. Ганнуся з тобою лишиться. Розлучення оформимо, як належить. Заберу тільки свої речі, ти не хвилюйся, нічого мені не треба… Скажи щось, чого мовчиш?
– Іди… Прямо зараз іди…
Ганна, слухала розмову батьків у своїй кімнаті, двері були прочинені. Хотілося затиснути вуха руками і нічого не знати, але вже було пізно. Вона знала, що мама йде від них. А вона їй чужа…
Мама завжди холодно ставилася до неї. Жодних обіймів, добрих слів. Тільки й чула: «Ганно, підлогу помий! Ганно, сходи в магазин, чого сидиш без діла! Ганно, де пляма поставила на сукню, негідниця така!
Спокійно поговорити не виходило. Ганна дратувала матір. Адже вона лише маленька дівчинка, яка хоче почути, що мама любить її, що вона її сонечко, зайчик, лялечка… Такі слова вона чула від інших мам, які говорили це своїм донькам. Чому ж її мати не така? Що поганого встигла їй зробити Ганна?
Зате її завжди любив тато. Саме він подарував першу у її житті ляльку Барбі, купував цукерки, модні речі. І навіть вушка проколювати вона ходила з ним. Мама тільки пирхнула у відповідь.
Зараз Ганні дванадцять років. Вона вже майже доросла та все розуміє.
Мама швидко зібрала речі та пішла. Навіть не попрощалася з донькою.
Ганна розплакалася…розплакалася, що є сил. Яка б вона не була, але це її мати… І тепер вона не побачить її…
– Дочко, не плач, ми впораємося, — почувши сльози, батько зайшов до кімнати. Вони обнялися і довго сиділи так. Сльози висохли. Але гірка образа на матір залишилася десь там, у душі.
І вони впоралися. Батько влаштувався ще одну роботу, щоб у дочки було все необхідне. Ганна добре навчалася у школі, не завдаючи йому клопоту. Вдома батька завжди чекала смачна вечеря, випраний і випрасуваний одяг, порядок у квартирі.
У вихідні ходили в кіно, гуляли в парку.
– Доню, ось зароблю грошей і ми з тобою поїдемо на море! Там знаєш, яка краса! Там такі мальовничі місця…Обов’язково звожу тебе на море!
Ганна бачила, як засвітилися у батька очі, коли він розповідав про море. То була його мрія. І Ганна вірила, що вони обов’язково відвідають його.
Ось і випускний вечір у школі. Сукню шили на замовлення, ніжно-блакитну, із тонкого шовку.
– Дочко, яка ж ти в мене красуня! Як шкода, що мама тебе не бачить.
– Тату, давай не будемо про неї цього радісного дня! Все, нам час іти, скоро вручення атестату.
Коли вручили документ про закінчення школи, і директор сказав багато добрих і теплих слів, Ганна побачила, як батько, сидячи неподалік сцени, заплакав, так зворушився… Вперше Ганна бачила його сльози. У неї зрадливо защипало в очах, але вона взяла себе в руки. Не можна. Макіяж попливе.
А потім розпочалося навчання в університеті, куди Ганна з легкістю вступила. Студентське життя та навчання їй подобалися. З’явилися нові подруги, друзі. Особливо один хлопець їй сподобався, Андрій. У нього було руде волосся і ластовиння на обличчі. Веселий, душа компанії.
Скільки ж було втіхи, коли він запросив Ганну на побачення.
А потім у кіно. Перший раз у житті вона так закохалася.
– Дочко, коли познайомиш із хлопцем? Бачу, як очі світяться… Гарна людина, мабуть?
– Найкращий! Після тебе, тату!
Потім було весілля. Батько був радий за дочку. Із зятем потоваришував із першої зустрічі. Жити молоді переїхали до нової квартири, яку купили батьки Андрія та батько Ганни.
– Тату, не сумуй без мене! Ти ще молодий та гарний! Може, одружишся?
– Ой, доню, не хочу… Буду онуків чекати вже, який я там молодий, скажеш теж… На рибалку їздитиму з друзями, книжки читатиму, не пропаду, не переживай!
Ганна з чоловіком часто ходили до нього в гості, пили смачний чай із травами, який батько заварював за особливим рецептом.
Незадовго до закінчення навчання до Ганни на вулиці підійшла жінка. Худа, не високого зросту, в джинсах та легкій куртці. На обличчі глибокі зморшки. Ганна не відразу впізнала її.
– Ганнусю, доню, це ти? Змінилася сильно, звичайно, підросла, на батька стала ще більше схожа … Як життя? Як батько?
– Я вас не знаю, жінко, — Ганна пройшла повз.
– Ну як же так, я мати твоя ніби…
– Я не маю матері, тільки батько. Ви для мене чужа жінка, не більше.
На душі стало важко, але Ганна йшла далі, не оглядаючись… Сто разів вона уявляла, що скаже при зустрічі, але зараз зрозуміла, що слова тут ні до чого…
Батьку вона не стала говорити про це. Єдине, за що переживала, що мати може припертися до нього, проситись назад. Швидше за все життя не склалося у неї, кинув знову Валерій, мабуть. І не дай Боже, батько прийме її… Оце буде фокус…
Але батько мовчав, і Ганна заспокоїлася з часом. Її бентежило, що батько відмовлявся знайти собі жінку, вона переживала, що йому самотньо одному. Навіть намагалася познайомити його зі своєю сусідкою вдовою, але даремно. Не хоче і все. Його право…
– Андрію, у мого батька незабаром день народження, п’ятдесят років. Відзначати не хоче, сказав, тортик із чаєм і все. В мене пропозиція. Давай поїдемо на машині втрьох на море! Це його мрія побувати там. І моя також. Коли я росла ми не могли собі дозволити поїздку.
– А давай! Саме липень у нас вільний, можемо собі дозволити! Батько твій хороший чоловік, нехай здійсниться його мрія!
Ганна міцно обійняла чоловіка. Який же він добрий у неї!
– Тату, у нас новина для тебе! – Заявила вона, прийшовши до нього додому.
– У вас буде дитина? — радісно спитав батько.
– Ні. Поки що не ця новина. Ми їдемо на море! Ти, я, та Андрій! На нашій машині! Це буде наш подарунок тобі на ювілей! Згоден?
– Звісно, згоден! Заради такої справи я навіть візьму відпустку, у мене стільки їх не відгуляних зібралося вже… Ну, діти, здивували… Дякую! Адже це моя мрія!
Ганна щиро раділа за батька. Він гідний найкращого, і вона багато б віддала за його посмішку і сміх.
Це була незабутня подорож! Вони співали пісні в машині, під час поїздки розповідали різні історії, багато сміялися. Приїхавши на море, батько заплакав та обійняв Ганну з Андрієм.
– Дякую що ви є! Ви найкращі! Я вас дуже люблю!
– І ми тебе любимо, тату…
Вони відвідали багато цікавих місць, милувалася дивовижною природою, куштували нові страви. Очі батька світилися радісними іскорками, давно його таким Ганна не бачила. Він був щасливий! І вона також!
Приїхавши додому, Ганна з Андрієм відсипалися, стомлені, але задоволені. Це була їхня перша спільна подорож, і вона вдалася на славу!
Наступного дня Ганна приїхала до батька додому і застигла від побаченого. Батька не стало уві сні. На його обличчі була посмішка. Мабуть, море снилося.
Ганна була не в собі від горя. Ніколи не нарікав на здоров’я.
Єдине, що втішало, що вони здійснити його мрію, встигли. Виявляється, життя таке непередбачуване… Вчора тільки сміявся і радів, а сьогодні вже лежить… Її найрідніша та найближча людина — тато… Вона роздрукувала і почепила в рамці на стіну фотографію з батьком, останню в його житті. Вони обидва там щасливі, посміхаються, Андрій вдало спіймав момент.
Прощання пройшло як у тумані. Наступного дня вранці Ганна прийшла з Андрієм на могилку батька. Плакала, розмовляла з його портретом.
– Ганнусю, прийми співчуття… Мені знайомі сказали, що Михайла не стало… Ох, молодий ще, як так. Він нездужав?
Ганна обернулася. Там стояла її мати.
– А мені не потрібні ваші співчуття… Мені від них ні гаряче, ні холодно. Батько для мене найдорожчий чоловік був, виростив, любив мене та оберігав. А ви… Втім, ні до чого це… Ходімо, Андрію…
Взявшись за руки Ганна з чоловіком пішли стежкою до виходу. Слідом за ним дивилася жінка, яка колись відмовилася від дочки, чоловіка… Чужа жінка…
Більше Ганна її ніколи не бачила і не знала, як склалося її життя.
У них із Андрієм народився син. Назвали Михайликом, на честь людини, пам’ять про яку залишилася назавжди в душі вдячної дочки.