– Олег, можеш завтра за мною заїхати? На ринок треба. Хочу овочі купити, – Ганна Олексіївна говорила без натиску, але з легким акцентом на слово «треба».
Олег не одразу підняв погляд від телефону. Спочатку він уривчасто кивнув, не вникнувши в суть прохання, але потім до нього дійшло.
– Завтра? Не вийде. Я маму в клініку везу, у неї там обстеження. Можете на таксі?
Ганна не стала влаштовувати виставу з невдоволенням та важкими зітханнями. Вона просто кивнула, підібгавши губи. Мабуть, навіть більше – самій собі.
– Звісно, можу. Я взагалі багато чого можу, – відповіла вона спокійно і пішла до вітальні, не чекаючи на зустрічні запитання.
Відносини із зятем у неї складалися неоднозначні. З Юлею, дочкою, вони жили душа в душу, незважаючи на різні темпераменти. А ось до Олега Ганна придивлялася дуже довго. Спочатку він здався їй надто солодким і ввічливим. Було очевидно: він намагається сподобатися, але переграє. Однак дочка була щаслива, і мати не стала втручатися.
Після весілля Олег раптом сам став виявляти ініціативу: дзвонив, пропонував допомогу, возив у справах. Все виглядало по-сімейному. Якоїсь миті Ганна навіть перейнялася і запропонувала оформити на нього довіреність на стару машину чоловіка, якого давно не стало.
– Все одно стоїть. Тобі, Олеже, потрібніше. Тільки якщо мені потрібна допомога – не відмовляй. Гаразд?
Він зрадів, урочисто давав обіцянки, навіть уперше обійняв тещу. Спочатку все йшло як по маслу: Олег приїжджав по першому дзвінку, допомагав з сумками, жартував у дорозі, іноді навіть пригощав кавою та шаурмою по дорозі. Дачний сезон вони теж відкрили вчасно, він возив Ганну майже кожний вихідний. Жінка видихнула і подумала: «Як Юлі все-таки пощастило з ним».
Але потім почалися виправдання та відмазки. То машина в сервісі, то йому стало погано, то в його матері проблеми, треба приїхати і допомагати.
Ганна не заперечувала. Вона не була поганою тещею, яка потребує особистого шофера з графіком 24/7. Вона просто запам’ятовувала. Спершу думала, що це збіги.
Але одного разу дочка випадково промовилася.
– Мамо, ми з Олегом у п’ятницю з ранку в Львів поїдемо, до його тітки у справах. Повернемося у неділю.
Адже Ганна лише позавчора просила Олега відвезти її до поліклініки того ж дня. Він відмовив, посилаючись на зміну робочого графіка. Виявилося, що графік змінився тільки для тещі.
Ганна не одразу зрозуміла, що відчуває. Це була не злість і навіть не образа. Швидше, холодне, колюче усвідомлення: коли щось їй потрібно, завжди з’являються перешкоди. А на свої справи і бензину Олегу було не шкода. Теща відчула себе використаною.
Наступне її прохання стало контрольним.
– Олег, ти у вівторок вільний? Мені б до аптеки з’їздити, за ліками.
– Та там напарника треба підмінити. Вам простіше на таксі вийде чесно. Я б із радістю, але не зможу.
Ганна дивилася йому в очі довго, уважно. Вона знала: він вільний у вівторок. Дочка сама сказала про це кілька годин тому. Однак притискати зятя до стіни Ганна не стала.
– Простіше? Що ж, гаразд.
Юля нічого не сказала, але з очей матері зрозуміла: щось у ній тихо змінилося. Без театрального гримання дверима, без сварок. Просто клацнув вимикач, і вітер змінив свій напрямок.
Ганна того дня стрималася, хоч це далося їй нелегко. А потім вона просто зібрала документи, зателефонувала знайомому юристу, відкликала довіреність та розмістила оголошення про продаж. Сусід допоміг відігнати та помити машину. Продавати стареньку «Шкоду», на якій вони з чоловіком колись їздили, було шкода, але минулого не повернути. Тепер краще вже розлучитися з нею усвідомлено, ніж щоразу почуватися приниженою.
З Юлею розмова вийшла коротка. Дочка, звичайно, побачила, що машини у дворі немає, і зателефонувала, хоч вже розуміла, в чому річ.
– Ти її продала? – спитала вона тихо.
– Поки що тільки виставила. Але довіреність відкликала. Олег запропонував скористатися простішим варіантом, і я прислухалася. Сподіваюся, ти не в образі.
Юля не здивувалася, не стала дорікати, тільки зітхнула.
– Мамо, я ж все бачу. Ти маєш рацію.
– Дякую, – голос Ганни потеплішав, коли вона зрозуміла, що дочка не сваритиметься.
Олег відреагував інакше. Він зателефонував за півгодини, весь злий.
– Що ви там собі вигадали? Навіть не попередили! Я приїхав би, поговорили б нормально. А так – це якась дріб’язкова образа!
– Образа? – перепитала Ганна. – Олеже, я не намагаюся нікому нічого доводити. Ти людина зайнята. Ну, ось я і спростила тобі життя. Тепер не треба згадувати, кому і що ти обіцяв, вигадувати відмазки.
– Спершу треба було поговорити! – Він перейшов на підвищений тон. – Ми ж сім’я, зрештою!
– О, казати ти вмієш, Олеже. А ось робити не дуже.
Вона поклала слухавку до того, як він почав виправдовуватися. Навіщо продовжувати, якщо висновок давно зроблено?
За день зателефонувала вже Людмила, мама Олега. Голос у неї був стриманий, але невдоволений.
– Ганно Олексіївно, ну ви даєте… Олег просто зайнятий. Робота, сім’я, іноді і я йому клопоту додаю… Ну невже так важко увійти в становище? Він же не робот, не може всюди встигати!
– Я все розумію, Людо. Саме тому й скасувала довіреність. Я сама не робот. Не можу сидіти і чекати, коли у вашого сина з’явиться вільне віконце для мене. Ось продам машину і оплачуватиму таксі.
– Таксі ж вийде дорожче, – спробувала натиснути Людмила. – Це ж нераціонально!
– А ви знаєте, що гірше за таксі? Залежати від чужого графіка і постійно просити.
За два тижні машину купили. Ціна була трохи нижче за ринкову: Ганні хотілося швидше розібратися з цією історією. Молодий хлопець із блискучими очима сів за кермо і поїхав, пообіцявши, що доглядатиме машину, як перше кохання.
Після укладання угоди Ганна перевела отримані гроші на депозитний рахунок. Відсотки невеликі, проте стабільні. На таксі в аптеку, на ринок і навіть перукарню тепер вистачало. А головне – більше не треба було чекати, випрошувати та вмовляти.
Олег з того моменту оголосив бойкот. Не дзвонив, а якщо теща приходила в гості – ігнорував, обмежувався черговими репліками, йшов до іншої кімнати. Ганна гадала, що це тимчасово. Але «тимчасово» почало перетворюватися на стабільність.
Минуло кілька місяців. Настав день народження Ганни. Вона накрила стіл, без бенкетних вишукувань, але й не нашвидкуруч. Салат з куркою, пара закусок, чай, торт. Вік уже такий, що галасливі свята не тішать, а гості втомлюють. Але вона все одно чекала на вітання.
Від Олега теж. Було б досить хоча б простого повідомлення у месенджері.
Але ввечері Юля прийшла сама. З квітами та тортиком, як завжди. Лише обличчя було втомлене. Не від біганини, а від емоцій, що вирують: злості, розпачу, образи.
– Вибач, мамо. Він не прийде, – сказала вона, поставивши коробку на стіл. – Ми посварилися. Він сказав, що образиться, якщо я поїду. А я відповіла, що він не зобов’язаний тебе любити, але ти моя мама.
Ганна гірко посміхнулася. Вона подумала про те, що, можливо, забрала з родини доньки не тільки машину. Але якщо лід під ними тріснув від легкої хвилі, хіба вона винна?
– Ти доросла. Ти сама вирішуєш, з ким тобі спілкуватись, – озвучила очевидна мати.
Вони посиділи трохи, побалакали ні про що. Ганна згадувала кумедні шкільні випадки з дочкою, обговорила невдалий манікюр сусідки, поскаржилася на ціни на овочі та новий закон, про який писали в новинах в інтернеті. Було по-домашньому. Тихо, але тепло.
Юля пішла ближче до дев’ятої. Ганна провела її до дверей, побажала доброї дороги і пішла до своєї спальні. Вона сіла у крісло біля вікна з напівпорожньою чашкою чаю.
На комоді стояла рамка із старою фотографією. Весільний знімок. Її чоловік, Михайло, тоді був у безглуздій краватці, яку вона досі десь зберігає. Усміхався по-хлоп’ячому, а вона вдавала, що не хвилюється, хоча в душі все вирувало.
Ганна подивилася на фотографію і трохи схилила голову, наче на знак вітання.
– Ну ось, Михайле. Знову сама з собою. Але тепер сама, з власної волі.
Жінка на мить закусила губу, потім перевела погляд на вікно. Вулицю давно накрив вечір: мерехтіло тьмяне світло ліхтарів, моростів легкий холодний дощ, вдалині гуділа сигналізація. Ганна тихо зітхнула.
– Хотіла бути доброю, а стала справедливою. Натомість не зручною. Я вже краще як-небудь сама, ніж чекатиму на подачок.
Вона відпила чай, вмостилася в кріслі зручніше і посміхнулася. Сьогодні був її день. І нехай він закінчився тишею, але тепер у цій тиші не було порожніх надій та обіцянок.