– Як із подружками погуляли?
– Ой, чудово! – із захопленням промовила Катя. – Спочатку у кафе посиділи, потім у клуб сходили.
– Я чула, що ти пізно повернулася, – все ж таки не втрималася від докору мама. Вона й рада була за свою доньку, та ось тільки материнській душі неспокійно, коли дитини нема вдома. І нехай цій дитині вже вісімнадцять, для Марини вона все ще її маленька дівчинка.
– Та не дуже, мамо, о другій годині ночі.
– Нічого собі, не дуже, – хмикнула Марина.
– Мамо, ну не починай! Я ж молода, мені хочеться ходити клубами. А вдень це зробити неможливо.
– Та я знаю, – посміхнулася мама Каті. – Це я так, для видимості бурчу. Як твої подруги поживають? Як їхнє навчання?
– Чудово все, – Катя сіла на стілець, підсунувши одну ногу під себе. З дитинства так сидить, і, хоч і доросла, а дитяча звичка залишилася. – Сесію закрили всі добре, у всіх все чудово. Як же добре, що навіть після закінчення школи ми все одно дружимо. І це з огляду на те, що Настя переїхала до іншого міста. Влітку все одно всі разом.
Мама лише зітхнула. Пройшов лише рік після закінчення школи. Невідомо, що буде далі. Хотілося б, щоб їхня дружба справді подолала всі перешкоди. Але так рідко буває, на жаль.
– Ти не згодна? – нахмурившись, запитала Катя.
– Ні, що ти. Я за вас дуже рада. Та й Настя з Оленою мені подобаються, добрі дівчинки. Просто в житті всяке буває, і поки ви дійсно дружите, радійте цьому.
– Думаєш, так завжди не буде? – сумно спитала Катя.
– Сподіваюся, що буде. Але в мене вийшло інакше.
– А як?
Катя сіла зручніше. Мама рідко розповідала про свою молодість. Катя лише знала, що мама познайомилася з татом, коли він був у відрядженні у рідному маминому містечку. І що вони одразу закохалися одне в одного. Каті завжди здавалося, що це дуже романтична історія. Про таких зазвичай у книжках пишуть.
А потім тато покликав маму сюди, у своє місто. І мама погодилася на свій ризик. Поїхала, рахуй, до незнайомого чоловіка. Без грошей (їх особливо не було), без підтримки близьких. Батьки Марини її відмовляли, вони навіть посварилися тоді. Але мати Каті все одно поїхала, і все склалося чудово. З татом вони незабаром одружилися, і бабуся з дідусем змирилися з тим, що їхня дочка тепер буде далеко від них.
А потім народилася Катя. Коли вона була зовсім маленькою, то ще їздила на мамину батьківщину разом із батьками. А потім бабусі та дідуся не стало, буквально в один рік. Будинок їх там продали, а тут взяли побільшу квартиру. І все більше мама на батьківщині і не була. Казала, що близьких родичів там нема. А друзі… Та лишилися друзі в минулому, тепер все інакше.
– Та все як завжди, Катю… – зітхнула мама. – У мене була близька подруга, Таня її звуть. Вона єдина мене підтримала, коли я до твого тата поїхала. Говорила, що я маю йти за мрією, адже це моє життя. І дуже прикро прожити його так, як кажуть інші люди.
– І що потім? – затамувавши подих, спитала Катя.
– Потім… Ми з нею переписувалися, зідзвонювалися. Коли я приїжджала до батьків, бачились. Вона вийшла заміж, залишилася у тому містечку. А потім… Катю, складно дружити на відстані. А відстань у нас немаленька. Раніше я бодай їздила додому, а тепер уже давно там не була. Та й якось згодом спілкування зійшло нанівець. Тепер лише зі святами один одного вітаємо. Хоча, я дуже сумую за нашим теплим спілкуванням.
– А ти ніколи її не кликала в гості?
– Так було кілька разів. Але ж ти розумієш, що не так просто зібратися і приїхати так далеко. Та й кликала я її давно, коли ми ще були молоді. Вона так і не зібралася.
– Це якось сумно, – зітхнула Катя.
– Це життя, – посміхнулася мама. – Я рада, що тоді наважилася переїхати. Звичайно, шкода, що ми з Танею більше не спілкуємося, але все одно я вважаю, що все зробила правильно.
Чомусь ці слова не йшли у Каті з голови. Вона навіть не могла собі уявити, що колись перестане спілкуватися зі своїми подругами. Їм так весело разом, вони все один одному розповідають, розуміють із півслова. Настя та Олена для неї, як сестри, близькі люди. І, мабуть, у мами з її подругою було так само. І так сумно, коли це втрачаєш.
А потім Катя подумала, що може це можна якось змінити. Було б бажання, як кажуть.
У мами наближався день народження. Ювілей – сорок п’ять років. Вона вирішила цього року відсвяткувати у ресторані, щоб усе було гарно. Вже купила собі сукню, тату костюм (хоч він і не дуже хотів його одягати), та й гостей чимало запросила.
І Катя подумала, що ще один гість зовсім не завадить. Ось тільки як усе організувати?
І тоді вона зрозуміла, що їй потрібна допомога. І за нею вона вирушила до тата.
– Тату, а ти знаєш, що у мами в молодості була найкраща подруга?
– Тільки їй так не кажи, – хмикнув він. – Твоя мама ще молода.
– Ну, тату, я серйозно, – засміялася Катя. – Таня її звали.
– Так, знаю. Я навіть з нею був знайомий.
– Я тут подумала, а що, коли ми її до мами на день народження запросимо?
Батько здивовано глянув на свою дочку.
– Це ще навіщо?
– Ну як ти не розумієш? Вони були такі близькі, але відстань їх розділила. До речі, у цьому ти винен.
– Приїхали… – зітхнув батько, а Катя знову засміялася.
– Я жартую, звісно. Але мама поїхала, а якби залишилася там, напевно, вони ще дружили б. Уявляєш, як їй буде приємно?
– А що від мене треба?
– Все сплатити, якщо що, – хитро посміхнулася донька. – А вже з подругою я сама спробую домовитись.
Знайти Тетяну в соцмережах було нескладно: вона була в мами у друзях. Катя написала їй і з нетерпінням почала чекати відповіді. Ця ідея так засіла в голові у дівчини, що вона почала хвилюватися, що нічого не вийде.
Тетяна відповіла за кілька годин. Вона була рада, що дочка її подруги з нею зв’язалася. Сказала, що сумує за її мамою і з радістю зустрілася б з нею.
Чи то в Тетяни і справді було сильне бажання побачитися, чи вона виявилася досить легкою на підйом, але вона погодилася приїхати, влаштувати сюрприз своїй подрузі дитинства.
Мамі Катя, звісно, нічого не говорила. Щоб не розкрити карти раніше, Тетяні зняли номер у готелі.
У свій день народження Марина виглядала чудово. Її чоловік дивився на неї і думав, як йому пощастило. Якби вона тоді не поїхала з ним, він зараз не був би таким щасливим. Ця жінка змінила все його життя на краще, і він радий, що зараз може бути поруч у її день.
Та й ідея Каті згодом стала здаватися йому привабливою. Він пам’ятав, як Марина дружила з Танею, як їй було важко спілкуватися з нею на відстані, як вона раділа, коли вони бачилися.
А зараз, скільки пройшло часу з їхньої останньої зустрічі? Років дванадцять, не менше.
Усі у призначену годину зібралися у ресторані. Марину прийшли привітати друзі, родичі. Було багато подарунків та квітів.
– Мамо, у нас із татом є ще один подарунок тобі, – повідомила Катя, коли гості зібралися.
– Це який же? – усміхнулася Марина.
– Дехто дуже захотів особисто привітати тебе.
Катя ледве стримувала емоції. Їй так хотілося, щоб мати запам’ятала цей день. І, може, вона знову знайде ту міцну дружбу.
Що б мама не говорила, Катя знала, як важливо мати близьку людину. І що справжній дружбі нічого не страшно, було б бажання побачитись.
Марина навіть і не здогадувалася, хто це може бути. Вона вже й забула ту коротку розмову з донькою на кухні.
Але коли до зали увійшла Таня, її найкраща подруга, у Марини навіть ноги підкосилися.
Таке почуття, що час відмотався назад. Марина знову відчула себе молодою дівчиною, яка поспішає на зустріч із тим, хто її підтримає і зрозуміє. І так багато всього відразу захотілося розповісти, що навіть це свято в ресторані стало не потрібним.
– Таня, – крізь сльози посміхнулася мама.
Жінки обнялися, відчуваючи, що той міцний зв’язок нікуди не подівся. Просто він причаївся десь у душі, чекаючи, коли ці близькі люди зустрінуться.
– З днем народження, Марино, – посміхнулася Таня. – Я така рада, що я сьогодні з тобою. Дякую твоїй доньці.
Чи варто говорити, що подруги проговорили цілий вечір. А наступного дня вони гуляли містом і ділилися найпотаємнішими таємницями. Розповідали один одному про те, що пропустили за ці роки.
Усім було сумно, коли Таня вирушила додому. Але тепер жінки знали, що немає нічого складного, щоб побачитися. Звісно, коли турботи засмоктують тебе, складно щось запланувати, зважитися на якісь зміни. Але якщо все це того варте, то діяти треба.
Вони домовилися, що за півроку, на новорічні свята, Марина з родиною приїде до Тані у гості. І там Катя познайомиться з донькою Тані, і, можливо, вони також зможуть потоваришувати.
Коли Таня їхала, Марина обійняла свою доньку та посміхнулася їй.
– Дякую. Напевно, ти сильніша за мене, і мені хочеться вірити, що жодні перешкоди не зруйнують твою дружбу з подругами.
– Я також сподіваюся. Тому що, дивлячись на вас, я розумію, що жіноча дружба все ж таки існує, хто б що не говорив.
Катя була дуже рада за маму. А ще рада, що наважилася все це провернути. Адже подарунки згодом забудуться, а ось ті емоції, які зазнала її мама, точно залишаться з нею назавжди.