Коли мати зібралася заміж, Діана була не проти.
Начебто й подобався їй мамин обранець. Спокійний і врівноважений Павло, завжди добре спілкувався з нею.
До мами він ставився трепетно і дбайливо. Все було добре, але п’ятнадцятирічна Діана поставила умову:
– Мамо, я не проти твого заміжжя, тим більше дядько Павло – людина хороша, одній тобі буде самотньо, бо ж я все одно колись поїду вчитися в інститут, але я поїду жити до бабусі.
Я переїжджаю у місто до бабусі.
– Як до бабусі, як у місто?! Тобі ж іще п’ятнадцять років, ну як я залишу тебе без нагляду?! – мама категорично була проти.
– Мамо, ну чому без нагляду? Я житиму з бабусею, вона ж тебе якось виховала одна, от і за мною подивиться, якщо ти так переживаєш за мене, – наполягала Діана. – Тим більше я вже зателефонувала бабусі, і вона рада, що я збираюся приїхати до неї.
– Так, зрозуміло, все вирішили за моєю спиною, – чи то засмучено, чи то розчаровано сказала мама.
– Мамо, повір так буде краще для всіх. Хоч дядько Павло й порядний, але для мене він чужий чоловік.
Мати зітхнула і задумалася, але в цей момент задзвенів телефон. Дзвонила бабуся Ганна Львівна.
– Привіт, дочко, ну як, домовилися з Діаною про переїзд? Я все-таки думаю, що їй буде краще в мене. Ти ж знаєш, що я обожнюю свою внучку, і невже я не впораюся з твоєю майже дорослою дочкою?
– Так, мамо, я знаю, що ти обожнюєш Діанку, але сама розумієш, серце материнське…
– Все буде добре, не хвилюйся, дочко! Якось впоралася я з тобою і з Діаною нам буде добре разом. Я подивлюся за нею.
Мати закінчила розмову з бабусею, а Діана весело сказала, вже збираючи свої речі:
– Мамо, не хвилюйся ти, все буде супер!
Ганна Львівна була цілком нормальна літня жінка, колишня вчителька математики.
Щоправда характер у Діани був норовистим.
Траплялися у них дрібні сварки та непорозуміння, але Ганна Львівна була ще й мудрою.
Сварки ніколи не доводила до крайності.
Буває посваряться вони, і ввечері того ж дня бабуся перед сном заходить у кімнату внучки, гладить по кучерявому волоссю і починає розповідати їй казки чи байки.
А внучка спокійно посміхалася і засинала, миттєво забувши про свої образи.
Але бувало ініціатором примирення була Діана.
Вона розуміла, що була неправа і даремно образила бабусю.
Тоді внучка купувала улюблені цукерки Ганни Львівни, вони пили чай і мир був відновлений.
Так і жили доти, доки внучці не треба було їхати з міста. Так вона сама захотіла. Інститут вона закінчила тут же ж у місті, влаштувалася після навчання на роботу, але зарплата виявилася маленькою.
Їй розповіли колеги на роботі, що десь в іншому місті є якась велика компанія, де ідеальні керівники, колеги і гідна зарплата.
– Бабусю, ти не ображайся і зрозумій мене правильно. Я їду від тебе далеко, але ми з тобою завжди будемо на зв’язку.
– Діаночко, – говорила бабуся, погладжуючи її кучеряве волосся. – Ну хіба ж обов’язково тобі їхати в таку далечінь? Невже тобі тут не знайдеться роботи?
– Бабусю, я вже попрацювала тут, – відповіла внучка. – і що? Спочатку був випробувальний термін, потім прийняли на роботу з мізерною зарплатою.
– Але ти ж тільки закінчила інститут і досвіду не маєш! Так всі й починають… Треба набиратися досвіду, все і зразу не буває! І нема чого їхати так далеко – де народився, там і згодився! – переконувала Ганна Львівна внучку.
Але Діана була непохитною, вона так вирішила, так і зробить, і конче їй хотілося всього і одразу. Цікаву роботу і грошей побільше. Зібрала валізу й поїхала.
На новому місці їй і справді пощастило. Влаштувалася на хорошу посаду із непоганою зарплатою, навіть житло їй дали і не потрібно було винаймати квартиру.
Коли отримала першу зарплату, то була дуже задоволена.
Радісна після роботи зайшла в магазин і накупила усіляких смаколиків і навіть улюблені цукерки бабусі взяла.
Сівши ввечері на самоті пити чай, їй стало нестерпно сумно від того, що всіма цими солодощами не було з ким поділитися.
А улюблені цукерки бабусі так і залишилися лежати у вазі…
Минав час, з мамою і бабусею вона майже щодня спілкувалася по телефону, все було добре.
Гроші у Діани були, вона не тринькала, хотіла назбирати на машину.
Ну, принаймні взяти деяку суму в кредит і додати своїх.
Якось Діані зателефонувала мама і раптом сказала, що не стало бабусі, Ганни Львівни.
– Як так, мамо, що трапилося?! – зі сльозами розпитувала Діана.
– Серце, доню, серце у нашої бабусі було слабе, а вона приховувала це від нас. Я, звісно, знала, але не припускала, що так все швидко станеться… Ніколи не чула від неї скарг…
Для Діани це було несподівано і страшно втратити близьку людину.
Діана їхала в таксі, а сльози текли по щоках…
– Вам недобре, я можу чимось допомогти? – спитав її таксист.
– Ні, дякую, ви мені нічим не допоможете, – вона звісно розуміла, що виплакатися досхочу зможе тільки в квартирі, але не могла стримати сліз.
– Ну, як же ж так? – думала і переживала вона. – На поминки бабусі запізнилася, дорога далека… Не попрощалася з рідною людиною…
Діана стояла біля дверей квартири, яка тепер належала їй. Ганна Львівна ще за життя оформила дарчу на неї. Довго стояла, не наважуючись відкрити двері своїм ключем, але потім рішуче відкрила їх і зайшла.
У квартирі стояла дзвінка тиша…
– Напевно, доведеться її продати, – думала Діана і пройшовши в кімнату, сіла в своє улюблене крісло.
Вона згадувала, як бабуся, зустрічаючи внучку, радісно казала:
– Діаночко, мий руки, я поставлю чайник…
А зараз у квартирі була тиша, вона навіть закрила вуха долонями, так ця тиша на неї тиснула.
Трохи посидівши в кріслі, вона все-таки впоралася зі своєю слабкістю і почала розмірковувати, що робити далі.
Діана дивилася на фотографію, що стояла на тумбочці.
На ній Ганна Львівна з Діаною весело посміхалися – був колись такий час.
Раптом Діана почула якийсь дивний звук, наче писк.
Незрозуміло звідки він чувся. Діана озирнулася і застигла від несподіванки. Вона раптом побачила, як з ледь прочинених дверцят шафи висунулась руденька котяча мордочка.
– Ой, а ти хто? – спитала вона від несподіванки, коли кішка вискочила до неї.
Діана згадала, як бабуся розповідала їй, що підібрала на вулиці кішку. Вона навіть згадала, що кішку звуть Майя.
– Майя! – вигукнула Діана, а кішка підійшла до неї, потерлася об її ногу і пішла на кухню, озираючись, ніби запрошуючи її з собою. – Зрозуміло, ти голодна…
Діана дивувалася, як кішка залишилася в квартирі, але вирішила, що та сама сховалася від людей у шафу.
І тут Діана почула ледь чутний писк. Майя раптом розвернулася і заскочила в шафу. Потім вона одного за іншим витягла звідти двох руденьких кошенят.
– Оце нічого собі, – сказала Діна. – Та тут ціла родина!
А Майя лягла біля них, щоб нагодувати своїх малюків.
– Боже мій! І що я маю тепер з вами робити?
Вона зрозуміла, що Майя нещодавно народила своїх кошенят.
У вихованні та годуванні кішок, тим більше кошенят, вона нічого не розуміла, тому знайшла в інтернеті номер телефону місцевої ветеринарної клініки і викликала додому котячого лікаря.
Через деякий час пролунав дзвінок у двері.
– Доброго дня, ветеринара викликали?
Але порозі стояв приємний молодик, трохи старший за Діану.
– Так. Проходьте, – відповіла вона і пропустила його в кімнату. – Ось, – показала вона рукою на кішку і кошенят.
– Що трапилося, моє ім’я Микола, – між іншим сказав молодик.
– Пологи трапилися, ну в кішки, – відповіла Діана.
– Ну, це я вже зрозумів, а яка потрібна допомога? Хтось із них слабий?
– Я не знаю, начебто всі здорові, просто… – Діана пояснила, що не стало бабусі, сама вона запізнилася на поминки, а тут таке…
Микола детально розповів Діані, як доглядати за кішкою і кошенятами, чим годувати.
Навіть сам допоміг знайти місце для лежанки і написав, що купити в котячому магазині.
Діана зітхнула з полегшенням – кошенят годувати їй не доведеться, вони мають маму. А Майю вона зможе нагодувати.
Добрий лікар Микола, чи то тому, що він був дуже хорошим лікарем і любив свою професію, чи то надто сподобалася йому господиня кішки, завбачливо записав її номер телефону. А вже наступного ранку зателефонував Діані.
– Як там ваші підопічні? Як справи у котячому сімействі? Можна я забіжу ввечері надати вам практичну допомогу?
– Поки що все нормально. Звичайно, заходьте, ми будемо раді, – відповіла Діана.
Увечері вони навіть прогулялися парком. Микола багато розповідав про тварин, а Діані виявилося було цікаво його слухати.
Раніше вона й не думала, що любить тваринок. Так і почалися стосунки у Діани з Миколою і дійшли вони до того, що вона відправила електронною поштою заяву на звільнення.
Минав час, Микола з Діаною вже думали про весілля. Вона сказала матері, що незабаром приїде знайомити її з майбутнім зятем.
Та дуже зраділа. Разом із Миколою вони зʼїдили на цвинтар до Ганни Львівни, вже й замовили пам’ятник.
Після встановлення пам’ятника Діана стояла з квітами біля могилки бабусі.
– Пробач мені бабусю, можливо мені не потрібно було від тебе їхати… Може, ти жила б досі? А знаєш бабусю, я ж назавжди повернулася назад. Ти вже не гнівайся на мене. А ще я маю Миколу, ми збираємося з ним одружитися, – вона поклала квіти на могилку, погладила фото на пам’ятнику і поїхала додому.
Тієї ночі Діані наснилася бабуся. Вони стояли посеред ромашкового поля, від погляду бабусі йшло тепло й добро.
– Дякую тобі, Діаночко за Майю. Ти добра дівчинка, я завжди це знала. Не хвилюйся, я зла на тебе не тримаю. Я ж тебе завжди любила найбільше на світі. І чоловік у тебе буде добрий, це я точно знаю. Будь щасливою. Піду я, а тобі не можна зі мною, не можна тобі туди, – вона посміхнулася і зникла…
…Діана прокинулася. На душі у неї було світло й спокійно.
Починався новий день, а за тиждень у них з Миколою вже мало бути весілля…