У будинок стрімко влетіла свекруха. З її вигляду сміливо можна було сказати, що наче за нею хтось гнався.
Жінка важко віддихалася. Не роздумуючи, вона одразу кинулася до невістки, яка спокійно бавила свого синочка.
– Ану, дай мені Андрійка, я з ним посиджу. А ти біжи давай до бабусі! – голосно сказала свекруха Ніні. – І швидше біжи!
Олена Іванівна залишила вдома свої звичні справи і кинулася до невістки, як тільки до неї дійшли сільські новини. Бігла швидко, тому зараз ледве переводила дихання.
– А що трапилося?! З бабусею щось?! – ахнула Ніна.
– Бабуся твоя, слава Господу, здорова. Але тільки, здається мені це ненадовго. Доведе, ох доведе зараз ВОНА її до чогось. Тому біжи, Ніно, біжи! Поспішай, поки не пізно.
– Та що сталося?! Ви можете до ладу сказати? Хто така «вона”?! – Ніна не розуміла, що це робиться.
– Сусідка ваша, Петрівноїа, подзвонила мені і каже, мати твоя з’явилася, Ніно, – видала їй свекруха.
При цьому вона з такою жалістю і материнською любов’ю подивилася на невістку, що в неї тьохнуло серце.
– Ох! – тільки й змогла сказати Ніна, вибігаючи з хати.
Віддавши однорічного сина Олені Іванівні, вона прожогом кинулася до свого колишнього будинку. Туди, де до заміжжя жила зі своєю бабусею. Двадцять років, від народження до створення власної сім’ї.
Ніна дуже поспішала, розуміла, що треба встигнути. Шкода, що бігти доведеться далеко.
Бабуся Віра жила на іншому кінці села. А воно в них таке велике, що й за день не обійдеш. Але не до рідної матері, яка приїхала, поспішала зараз дочка. Не до тієї жінки, яку вже давно перестала рахувати своєю матір’ю і про яку давно й думати забула. А до найріднішої людини. До бабусі, яка виховала її, кинуту всіма дитину.
Останнім часом у бабусі Віри стало важко із серцем. Ніна переживала за неї. Приносила їй ліки. Просила поберегти себе від роботи в будинку та на городі. Тому поява матері, яка втекла колись від них, могла спровокувати слабість у літньої жінки.
Як не важко було бігти молодій жінці, а все ж таки не знижувала вона швидкість, поспішала. Швидше! Встигнути! Не запізнитися!
На радість Ніни нарешті попереду з’явився будинок бабусі.
Запихана молода жінка вихором влетіла всередину і одразу оцінила обстановку.
Баба Віра й мати сиділи за столом і про щось розмовляли. Судячи з виразу їхніх облич, розмова ця була зовсім не з приємних.
– О, ось і донечка прибігла! За мамою скучила, так? Правильно, рідна кров, нічого не вдієш із цим. Тягне, розумію. Мене теж потягло сюди, до вас. До рідних місць, до рідних людей.
Виглядала мати вульгарно, і це дуже впадало у вічі на тлі простого і затишного сільського одягу тих, хто її оточував. Яскравий макіяж на зів’ялому обличчі доповнювало немислимого кольору волосся, вкладене вгору високим гребенем. Кислотного кольору маєчка і яскраво–блакитні джинси завершували безглуздий образ матері, яка молодилася.
Ніна проігнорувала її слова, і з тривогою подивилася на бабусю, оцінюючи її стан.
– Ну, йди сюди, не стій там. Дай-но я гляну на тебе, обійму, чи що, по–родинному, – продовжувала мати як нічого й не було. – Ох, Ніно, зовсім ти вже доросла стала. Красуня яка! Уся в мене, ти, дочко. Ну просто викапана я в молодості!
– Бабусю, з тобою все нормально? Скажи, як ти почуваєшся? Може тиск поміряти? – ігноруючи слова матері, поцікавилася Ніна.
– Не хвилюйся, люба. Все нормально зі мною. Запихалась ти геть уся, дивлюся. Нічого, віддихайся, і йди сідай ось поряд зі мною, – відповіла їй баба Віра.
Але Ніна бачила, що бабуся схвильована, і цей зовнішній спокій дається літній і не зовсім здоровій жінці дуже непросто.
Ніні тоді виповнилося дванадцять років. Такий чудовий вік. Дитинство у розпалі. У неї стільки планів, і мрії одна краща за іншу тісняться в дівочій голові. І раптом серед цієї радості і пишноти як грім серед ясного неба – новина про відхід батька.
Її батька Григорія не стало молодим, йому тоді ледве виповнилося тридцять п’ять років. Нещасний випадок на слизькій трасі. Працював Григорій у місцевому автотранспортному підприємстві, був на хорошому рахунку у начальства, не гульбанив ніколи. А одного разу їхав із міста крижаною дорогою і не впорався з керуванням.
Ніна все своє життя з любов’ю згадує батька, його сильні великі руки, м’який добрий характер. Як він розповідав їй історії про далекі країни. А ще – як жартував із донькою, називав її своєю дюймовочкою. Добрий був у неї тато. Жаль, що так рано пішов.
До цього вони всі разом жили з бабусею Вірою, у її великому будинку. А потім мати Ніни вирішила, що жити зі свекрухою їй, вдові, зовсім необов’язково.
– У місто поїду. Роботу там знайду собі, нема чого тут, у вашій глушині, сидіти. Нічого тепер не висиджу. І Ніну заберу з собою, – видала вона якось свекрусі Вірі Степанівні.
– Їдь куди хочеш, це твоя справа. Тримати тебе не стану. Все одно тепер уже не втримаєш, якщо задумала. А тільки дівчисько тягати за собою по чужих кутках я тобі не дам. Нехай тут, зі мною, живе і навчається. У неї тут будинок! – строго заявила невістці свекруха.
– Ну, це ми ще подивимося. Влаштуюся і заберу. А у вас права такого немає, щоб рідній матері дочку не віддавати, – казала вона, їдучи.
Але скільки Ніна потім не чекала матір, скільки не бігала щосуботи до рейсового автобуса, з тугою і надією вдивляючись у тих, хто приїхав, що виходять з нього з величезними сумками, вона більше в її житті так і не з’явилася.
Бабуся Віра згодом оформила опіку над онукою – добрі люди підказали. І стали вони жити удвох, більше нікого не чекаючи у своє тихе та затишне життя.
Якось Ніна зрозуміла, що мати до неї не повернеться. Не приїде. Що даремно вона чекає і сподівається. І до автобуса бігає стільки років марно. Не було від недолугої матері ні слуху, ні духу. І ні листа вона не надіслала їм, ні листівки.
Коли Ніні виповнилося двадцять, до неї посватався місцевий хлопець Ігор, з яким вони дружили ще з самої школи. Хлопець був із доброї родини, і бабуся Віра, недовго думаючи, дала свою згоду на їхній шлюб.
– Будь щаслива, дівчинко! Ти цього заслужила, як ніхто інший! – зі сльозами на очах казала Ніні Віра Степанівна, щиро вірячи в її щастя.
Ніна переїхала в будинок до свекрухи та свекра. Незабаром у них із Ігорем народився синок Андрійко. Але ніколи не забувала вона про свою стареньку бабусю, яка все своє життя присвятила внучці, виростила і вивела її в люди.
А потім якось Віра Степанівна прийшла до сватів із пропозицією.
– Олено, Петре, поговорити з вами хочу про одну важливу справу. У мене гроші є, я назбирала за життя своє довге. Самій вони мені тепер уже не знадобляться. Скоро мені до Бога збиратися. А ось Ніночці, своїй коханій і єдиній онучці, хочу допомогти. Немає в мене, крім неї та Андрійка, нікого більше в цілому світі. Давайте разом, спільними силами, купимо молодим будиночок. Нехай живуть самостійно. Згодні? – запропонувала бабуся Віра.
– Та ми про це теж думали. Скажи, тату? Нехай молодята живуть своєю сім’єю, ми не проти. Тут, до речі, недалеко від нас хороший будинок продається. Треба нам усім зібратися і сходити подивитися його. Якщо нашим дітям сподобається, то зробимо їм власне житло. Добра справа кажеш. Так і зробимо, хай живуть своїм господарством. Час уже.
Так у Ігоря та Ніни з’явився власний будинок. Ніна була така щаслива, що не могла натішитися такій події.
– Ну, тепер ми заживемо! Розвернемося, такий ремонт зробимо, таку красу, затишок! – мріяла молода жінка.
– Гарний у вас дім, діти! В такому можна і доньку, і ще одного синочка народити, – посміхався свекор, сидячи за столом на новосілля у Ніни та Ігоря.
– Можна, можна! – відповіла йому Ніна весело. – Дякую вам величезне за цей подарунок! І тобі, бабусю, дякую! Таку добру справу для нас зробили!
Все в них було добре до сьогодні. Поки не з’явилася в житті Ніни, зникла багато років тому мати…
– Чула, заміж ти вийшла, Ніно. І онук у мене вже є, га? А що ж хлопця з собою не привела? Я бабуся, мені з ним познайомитися треба, – продовжувала мати нахабно.
– Ти чого приїхала? – різко запитала Ніна, дивлячись на чужу і не дуже приємну їй жінку.
Ніхто не знає, скільки сліз вона виплакала, коли чекала матір із міста. Скільки надій зникло в дитячій душі, що не зміцніла, за ті роки, що вона вірила і чекала. Хоча б листа. Будь–якої звістки. Ніколи Ніна не зможе пробачити їй цієї зради. Нехай навіть не сподівається!
– Як це – навіщо? До вас приїхала у гості. До тебе. Ти ж моя дочка. Невже не скучила за матірʼю? – чужа постаріла жінка, колишня її мати, говорила з Ніною так, ніби поїхала звідси лише тиждень чи місяць тому.
– А хто ти нам, щоб приїжджати сюди? Нам чужих не треба. Заявилася, зустрічайте. Чекали на неї тут! – у молодої жінки все всередині вирувало, образа стискала серце.
– Як це – хто, Ніно? Мати я тобі. Мати! Не забувай. За всіма законами і з людського розуміння. Народила, значить, матір. Чи ти забула, хто тебе на світ зробив? – вдаючи, що не бачить, у якому стані зараз дочка, продовжувала нахабна гостя.
– Ні, не забула. У мене з пам’яттю все чудово! Я добре пам’ятаю, як плакала кілька років у подушку, чекаючи на тебе. І як до автобуса постійно бігала, що з міста людей привозив. Нічого я не забула. І як баба Віра виховувала мене, годувала, напувала та одягала всі ці роки, освіту мені дала, у коледжі професію допомогла здобути, весілля мені зіграла. Я все це добре пам’ятаю! А де в цей час ти була? Мати за законом та людським розумінням? І чому тобі було все одно на мене всі ці роки? – Ніна недобре посміхнулася.
Вона не помічала, як по її щоках котилися сльози. Виявляється, біль ще був живий у її душі. І образа не відпустила.
– Не треба, Ніночко. Не переймайся, тобі ще до синочка йти. Ну що він на заплакану маму буде дивитися. Сам плакати почне, – намагалася її заспокоїти баба Віра.
– Так, годі тобі, доню, що ти так гарячкуєш. Знаю я, кому спасибі треба за тебе сказати. Та якби не вона, моя свекруха люба, я б тебе до себе забрала. Одразу з тобою разом поїхали б. Це вона мені не дозволила тебе забрати. Все вона! Бабцю свою і вини.
– Не смій! Навіть не думай торкатися цієї святої жінки! Бабуся мені і за матір, і за батька була всі ці роки. І зараз у мене рідніше за неї і синочка нікого немає! – вигукнула Ніна так, що сама від себе не чекала.
– О, все ясно з тобою. Виросла невдячна дочка. Вся у свою бабцю пішла, гени, нічого не вдієш, – мати не вгавала. – Ну гаразд, я не набиваюся до тебе в рідню. Не любиш і не треба. У мене тільки одне питання залишилося, заради якого я й приїхала. Вирішити треба його терміново.
– Яке ще питання? Можеш одразу назад забиратися, – сказала Ніна, яка потихеньку почала заспокоюватися.
Баба Віра гладила її по руці, і їй ставало тепло й спокійно.
– Та ні! Я знаю закони, і мене не проведеш. Ти тепер аліменти платитимеш мені, доню. Я, бач, зараз працювати не можу, слаба постійно. Так що утримувати мене нема кому, крім тебе. Ти й будеш, бо я тебе колись народила.
– Що!? Це що я щойно таке почула? – здивувалася Ніна.
– Так, так, не дивуйся. Я знаю, за ким ти одружена. І твоїх свекрів теж добре знаю. Сім’я це заможна. Та й у тебе вже свій дім є, Ніночко. Тож ти не бідуєш, це точно. Тому і про матір тобі доведеться подбати, хочеш ти того чи ні.
Ніні здавалося, що це відбувається не з нею. І все, що вона зараз бачить і чує, це якийсь поганий сон. Ну не можуть люди так поводитися в реальності!
– Забудь про нас, по–доброму тебе прошу. Про мене і про бабусю Віру. І не з’являйся тут більше ніколи. Ніхто тут на тебе не чекає і не пам’ятає. І вже тим більше – ні про які гроші навіть і не мрій! – Зібравшись з силами, сказала Ніна.
– Ні, люба моя доню, так справа не піде. Тобі все одно доведеться розщедритися. А ні, то в мене є інший варіант. Не хочеш платити матері, купи мені в місті квартиру. Невелику. Думаю, однокімнатної мені вистачить цілком. Ну, як тобі такий варіант, піде? Чи мені в суд на тебе подавати?
– Все, я дзвоню дільничному. Мені все це набридло! Пішла звідси! І бігом! Ворушись давай. Сидить вона тут, мрійниця! Їдь туди, звідки приїхала, і там фантазуй. Може, там тобі хтось і палац подарує за твоє “добре” серце! – сказала Ніна.
Вона була налаштована рішуче. Розуміла, що чим довше тут знаходиться ця безсовісна жінка, тим гірше почувається бабуся.
– Так, добре ж ти її виховала, нема чого й сказати! – Йдучи, гукнула мати до своєї свекрухи. – Але ви не сподівайтеся, я ще повернуся! Я закони всі знаю. Мене не проведеш!
– Бабусю, ти як? Нормально? – стурбовано спитала Ніна, коли вони залишилися вдвох.
– Нормально, внучко. Нічого, зараз заспокоюся. Нічого, люба. Іди до синочка, плаче вже тепер. А я ось полежу трохи, і все буде добре.
– Ідемо до нас, бабусю. Раптом вона повернеться? Або давай, тут ще посиджу?
– Не повернеться. Вона все сподівалася, що ти її приймеш, вибачиш. Навіть мене запевнила у цьому. А тепер уже й сама все зрозуміла. Ось нерозумна яка. Ну, ти подивися! Повинилася б, вибачення в тебе попросила. А вона ще й про суд нам каже. Очевидно, не потрібні їй ні дочка, ні онук. Про себе улюблену тільки і дбає. Нічого у ній змінилося за роки. Така людина…
Мати Ніни більше в селі не з’являлася.
У Ніни та Ігоря нещодавно народився ще один синок. Наступного разу буде донечка. Так домовились.
А поки що баба Віра допомагає улюбленій внучці бавити своїх неспокійних правнуків.
Дай їй Бог здоров’я і довгих років життя! Жороша вона людина…