У Віри не стало мами. Вона жила в селі, де Віра народилася. Коли дівчинка закінчила школу, вона переїхала до міста. Там же відучилася, влаштувалася на роботу. Потім зустріла майбутнього чоловіка. Вийшла заміж, народила дитину. Взяли квартиру в іпотеку загалом все, як у всіх.
У мами Віра була часто. Мати була ще не старою, тримала город, ходила на роботу. Але останні роки почало здоров’я підводити.
Віра вмовляла маму переїхати до міста. Продати будинок, додати грошей та купити невелику квартирку по сусідству.
Але мама була впертою. Казала, що нікуди вона не поїде, що тут її хата. І що вона не зможе жити без городу та свого господарства.
Віра почала їздити ще частіше, намагалася приїжджати що вихідних. Привозила продукти, ліки, допомагала по дому. Щодня вона дзвонила своїй мамі, щоб переконатися, що в неї все гаразд.
А сьогодні не додзвонилася. Вранці мама не взяла слухавку, але Віра не переживала. Півроку тому мама звільнилася, почала займатися лише господарством. І вранці вона завжди мала багато справ.
Але й на обід Вірі так і не вдалося до неї додзвонитися. І тоді вона почала вже нервувати. Подзвонила сусідці, попросила її провідати маму. І та знайшла її вже запізно.
Не стало її вночі, як сказали спеціалісти.
Звичайно, Вірі було дуже тяжко. Мама зовсім молода, п’ятдесят п’ять днями виповнилося. Їй би жити та жити. І якби вона її вмовила переїхати, може, все було б інакше.
Але ми проходимо п’ять стадій прийняття неминучого. І коли у Віри настала та сама п’ята стадія – прийняття, вона зрозуміла, що настав час щось робити з будинком.
Господарство вона одразу розпродала. А ось свій рідний будинок довго не наважувалася продати. Думала, може, вони з родиною їздитимуть сюди влітку, відпочиватимуть.
Але, подумавши, вона зрозуміла, що це не дуже хороший варіант. Хоч село було й не дуже далеко, все ж таки їхати близько півтори години. Вони з чоловіком працюють, і у свою відпустку зазвичай їдуть кудись на море. Раніше донька їздила до бабусі, але тепер її сюди не відправиш. Тільки з батьками, а вони й часу особливо не мають.
Та й слідкувати треба за будинком. Взимку протоплювати, лагодити треба. А хто всім цим займатиметься?
І як би не було сумно, Віра все ж таки вирішила продати цей будинок.
Покупці знайшлися досить швидко. Село було житлове, поруч ліс і річка. Та й ціну жінка поставила невисоку, не хотіла довго займатися цим.
Але перед тим, як оформити правочин, вона вирішила розібрати речі. Може, щось собі забере як пам’ять. А мамині речі треба віддати нужденним.
Ось у вихідні Віра і приїхала до будинку, щоби все розібрати.
Цілий день вона копалася у речах. Здавалося, що мати зберігала абсолютно все! Навіть якісь дитячі речі Віри все ще були в хаті.
А яка там була купа паперів! Спочатку Віра хотіла все викинути, але згодом вирішила розібрати.
І ось у цій горі вона знайшла листи від своєї подруги, з якою не спілкувалася вже років п’ятнадцять, власне майже як поїхала з села.
Коли Віра була маленькою, до сусіднього будинку на літо приїжджала гостювати дівчинка Оксана. Вони з Вірою були ровесниці, тому дуже швидко потоваришували.
Все літо вони проводили разом: гуляли допізна, грали, бігали в ліс та на річку. А потім наставала осінь, і Оксана виїжджала додому, до міста.
Телефонів мобільних тоді у них не було, тому спілкувалися від літа і до літа по-старому: листами. Так, тими самими справжніми. Які треба було віднести на пошту, а потім, мало не щодня перевіряти свою поштову скриньку, чекаючи на відповідь від подруги.
Віра почала перечитувати ті листи. Тепер вони здавалися кумедними, але тоді дівчатка ділилися всіма своїми проблемами та турботами.
А за рік до того, як Віра вступила до університету, батьки Оксани продали будинок, а бабусю до себе забрали. Якийсь час дівчатка переписувалися, домовлялися зустрітися в місті, але так і не сталося. Тоді в них вже з’явилися телефони, можна було б і зателефонувати… Але доля їх розвела.
І Віра не знала, як склалося життя її подруги дитинства. І раптом так захотілося дізнатися.
Напевно, їй треба було відволіктися від втрати мами, ось вона знайшла спосіб.
Тому, коли Віра закінчила з розбором речей і повернулася додому, вона розшукала Оксану в соцмережах.
На її щастя, вона знайшла швидко. Оксана навіть прізвище не змінила, хоча Віра думала, що вона вже одружена, і не зможе вона її знайти на дівоче прізвище.
Було трохи хвилююче. Але все ж таки Віра написала їй.
«Привіт! Це твоя подруга дитинства! Я знайшла наші листи і подумала про те, як чудово було б знову зустрітися!
Віра переживала, що Оксана не відповість. Все ж таки стільки часу пройшло.
Але відповідь надійшла досить швидко.
«Привіт! Дуже рада, що ти мені написала! Давай зідзвонимося!»
І нижче був номер. Недовго думаючи, Віра зателефонувала до своєї колишньої подруги. Проговорили вони недовго, домовились зустрітись у парку наступного дня. Віра взяла свою доньку, щоб та теж погуляла. А Оксана прийшла з колискою.
Жінки обнялися, почали наввиперед щось питати одна в одної, а потім сіли на лавку.
Віра нічого, звичайно, не говорила, але вона помітила, як бідно одягнена Оксана. І колиска найпростіша. А коли Віра запропонувала взяти каву в кафе, Оксана якось зніяковіла і відмовилася.
Спершу вони говорили ні про що. Згадували дитинство, різні кумедні випадки. Потім Віра розповіла, що не стало її мами, ось вона і розбирала речі.
– Моїх батьків не стало три роки тому, – сумно промовила Оксана. – Трапилася біда, коли вони на машині їхали.
– Мені шкода…
– Бабусі давно вже не стало, загалом, я одна. Ось із сином.
– А де його тато?
– Він нас знати не хоче … – зітхнула Оксана.
– І як же ти одна?
Оксана спочатку мовчала, а потім тихо розплакалася. Віра обійняла її, не стала квапити. Адже явно Оксані важко говорити про це.
– Важко… Батьки квартиру винаймали, і коли їх не стало я її не потягла. Зняла маленьку однокімнатну. А потім я завагітніла. Випадково, сама винна. Той чоловік одразу сказав, що дитину не прийме. Він навіть його не бачив жодного разу.
– І як ти живеш?
– Зараз у гуртожитку. Після пологів грошей стало дуже не вистачати. Допомоги в мене немає, ось живу на декретні. Скоро Денису виповниться півтора роки, коли зможу віддати його до садка, вийду на роботу. Може тоді життя трохи налагодиться.
Вірі було дуже шкода подругу. А ще вона подумала, що все не дарма. Не дарма вона вирішила не викидати всі ці папери, не дарма почала читати листи. Немов сама мама з того світу допомогла знайти їй її подругу, яка зараз у такому скрутному становищі.
– А знаєш, що, – посміхнулася Віра, – Все точно налагодиться. А поки цього не сталося, я тобі допоможу.
– Ні-ні, – відразу почала мотати головою Оксана, – Я не чекаю допомоги. І не скаржуся… Просто захотілося виговоритися, якось подруги всі зникли після пологів, мені й поговорити нема з ким.
– Я знаю, що ти не чекаєш на допомогу. Але я повз пройти не можу. Тому навіть не сперечайся!
Віра порадилася з чоловіком, і вони винайняли Оксані невелику квартиру. У тому гуртожитку, де вона жила, навіть води гарячої не було. Віра навіть не уявляла, як вона справлялася з маленькою дитиною.
І хоч Оксана чинила опір, Віра все ж таки наполягла, щоб вона переїхала.
– Я все поверну! – казала подруга.
– Розберемося, – відмахувалася Віра.
Потім Оксана знайшла підробіток вечорами, і Віра почала забирати сина подруги до себе. І в Оксани з’явилися хоч якісь гроші.
А ще Віра переконала подругу подати до суду на аліменти.
– Начхати, хоче він цю дитину чи ні. Він такий самий батько як ти мати. І не ти зараз втрачаєш його гроші, твоя дитина не отримує того, що має.
Все було непросто. Але коли у Оксани з’явилася така підтримка, їй стало простіше долати труднощі.
Денис за півроку пішов у садок, його мама вийшла на нормальну роботу. Батьку хлопчика все ж таки довелося платити аліменти, хоч йому цього й не хотілося. Життя налагодилося, Оксана змогла сама оплачувати квартиру, хоч Віра і не квапила її з цим.
А жінки знову стали найкращими подругами. Вони разом гуляли з дітьми, ходили один до одного у гості. І Оксана знала, що вона ніколи не забуде ту допомогу, яку надала їй подруга дитинства. І нехай вони давно не спілкувалися, та дитяча дружба виявилася дуже міцною. А може, просто Оксані пощастило свого часу зустріти на шляху таку добру та чуйну людину, як Віра.