Уляна завжди думала, що в неї лише одна бабуся – мама тата. Про батьків мами вона до ладу й не знала. Вона завжди просто відповідала, що їх у неї немає. І Уляна думала, що мама була сиротою. Але вона нічого не випитувала, бачила, що для неї ця тема неприємна.
Коли Уляні було вісім, вона повернулася зі школи і застала маму у сльозах.
– Мамо, що трапилося? – підскочила до неї дівчинка. Вона дуже злякалася, бо не бачила, щоб мати колись плакала. Їй взагалі здавалося, що дорослі плачуть лише у найстрашніших випадках. Ну, чи взагалі не плачуть, бо це якось по-дитячому.
Мама витерла сльози, а потім покликала дочку до себе.
– Ульяно, присядь, будь ласка.
Дівчинка кивнула і сіла на стілець. Але потім не витримала:
– Мамо, щось із татом? Де ж він?
– Ні-ні, з татом все добре. Він на роботі.
– З бабусею?
Мама на мить затнулась, а Уляна схвильовано на неї погляну.
– З бабусею Олею все теж гаразд, – заспокоїла її мама.
Але Уляну все ж таки зачепило, що мама назвала її бабусю на ім’я. Адже вона завжди каже просто бабуся. І в цьому було щось дивне. І що саме, Уляна невдовзі й дізналася.
– Ульяно, я тобі завжди казала, що не маю батьків. Але це не так.
Дівчинка кивнула. Зрозуміло, що це не так. У всіх є мама та тато, просто не всім пощастило рости з ними.
– У мене є батьки. Просто ми з ними посварилися, коли мені було двадцять років. Дуже сильно посварилися. І з того часу я з ними не спілкувалася… Багато чого було поганого, але я не хочу зараз про це говорити. А сьогодні я дізналася, що моєї мами не стало.
У дитячій голові не складалася картинка. Все це було надто складно для Уляни.
– Але ж ти з ними не спілкувалася. Чому ти плакала?
– Тому що це моя мама… Так, я з ними не спілкувалася, і в цьому, безперечно, є і моя вина. Але мама дала мені життя, вона мене виховала, і хоч ми й були в сварці, я все одно її люблю. І зараз мені важко. А ще я шкодую, що не помирилася з ними, не зробила перший крок. Адже моя мати так і не познайомилася з тобою.
І мама знову заплакала. Не так, як діти плачуть, а якось по-дорослому. Тихо, спокійно, лише сльози котилися її щоками.
Уляна не знала, що сказати. Якогось горя вона не відчувала, бо не знала свою бабусю. Але їй було шкода маму, якось хотілося її заспокоїти.
– Я завтра поїду на прощання, – промовила мама. – Ти залишишся з бабусею, добре?
Уляна кивнула. Їй, мабуть, хотілося поїхати з мамою, але вона не наважилася напроситися. Адже, мабуть, мамі і так буде важко, а тут ще й вона.
Тато теж поїхав разом із мамою. Уляна намагалася розпитати щось у своєї бабусі, але та й сама нічого не знала.
– Не знаю я, як так сталося. Звичайно, я вважаю, що це неправильно, що близькі люди мають пробачати образи. Але, напевно, у твоєї мами була якась причина так чинити. Тому я її не суджу. Зараз мені просто її шкода, адже багато чого починаєш розуміти лише тоді, коли нічого не можеш змінити.
Уляна лише кивала. Вона не все зрозуміла з того, що сказала бабуся, але одне вона зрозуміла: мамі зараз важко.
Коли мама з татом повернулися, Уляна намагалася не виявляти цікавості. Хоч вона і була ще досить маленькою, вона все ж таки відчувала, коли не треба лізти з питаннями. Але мама сама завела з нею розмову.
– Ульяно, я поговорила зі своїм татом. Нам, звичайно, досить важко спілкуватися, але дуже хотів би познайомитися з тобою. Якщо ти хочеш, ми можемо поїхати до нього в гості.
Не те щоб Уляна хотіла, просто було цікаво. Тому вона одразу закивала.
Через місяць вона з мамою вирушила у невелику подорож. Як виявилося, батьки мами жили не так вже й далеко, лише дві години на машині.
Дівчинка любила кудись їздити. Можна дивитися у вікно, можна слухати музику в машині та підспівувати. А ще їй подобалося зупинятися на заправках і їсти щось смачне. Вона й сама не розуміла, чому там така смачна їжа. Мабуть, це залежить від настрою, а настрій у Уляни у поїздці завжди був добрим.
А ось мама була скоріше напружена. Вона не підспівувала, відмовилася брати щось собі на заправці. Та й майже всю дорогу не розмовляла.
За кілька годин подорожі їхня машина зупинилася біля приватного будинку.
– Ось ми й приїхали, – дуже бадьорим голосом сказала мама.
– Ти тут раніше жила? – Запитала Уляна, розглядаючи будинок.
– Так, тут…
Вони піднялися сходами, а потім мама невпевнено постукала.
Уляна раніше не мала дідуся. Батька тата не стало, коли Уляні був лише один рік, і вона його не пам’ятала. І в її поданні, всі дідусі мають бути старими, з бородою та паличкою. Саме такого й очікувала побачити Уляна. І дуже здивувалася, коли їм відчинив двері чоловік без бороди, та ще й не так старий.
– Привіт, тату, – без посмішки промовила мама Уляни. – Це Уляна, твоя внучка. А це твій дідусь.
Дідусь посміхнувся.
– Привіт. Проходьте.
Уляна відчувала себе скуто. Все ж таки цей чоловік їй був незнайомий, і ніяк не могла вона його дідусем назвати.
Вони попили чай, мамин тато показав Уляні будинок, двір. У нього жили кумедні качечки, кури, а ще злий півень.
Уляні тут подобалося. І вона практично впросила маму залишитися на ніч.
А вранці дідусь запропонував їй вирушити на річку на рибалку. Було видно, що мама вагається, але Уляна так просилася, що вона погодилася.
Дівчинка раніше ніколи не була на рибалці. Тато цим не захоплювався, а більше й не було нікого, хто міг би їй показати, як ловити рибу.
– Дивись, отак черв’яка насаджуєш…
– Фу, – скривилася Уляна.
– Що, фу? – засміявся дідусь. – Для рибки це як для тебе шоколадка.
І Уляна теж засміялася.
Чим більше вона проводила час із дідом, тим більше їй подобалося. І вона не розуміла, чому мама з ним не спілкувалася. Він такий веселий, такий цікавий.
І коли вони з мамою зібралися додому, Уляна мало не плакала.
– Приїдеш до мене ще? – спитав дідусь.
– Приїду! – Упевнено вигукнула Уляна, а потім подивилася на маму. – Можна ж?
– Можна, – відповіла мама.
З того моменту у житті Уляни з’явився дід. Дідусь відрізнявся від решти родичів. Він ніколи не сварив Уляну, завжди намагався її чимось привабити. А ще він багато чого вмів робити руками, що дуже захоплювало дівчинку.
На літні канікули Уляна навіть випросилася у мами на місяць поїхати до дідуся.
– Не впевнена, що він погодиться, – промовила вона.
– А якщо згодиться, можна?
Але дідусь не просто погодився. Він був щасливим.
Єдине, що турбувало Уляну, то це те, що мама так і не спілкувалася зі своїм татом. Точніше, вони віталися, ставили одне одному ввічливі запитання, але на цьому все.
Уляна і дідусь питала, що трапилося між ними, і в мами. Але вони нічого до ладу і не говорили. Мовляв, так сталося.
А одного разу, якраз тоді, коли Уляна була на літніх канікулах у дідуся, вона сильно занедужала. Дідові навіть довелося швидку викликати. А потім він зателефонував мамі.
Уляна спала, коли мама приїхала. Але коли вона почала розмовляти з дідусем, Уляна прокинулася.
– Я її заберу.
– Та куди ти її таку повезеш? Спеціаліст її подивився, сказав, звичайна застуда.
– Ти ж розумієш, що я місця собі не знаходитиму? Нехай краще зі мною буде.
– Так залишайся тут, поки Уляні стане краще.
– Я не хочу…
Уляні навіть захотілося розплакатися. Мало того, що її збираються відвести, а вона хотіла побути з дідом, то ще й мама знову на нього сердиться.
– Доню, – зітхнув дідусь, – я розумію, що ми всі свого часу наламали дров.
– Наламали дров? Тату, ви мені сказали, що якщо я кину навчання, то у вас більше не буде дочки!
– Та з жару ми це сказали! Хотіли, щоб ти закінчила навчання, турбувалися про твоє майбутнє!
– А ти розумієш, як для мене тоді це звучало? Коли мені була потрібна ваша підтримка.
– Але ж ми хотіли потім все виправити, але ти не захотіла нас бачити.
– Так, тому що, коли ви були мені потрібні, ви мене викреслили зі свого життя. Ти навіть не уявляєш, через що я пройшла. Як мені було важко… І коли я вам дзвонила, ви мені просто не відповідали.
Уляна застигла. Так ось, що сталося.
– Ми винні. І доля з нами вже поквиталася. Твоя мама навіть не встигла познайомитися зі своєю онукою. Але я не хочу втрачати Уляну, після втрати твоєї мами, вона для мене, як ковток свіжого повітря. А ще…
– Що, ще? – Запитала мама.
– А ще я знаю, що ти привезеш її, а потім за нею приїдеш. Хоч цими днями я можу тебе побачити, поговорити з тобою. Адже я так за тобою сумував…
Виникла тиша. Уляна з хвилюванням, чекала вердикту.
– Гаразд, тату, – зітхнула мама. – Я залишусь тут.
– Дякую.
Уляна посміхнулася. Так, це просто слова, і невідомо, що буде далі. Але дівчинка розуміла, що щось змінилося. Наче останні фрази були сказані інакше, з якимось теплом. Або навіть прощенням. Адже мала рацію її бабуся, треба вміти прощати, відпускати образи. Щоб близькі люди завжди були поряд із тобою. Поки ще не стало надто пізно.